Той день Костя так і провів здебільшого у фіфі; також був дзвінок від батька, який він успішно проігнорував. Похмурі думки десь таки роїлись на задвірках свідомості. Ввечері, перед сном, він зайшов подивитись коментарі під подкастом. Багато коментарів були на позитиві, хтось хвалив нове тату і зачіску. Загалом він просто ще раз упевнився, що в них найкращі глядачі, і пролайкав майже усі коментарі. Але один коментар все ж не давав спокою.
«Костя, не вже в когось знову криза? Ви говорили про тренера замість психолога, в мене є таке для вас. Що правда, не зовсім тренер, але допоможе.».
По-перше, невже на відео реально було видно що в нього не все ок? Та ні, крім нього ніхто більше подібного не писав. Дивний чел, ще й підписаний «Чайним пакетиком». Ага, дуже оригінально.
По-друге, Костя вже був достатньо дорослим хлопчиком, щоб подумати, що йому пропонують наркоту, азартні ігри чи якусь хтонь із тієї ж області, але не достатньо зайнятим, щоб не поцікавитись що це все ж таке.
«Ха-ха, ви дуже спостережливі, що це таке ви пропонуєте?».
Швидкої відповіді він не чекав, але «Пакетик» відповів менше ніж за хвилину:
«Ось посилання – [link]. Зареєструєтесь, і можете починати гру. На ній ще можна гроші непогано підняти. Удачі ».
Звісно це міг бути якийсь вірус чи інша зараза для ноутбука, тому він вирішив не мурижитись із якимись іграми та не сцяти, чи зреагує антивірус. Фіфи на день було достатньо. Голова вже відчувалася як баняк, а завтра треба було прокинутись не як зомбі. Зранку мали бути справи.
Справи полягали в тому, що він вирішив повернутись у театр. Був потрібен ще один спосіб заробітку, а там він ніби відчував, що має якесь майбутнє, не спрямоване на гниття. Так, минулого разу було важко. І по самій роботі, і в тому щоб вийти голим на сцену. Але це щось! Щось, що змогло його минулого разу дістати з зони комфорту.
Зранку він на диво бадьоро зібрався. Проби були назначені на одинадцяту, за зустріч він домовився ще давно та ледь не забув про них. Вдягнувся у білу футболку, чорні джинси і кардиган. Все ж таки, він не в офіс на співбесіду йшов, хотілось виглядати сучасно, для сучасного мистецтва. До Довженко-Центру він доїхав на таксі, на щастя водій був Олег, а не черговий Джавідан, вимовляючи чиє ім’я він би знову осоромився.
Доки піднявся сходами на шостий поверх до Дикого театру, встиг захекатись і впріти. Добре, не найкращий початок, але най буде. Коли він зайшов до самого приміщення театру, його зустріли здивованими поглядами декілька акторів, чию репетицію на сцені він щойно перервав. Здається, вони відігравали якусь запеклу сварку, бо ще за дверима він почув приглушені агресивні крики. Зараз на нього дивились чотири пари злющих очей. Дуже хотілось вірити що вони просто з образу не встигли вийти, а не це до нього персональна претензія.
- Привіт, вибачте, що відволік, я до Андрія на проби.
- А, так іди за лаштунки, він в гримерці, – різко змінилась у раптовій усмішці (здається?) нова акторка. Настільки раптовій, що не було ясно - справжня вона, чи це просто чергова гра.
- Дякую, не відволікатиму.
Костя прошмигнув за лаштунки, хоча поспіх на користь не дався: організм досі не повністю оклигав від сходів. Минулого разу, коли він тут грав, по них ледь не кожен день піднімався і спускався, але тоді ще ходив у зал, і форма тоді явно була витривалішою ніж зараз.
Андрій виявився, як і казала невідома нова акторка, у гримерці. Сидів перед дзеркалом у кріслі типу офісного (яка іронія), втупившись у телефон. Неясно, що він там такого цікавого дивився із нудьгуючим виразом обличчя, що навіть не одразу помітив, хто зайшов у гримерку.
- Кхем, Андрію, вітаю, я на проби.
- Га? А-а-а, Костя…. Точно, ми ж на сьогодні домовлялись? – Видно при тому, що Костя справді хвилювався за проби, про нього взагалі забули…
- Так, на сьогодні. Я минулого разу, коли грав у п’єсі про шахтарів, сказав, що поки не знаю, чи хочу продовжувати роботу актора через графік… Зараз я відносно вільний, чи є у вас вільні ролі?
- Так, шахтарі, пам’ятаю… - Андрій із не сильно оптимістичним обличчям подивився в стелю. - Розумієш, того разу ми на тебе розраховували, думали тобі ще ролей дати. Але ти так швидко збрив, що нам довелось тоді швидко шукати заміну на твою кандидатуру…
- Йой, вибачте, я не…
- Розумієш, у Дикому театрі ми як сім’я… Коли я повідомив тебе про сцену, де ти мав бути голяка, я думав ти відмовишся, але ти показав себе як людину мистецтва… Як людину, що не боїться складних викликів, і що ти з нами на одній хвилі.
- Дякую, я…
- Але виявилося, що театр не зовсім для тебе, і ти не готовий дати йому всього себе. Вибач, але найближчим часом для тебе тут ролей немає.
Костя від такої тиради раптом відчув себе як риба на суші. У тупу забув, як хапати повітря. Невже? Невже його реально покликали щоб тільки поперти? Невже він так бездарно просрав довіру до себе? Хоч Андрій і не був тут головним, Яся, яка покликала його грати ще першого разу, доручила підбір акторів саме йому. Скаржитись комусь не було сенсу. Він сам все просрав.
- Д-добре, дякую за ваш час… Вибачте, що підвів.
Костя вже обернувся до дверей, коли цей самий Андрій крикнув йому в спину, що той аж здригнувся:
- От бачиш?! Ти навіть не спробував щось сказати! В тебе немає ані амбіцій, ані бажання тут грати! Ти міг би хоч щось сказати в свій захист, але тільки полупав очима і пішов!
- Так я думав, ви не хочете….
- Похер, ти навіщо сюди прийшов? Щоб грати і розвивати мистецтво? Розчарую тебе, але актори мають бути стійкішими, від критики ніхто не застрахований.
Костя з Андрієм на якийсь час просто вилупились одне на одного. Ну от і як розуміти цю ситуацію? Що робити далі? Захищатись чи визнати вину і вибачитись? Неясно, чи був у нього взагалі шанс, бо здавалось, що ще жодну фразу йому закінчити не вдалось.
- Тоді можу я?.. – було вже почав Костя, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
- Ні. Проби ти провалив. Іди шукай роботу деінде, бо тут для тебе місця нема.
Тут вже він не витримав: ковтнувши ком образи й сорому в горлі, просто вийшов із цієї триклятої гримерки та майже вилетів з театру, щоб ніхто не побачив його червоне від рум’янцю обличчя й очі, що по-зрадницьки почали сльозитися. Востаннє його так опускали ще у школі, тупі росіянофільські вчителі, які не вміли в принципі говорити з дітьми. Але зараз?! Що це таке було взагалі? Чому не можна було сказати просто «ні» або вже не назначати зустріч, якщо не хотіли його бачити? Чи…
Так справа не піде, треба з кимось поговорити.
Він трохи тремтячою рукою дістав телефон. Глибоко вдихнув і видихнув кілька разів, коли вже спускався злощасними сходами. Не хотілось дзвонити та рюмсати, що його відшили, тому він зібрався з думками й набрав Мішу.
Міша взяв слухавку далеко не одразу. По телефону було чути, що він захеканий і не сильно в гуморі домовлятись про зустріч найближчим часом.
- Костян, що треба? Ти трохи невчасно, – тяжко дихаючи відповів він. Було чути, що Міша явно не в гуморі разом жувати соплі, тому Костя вирішив віджартуватись і зіскочити якомога швидше.
- Та-а-а, нічого такого, думав попиздіти, але, якщо ти зайнятий, то неважливо. – Неважливо скільки зусиль він додав, щоб голос звучав бадьоро - все одно трохи чулось, що тремтить.
- Із тобою точно все ок? – Почувся дещо більш зацікавлений, але не менш захеканий, голос Міші. Краще би він просто вибив. Із телефону почувся напівстогнучий голос його дружини:
- Не отвлікайся, с ким ти там говориш?!
- Окей, Костян, сорямба, потім передзвоню, – швидко сказав Міша перед тим, як вибити дзвінок.
Костя просто втупився у простір перед собою, відчуваючи біль всередині, ніби там щось обірвалося. Він повільно опустив телефон; ноги стали ватними, тому він сів на сходах і просто обійняв коліна. Коли все на джинсах з’явилися чорні мокрі плями, він зрозумів, що з очей течуть сльози.
Невже цей день мав стати настільки жахливим?