Після довгого сну без сновидінь Костя прокинувся від болю у спині та шиї. І тут «старість» не забарилась про себе нагадати…
Звісно, він знав, на що іде, лягаючи спати у непризначеному для цього місці, але розуміння не звільняє від наслідків. Костя повільно підвівся, не ризикуючи необережним рухом зламати хребет. Через якийсь час, вже у сидячому положенні, намагався спланувати що робити далі з прілими від спання речами і справами на сьогодні. Мозок уперто не хотів включатись у думання, тому Костя вирішив для початку піти в душ.
Човгаючи в бік ванної, він встиг зняти футболку. Коли зайшов до вбиральні, відкрутив воду в душі та, чекаючи, поки вона нагріється, почав чистити зуби. З дзеркала на нього дивився незадоволений життям пом’ятий чоловік на порозі кризи середнього віку. Кості явно не подобалась ситуація, в якій він опинився, але як з неї вирватись, він не знав.
Сплюнувши зубну пасту і поплескавши себе по щоках, він зняв решту одягу та зайшов під гарячі струмені води. Захотілось розтанути, але він не настільки неадекват, щоби вмикати холодну воду «для бадьорості». Душ, який-небуть сніданок, вчорашнє відео… План на сьогодні по троху почав вимальовуватись.
В халаті, що теж залишився від колишньої, та з мокрим волоссям Костя зайшов на кухню. Зустрівся поглядом із залишеним напризволяще чаєм, і вчорашній рій «оптимістичних» думок наздогнав з новою силою. Повертатись у це русло дуже не хотілося, тому чай був вилитим в умивальник, а в тостері смажилися грінки. Доки закипав чайник, він встиг розвісити рушники у ванній та перевдягнутись домашні шорти з футболкою. З волосся досі крапала вода, залишаючи на сірій футболці темні плямки, але його це не бентежило.
Із новим чаєм і бутербродами з сиром (все, що в холодильнику знайшлося), він сів передивлятись вчорашнє відео. Сніданок втоптався під пришвидшене, ляпів не помічено, тому відео анонсувалось на чотирнадцяту тридцять. На годиннику був полудень середи, варто було піти закупитись продуктами. Самому іти було якось нудно, до того ж - хотілося відволіктись.
Він набрав до Міші. Через три гудки той відповів.
- Хей, Міш, не хочеш сьогодні десь полазити? – з награною бадьорістю почав Костя.
- Привіт. Та-а не знаю, що ти хоч? – трохи дезорієнтовано спитав той.
- Ну, у мене в холодильнику миш повісилась, не хоч зі мною?
- Полазити по супермаркету з тобою, скуповуватись як щаслива ґей-пара? – невдало пожартував Міша, чим Костю трохи кольнув.
Не те що б між ними було щось крім дружби, але Костя періодично ловив себе на тому, що задовго палить на друга. Або що його сміх на довго застрягає в голові. Розібратися з цим не було можливості, бо якщо щось порушить їх стосунки, то він це легко не переживе.
- Ну-у, якщо ти боїшся страшної ґей-пропаганди… - театрально почав Костя.
- Ні-ні, все ок, ідем. Коли ідем?
- Давай за півгодини біля АТБ, те, що ближче до мене. Встигнеш?
- Та. Потім торбочки допомогти донести, коханий?
- Раз ти вже сам напросився, то допоможеш. Подкаст я вже змонтував, анонс побачиш на каналі.
- Швидко ти… Вчора не було що робити?
- Та таке, - відмахнувся Костя воліючи не згадувати про тодішнє мозгоїбання, - був час, вирішив не відкладати. За пів години, ок?
- Та, домовились.
Виклик закінчився, а Костя далі палив на телефон, ніби знову випав у астрал. Треба було збиратись. Якось ця пара жартів врізалася йому в мозок, залишивши по собі якийсь легкий щим в серці. Не важливо. Треба збиратись.
Костя перевдягнувся в «не домашні» шорти з футболкою, розчесав досі вогке волосся («Ай… На дворі жарко, висохне»), взяв еко-торбу та почовгав в бік назначеного місця. Йти було недовго, цілком можливо, що він би прийшов раніше на пару хвилин раніше і ще чекав би на Мішу, але той, на диво, прийшов іще раніше.
- Ого, містер пунктуальність, ти що, біг сюди чи і так збирався виходити?
- Та-а, просто не хотілось вдома довго сидіти, - відказав чимось знічений та дещо пом’ятий на вигляд Міша. Костя помічав, що у того із дружиною не найтепліші стосунки, але ввічливо це не коментував, залишивши парі самим розбиратись з їх особистими проблемами. – Ти вирішив довершити ідеальний образ ґей-пари і взяв шопер? – посміхнувся той, вирішивши продовжити жарт, аби відволікти від свого вигляду з швидкою появою.
- Ой, якщо для тебе турбота про довкілля це щось занадто не гетеросексульне, то можеш далі мити поліетиленові пакети і шебуршати ними.
- Добре-добре… Не маю нічого проти. Де торбу брав?
- У Мармурі (так, це реклама). Ідем, подивимось, чим я буду труїти, чи не дуже, свій організм наступні декілька днів.
- Скинеш потім лінк на магаз.
- Добре.
Вони зайшли в супермаркет, в якому було відчутно холодніше, ніж на дворі. Довго лазили, вибираючи продукти різного ступеню поживності. Коли зависли біля холодильників із молочкою, Костя довго вибирав і щось щебетав про те, чи є якась різниця між схожими пакетами вершків для кави. Міша відповідав щось ніби логічне, але в якийсь момент його увагу привернуло чуже волосся.
- Ти що, із мокрою головою пішов?
- Я йому за вершки, він мені за голову… Та, я тільки з душу вийшов, які з них брати? Є якась, бляха, різниця між синьою і блакитною коробочкою? Нахера роби-…
- Наступного разу краще висуши волосся, з тепла у холод можеш простудитись. Бери блакитну, потім візьмеш синю. Може, потім побачиш в чому різниця. Ідем, біля холодильника холодно, - якось незвично різко сказав Міша і одразу розвернувся у ще невизначеному напрямку, несучи кошик із продуктами.
Костя на секунду ніби язик проковтнув із такого повчання, але кинув до кошика блакитний пакет з вершками.
На касі вони розплатились, Костя склав усі покупки в торбу і урочисто простягнув її Міші.
- Як домовлялись «дорогенький», – розплився у нахабній посмішці.
Міша спочатку не зрозумів, але через секунду його обличчя витягнулось спочатку в гримасі усвідомлення, а потім скривилось у неприємну міну.
- То ми продовжуємо цей жарт?
- Не я це придумав, так що давай. Бери відповідальність за свої слова… – театрально, ледь не заголосно сказав Костя, відвівши погляд і приклавши руку тильною рукою до лоба, як у мильній драмі, що вони колись разом писали.
- До-обре, я понесу, не драматизуй, – відповів Міша, посміюючись з цього драматичного образу. – Зробиш мені кави, щоб віддячити за таку «безкорисливу» допомогу.
До Кості вони йшли, періодично згадуючи ті лайносеріали, які колись писали, та кидали локальні жарти з того часу. Коли дібрались додому до Кості, той зварив каву, а Міша розпаковував покупки. Після наведення порядку і дегустації кави в ході палкої дискусії було вирішено, що «вершкам похуй, у якого кольору пакетику їм бути».
Кості дико подобалось як сперечатися із Мішею, так і ностальгувати по насправді поганими роками роботи в офісі. З Мішею якось цей світ не здавався таким гімняним, або як мінімум із цього можна було посміятись. Не зважаючи на все це тепло в душі від компанії друга, він намагався ігнорувати якісь моменти, які могли виказати або проявити реальну прив’язаність чи потяг. Вони лише друзі. Ну, ще, може, колеги. Але не більше. Ні.
Після кавування та залиття вчорашнього подкасту на ютуб вони вже збиралися пограти у фіфу, але пролунав дзвінок від дружини. Аби ж то. Цей день не міг бути просто хорошим.
Міша прийняв виклик, і з і без того приглушеного динаміка долинув узькомовний жіночий крик. Вона вже ніби перейшла хоча б на суржик, але в моменти агресії, як зараз, слів не добирала. Тим більше українських.
- Та я… Я не… Та дай же сказати!. Блять, скоро буду… Скоро… Заспокойся, я казав, що до Кості іду… Ай, все, давай. – Міша вибив, розуміючи, що за це явно відгребе додатково, але вислуховувати все це, тим більше при Кості, не хотілось.
Не те щоби Костя не знав про те, що відбувається, навіть декілька разів був свідком їхніх сварок, але все одно ганьбитись, навіть при ньому, не хотілося. Міша тяжко видихнув, скуйовдив волосся на потилиці та подивився трохи засмученому Кості в очі.
- Ну, ти чув, братан. Сорі, що з фіфою не вийшло. Маю іти.
- Та-а… я розумію. Удачі. Якщо що – пиши, дзвони.
Вони потиснули руки, хоча Костя відчув, що хотів би приобійняти на прощання, попрощались, і Міша пішов.
Костя залишився знову в порожній квартирі, із глухим цоканням годинника у вітальні. Робити було нічого, думати було страшно. Ну, фіфа так фіфа.