Кілька хвилин, можливо десять, минуло ніби в трансі. Костя не пам’ятав нічого з того моменту як поклав телефон назад до кишені. Зараз він просто йшов. Не знаючи куди й навіщо, просто йшов. Дивлячись перед собою, ні на чому не акцентуючи увагу. Наче сновида.
У якийсь момент, крізь товщу в’язкого нічого в думках, прорвалось щось, схоже на свідомість. Озирнувшись, тим же неживим поглядом, він помітив що вже доволі далеко від дому. Хоч це не хвилювало, місцевість здавалась не знайомою. Якщо колись і доводилось тут бути, то він явно не звертав увагу на краєвиди. Але й перспектива загубитись не здавалась тривожною. Після всіх переживань, тривог і гризоти наступила повна апатія. У серці просто щемило на одній ноті, цей стан здавався вже природнім. Наче людина, що роками чує дзвін у вухах перестає його помічати й просто божеволіє.
Далі дивлячись поперед себе, Костя зрозумів де знаходиться. Коли побачив назву вулиці на якомусь вказівнику, він зрозумів що пройшов район Міші. Можливо навіть у «трансі» пройшов його будинок, не звернувши уваги, але це було не важливо. Вже ніщо не могло вибити з цього стану. Що з Мішею, що з Міланом, що з його життям – все було безнадійно. Він не хотів більше шкребтись з цієї ями, бо всі зусилля були марними. Мілан не може бути з ним, навіть якщо захоче. Як би добре вони ладнали з Мішею, в нього була дружина та він не бачив у Кості нікого крім друга. Більше причин жити не було. Обидві дорогі йому людини не могли бути з ним. А він і не мав що їм дати.
З безкінечних вуличок він вийшов до дороги з більш менш активним рухом. Людей навколо було не багато, як не як середина робочого дня. Костя став на переході й дістав телефон. Виявляється він годину проходив у кросівках з розв’язаними шнурівками та домашньому светрі. Не дивно, мав же просто малого провести, але вже як вийшло. На переході стояло кілька людей з обох сторін, на те щоб перейти чотири смуги пішохідний світлофор давав тридцять секунд кожну хвилину. Коли зелений засвітився вперше, автомобілі пригальмували й чемно пропустили людей, що переходили. Костя стояв на місці. Вдруге, втретє було так само, автівки зупинялись, люди проходили. То більше, то менше. Вп’яте дорогу перейшли вісім людей, а руху на дорозі ставало менше. На шостий раз дорогу перейшла тільки одна дівчина з іншого боку дороги. Коли засвітив червоний, Костя почув як голосно набирає швидкість якесь авто. Не дивно, на дорозі було помітно не багато машин і для них було зелене світло. Саме через таких водіїв він не любив це все, його не приваблювали дорогі машини, бо за кермом таких зазвичай були придурки, що шуміли, небезпечно витискаючи з мотору максимум. Завжди здавалось що такі мудили якщо самі не вб’ються то…та й не важливо.
Костя вийшов на перехід. Від того що довго стояв, відчулось як задубіли та змерзли ноги, м’язи тягнуло від рухів. Він глянув на машину, що стрімко наближалась, попри писк гальм. Водій засигналив, від цього Костя стомлено заплющив очі.
Писк гальм. Удар. Політ. Падіння на землю. Крик дівчини. Мабуть тої що остання пройшла біля нього.
Все відчувалось ніби в слоу мо. Він відчув як від удару по стегну та коліну його кинуло на лобове скло, протягнуло й відкинуло коли авто врешті зупинилось. Удар від падіння найбільше прийшовся на плече та руку. Здається він ще стукнувся головою. До кінця він це зрозумів, коли окрім пульсуючого болю, яким наливались коліно, стегно та плече, відчув ще як стає гаряче і мокро частині голови. У кишені завібрував телефон, але на це вже було однаково. Стуливши очі, Костя під звуки панікуючих довкола людей провалився у темряву.
***
У маренні він бачив якісь образи і звуки. Крізь товщу темряви пробивались звуки швидкої, якісь нерозбірливі розмови та пікання якоїсь медичної апаратури.
Костя розтулив очі. Вони відчувались як налиті свинцем, але спати вже не хотілось. Перше що він побачив була стеля. Така огидна лікарняна стеля. Здогадатись де він було не важко. Костя спробував піднятись, але від одної спроби відірвати голову від подушки жалібно застогнав. Голова все ж боліла немилосердно. Від незапланованої активності справа від ліжка одразу почувся рух і хтось обережно взяв його за плечі, щось заспокійливо говорячи. Голос. Костя ледь не заскиглив знову. З ним був Міша.
- Тихо, не вставай, лежи, в тебе струс мозку. Ти потрапив під машину, на щастя нічого не зламав, здебільшого забої…але зі струсом мозку доведеться полежати, поберегти себе…
Міша ще щось говорив, але не все зі схвильованої мови Костя міг розібрати. Світло в палаті доволі сильно било в очі, тому на те, що повністю їх відкрити й сфокусувати погляд пішло трохи часу. Коли очі врешті звикли, він побачив обличчя Міші. Здається таким Костя його бачив уперше. Червоні очі бігали, волосся розтріпане, голос тремтів…здавалась ніби він перед тим плакав. В останнє дуже не хотілось вірити, інакше це він був причиною такого стану Міші (хоча про себе знову ледь не забув). Від цього видовища Костя підняв не травмовану руку й взяв нею руку Міші, якою він поправляв тонке лікарняне покривало.
- Як ти тут опинився? – Запитав Костя, як виявилось доволі хриплим голосом. – Не хвилюйся так сильно, почуваюсь я краще, ніж мабуть виглядаю, - очевидно збрехав. – Скільки мене не було?
- Ти проспав три години, кілька разів просинався, коли тебе перев’язували, але марив. – Голос Міші знову затремтів, він зробив паузу щоб ковтнути ком в горлі, - Мені зателефонували, бо я в тебе в екстрених викликах. Пам’ятаєш, ми колись по приколу ставили?
Костя пам’ятав, як вони якогось вечора втухали з тупих жартів про те кого можна поставити на екстрений виклик, і вкінці вирішили поставити одне одного. Це було логічно, зважаючи на те, що жили вони переважно самі.
- Так, пам’ятаю. Тоді ще приколювались що треба ще доставку Глобо додати.
- Добре що не додали. Так от, тебе завезли сюди, понакладали бандажі, на ногу тепер мінімум тиждень не ступатимеш, зі струсом лежатимеш десь стільки ж. Кость… як це сталось? Ти реально не бачив, чи…
Голос Міші не просто затремтів, Кості здалось що в його очах блиснули сльози, від чого знову відчув укол вини. Намагаючись привернути увагу, він стис руку в своїй і спробував відбрехатись:
- Таа, як пояснити… мудило розігнався, я якось думав що встигну перейти. Чесно не знаю що сказати… давай закриємо тему, тупий нещасний випадок вийшов. – Він уявляв наскільки нереалістично звучить його версія, але нічого кращого придумати не зміг. Не міг же він зізнатись що зробив спробу суїциду, бо застосунок вчасно підсказав.
Міша на це мовчки кивнув. Не було сильно видно що відповідь його заспокоїла, але лізти у це глибше не став. Костя за це був йому дуже вдячним.
- Ще одне. Ти ж зараз мав бути з Міланом. – Максимально обережно запитав Міша.
Він був в курсі всіх проблем з колишньою, не скоріш за все підозрював, що саме сталось. Хоч раніше траплялось, що вона забирала малого раніше, або по іншому їм заважала, але просто так забрати за два дні.. це здавалось максимальним звірством з її боку.
Костя піджав губи і мовчки відвів погляд. Очевидно, що ніяк нашкодити Мілану він не міг, тому Міша без слів зрозумів що справа врешті у колишній. Він не раз бачив ці емоції на його обличчі, тому просто взяв руку Кості в свої та сказав:
- Мені шкода. Ви мали бути разом довше.
Костя вдячно подивився на нього. В такому мовчанні вони пробули якийсь час. Тиша була комфортною, не дивлячись на загальну жахливість ситуації.
Через якийсь час, Міша щось пригадав, і блиснувши очами, сказав:
- До речі. Тебе можна виписати хоч сьогодні, тільки потрібно щоб хтось доглядав. Я написав у мед звіті що беру опіку, переїзжай до мене. Або я до тебе.
Костя в шоці широко розкрив очі. Єдине, що він зміг перепитати було:
- Га?!