Якийсь час Костя в ступорі дивися на телефон. Занадто багато подій сталось за останні п’ять хвилин, і не було жодного адекватного їм пояснення. Логічно цього просто не могло бути.
Через пару хвилин він підняв телефон і розблокував його. У сповіщеннях висіло СМС про зарахування тисячі гривень, тож тепер баланс на картці налічував тисячу сто сімнадцять. Залишок, який був на картці ще біс знає скільки років тому, плюс тисяча сто. За декілька хвилин. Через гру, яка змусила його вбити та з’їсти бджолу.
Стоп, а їх взагалі можна їсти? Костя не пригадував випадків алергії в себе, але не раз бачив у фільмах наслідки укусів бджіл. Чи не буде в нього набряку Квінке? Треба знайти якісь протиалергенні.
Коли шестерні в голові нарешті почали крутитись, він зірвався з дивану і рвонув до кухні по аптечку - на щастя, після народження Мілана в ній було більше медикаментів, ніж просто бинти з йодом. Знайшов якесь протиалергенне, запив водою та пішов назад до телефону з відчуттям, що відкрив ящик Пандори.
У застосунку гри, на головному екрані, висвічувалося «Немає нових завдань», і майже більше нічого. У правому верхньому куті були налаштування, у них можна було вибрати мову чи тему екрану. Негусто. По факту це була порожня гра, яка знову нагадувала халтуру розробників, яку зробили за дві булочки і сік. Із гри інформації не було ніякої, у ній, мабуть, просто рандомним чином приходять завдання.
Далі предметом аналізу стали СМС. Костя зайшов у застосунок банку і відкрив переглянути операції з цією самою карткою, якою не користувався, як виявилося, вже два роки. У операціях було два повідомлення про зарахування коштів: на суму ста й тисячі гривень з інтервалом у десять хвилин. Відправник. Від кого ж були надіслані гроші?
У квитанції від банку, яку посеред бюрократичного пекла знайти в цифровому варіанті теж було нелегко, відправником значилося ПП «Golden». Через дуже «унікальну та неповторну» назву визначити, яке саме з приватних підприємств надіслало йому гроші, було майже неможливо.
«Отже, що ми маємо, - вирішив підсумувати Костя, - гра, надана ноунеймом з ютубу, заплатила мені гроші за те, що я виконав завдання, виконання яких ніхто, ніщо й ніяк не могло підтвердити. Ніяких дозволів на використання мікрофону чи камери застосунок не запрошував. Що це, блядь, за хуйня? Якась реальна версія «Гри в кальмара»? Блядь, хоч би я не встиг у якусь хуйню вв’язатись. Хоча…».
Це «хоча» гризло найбільше. За ним мало йти те, що ніяк не хотілось озвучувати.
«Ти нікому не потрібен».
«Ти ні на що більше не здатен».
«У тебе немає шансів добитись чогось кращого».
«Ти не зможеш забезпечити навіть себе, тоді на що претендуватиме твій син?».
Похуй. Похуй навіть якщо це реально якась небезпечна муть. Що в нього залишається? Доламатися на їбаному офісі СТБ та Плюсів? Ходити на співбесіди, де він нікому не здався зі своїм досвідом «коміка» без жодної практичної навички? Чи піти зі своїм уже явно старіючим тридцятирічним тілом у доставку Glovo та сподіватися, що не подохне якоюсь тупою смертю під колесами вантажівки доставляючи піцу для якоїсь Головач Лєни?
На даний момент це – гра - було хоч щось. Хоч щось, що могло принести якийсь прибуток. Хоча неясно, чи взагалі з цього може щось путнє бути.
Завтра п’ятниця, через три дні треба буде забрати Мілана від колишньої на тиждень. Як і про що з ним говорити… Доведеться сидіти з ним на уроках та допомагати з домашнім, принаймні, доки він щось розуміє те, що там вчать. Але на цей час треба мати на що жити. Треба подбати про Мілана, щоб він хоча б харчувався адекватніше, ніж його горе-батя. І писок треба буде до норми привести. Заплакане, опухле обличчя Мілану бачити ні до чого.
Отже, поки най буде так, як є. Треба грати і намагатись не думати про зле. Поки що знайшовся хоч якийсь, хоч і непевний, заробіток, є надія, що надалі грошей буде більше. Хоча й неясно, з якими завданнями йому доведеться мати справу.
Із цими тривожними думками він пішов спати. У ліжко, нарешті, ще й не в одязі з двору. Сон був на диво спокійний, без сновидінь.
Недовго був спокій: на ранок Костя прокинувся з головним болем - від того, що спав вчора вдень. Недивно, що Організм вирішив покарати горе-власника за таку безвідповідальність до режиму сну.
Планів на день не було, тому Костя полежав іще деякий час, жаліючи свою бідну голову.
Снідати він пішов ближче опівдня. Як-небуть приготував собі яєчню з тостами, поснідав і вже щось втикав у новини, попиваючи каву. Треба було якось придумати чим зайняти себе в цей день.
Ніби відчувши, що він будує плани на день, телефон завібрував від сповіщення про нове завдання. Від цього Костя ледь не вдавився кавою й не випустив телефон. Відкашлявшись, все ж відкрив сповіщення та перейшов у застосунок. Там, на головному екрані на нього вже чекав «конверт» із завданням. Ковтнувши ком у горлі, він натиснув на вищезгаданий конверт та після кількасекундної анімації висвітлилось завдання.
«Не приймайте дзвінки та не телефонуйте нікому. Нагорода: 3000 грн. Час: 8:00:00».
Вісім годин не приймати дзвінки. Що ж, ніби не таке вже й складне завд-…
Не встигло й тридцяти секунд спливти в таймері, як телефон знову завібрував - тепер від дзвінка батька. Блядь. Костя згадав, що пару днів тому проігнорував перший його дзвінок. Варто було б хоч через якийсь час відзвонитися, але щось з голови вилетіло. Ну, проігнорувати цей дзвінок не було сильно морально важко – як мінімум тому, він вже робив це десятки разів раніше.
Коли дзвінок припинився, на екрані назад висвітилося відкрите завдання з повільно спливаючим таймером. Залишилось протриматись сім годин та п’ятдесят вісім хвилин.
У принципі, завдання не було складним. Можна було займатись будь-чим увесь цей час, лишень неприємно було щось дивитися в телефоні. Був якийсь страх, що, якщо знову висвітлиться дзвінок, то він може на автоматі підняти слухавку.
Оскільки вдома з таймером сидіти було некомфортно, Костя взяв якусь книжку, яку «читав» уже майже другий рік, і пішов гуляти. Хотілося вірити, що надворі час мине швидше.
Безцільно лазячи по вулицях Києва, Костя думав, де б йому впасти з книжкою так, щоб мати змогу зосередитися на читанні, хоча й за звичайних умов це виходило кепсько. Вибір його впав на лавочку в маленькому парку в його районі. Було важко взагалі назвати це парком - скоріше невеличка зелена зона між житлових комплексів. Утім, але, на диво, у той час було небагато людей, а сторонні звуки не відволікали так сильно.
Як тільки йому вдалось більш-менш зосередитися на читанні, телефон знову задзвонив, чим знову налякав не на жарт. Костя витяг його з кишені джинсів та завмер, коли побачив, хто телефонує.
Міша. Звісно, телефонував Міша.
Остання їхня розмова була кошмарною, і з того часу їм не вдалось ніяк поговорити. Від спогадів знову стало гірко, а в горлі застряг ком. Не можна. Не можна приймати дзвінок. Що би той не хотів сказати. Екран погаснув.
Костя важко зітхнув. Неясно, чи взагалі він був у змозі говорити з Мішею зараз. Що би сказав? Чи зміг би змусити свій голос не тремтіти? А якби не стримався, то точно не мав би, як пояснити, що сталося. Тому… це ніби й на краще.
За мить телефон задзвонив знову. Знову Міша. Можливо, хоче впевнитися, що Костя просто не чув.
Цього разу той закусив губу та нервово стиснув телефон в руках.
«Швидше, будь ласка, швидше припини. Досить. Я передзвоню, коли зможу, але зараз… ні, будь ласка, досить».
Екран знову погаснув. У роті відчувся металевий присмак. Він прокусив губу. Невже настільки сильно закусив?
Зосередитись на книжці вже не вдалось. Якщо раніше були хоч якісь шанси, тепер всі думки повернулися до розбитого серця. Який він бовдур, що примудрився закохатися в одруженого друга. У цього не було ні шансу, ні майбутнього. Як жалюгідно…
У цих думках він не відчув, як зіпсувалась погода, а, значить, - почав накрапати дощ. Хоч пасмурніло не різко, заглиблений у свою журбу Костя помітив це тільки тоді, коли дощ почав крапати безпосередньо на нього. Потрібно було сховатися десь, бо парасолі він не брав, а мокнути не хотілося все одно - і без того змерз, просто сидячи на лавці.
Костя вибіг із зеленої зони та побіг у якусь кав’ярню, що розташувалася на першому поверсі випадкового житлового комплексу. Добіг він туди вже пристойно змокнувши, прикриваючи голову книжкою (все одно її не шкода). У кав’ярні було небагато людей, але більше, ніж потрібно, щоби вибити землю з-під ніг.
Біля вікна за стійкою з ноутбуком сидів Міша.
Звісно. Звісно, блядь. Саме зараз їм було потрібно зустрітися.
Він щойно помітив Костю, і тепер дивився ледь не прямо в очі, недвозначно відсунувши біля себе крісло. Обличчя його не виражало ні злості, ні радості. Костя мовчки, відчуваючи себе котом, що провинився, сів на вищезгадане крісло.
- Привіт. Змерз? – запитав Міша, явно звернувши увагу на промокший вигляд.
- А? А… Так, не помітив, як почався дощ.
- Я не тільки про дощ. Ти гуляв лише в цій кофті? Чи десь вітровки відрікся?
- Ні, нічого я не посіяв, просто так ходив. – Костя подивися на свою футболку з довгим рукавом та, нарешті, зрозумів що пішов гуляти, одягнувшись абсолютно не по погоді.
- Ну, видно, що в тебе губи сині, - сказав Міша, знімаючи зі свого стільця складений на ньому кардиган, аби вкрити ним Костю. – Грійся. Узяти тобі чогось гарячого?
- Е-е-е… Та ні, дякую…
- Я візьму нам чай.
Міша відійшов на кілька хвилин, залишивши Костю повністю дезорієнтованим. Чому він такий дбайливий зараз? Чому не запитує про ігноровані менше години тому дзвінки? І взагалі розмовляє так, ніби останньої розмови не було зовсім?
Міша повернувся з номером замовлення, поставив його біля - за пару хвилин офіціантка мала принести замовлення.
- Розказуй. Чого ходиш як під воду опущений, і чому трубку не брав?
Костя на мить здригнувся, але щось всередині нього заспокоїлось, коли пролунали ці запитання. Як мінімум, вони тепер озвучені та не висіли невидимо в повітрі наче Дамоклів меч над його шиєю.
Костя вирішив звести все на невдалу співбесіду, що у його невдалому та зламаному (упавшому на сходи) настрої винний той самий Дикий театр. Доки він плів ті три мішки вовни, офіціантка принесла гарячий чай, а Міша зосереджено слухав, час від часу уточнюючи певні деталі. Зрештою, це була не до кінця брехня, тому вийшло, здебільшого, переконливо.
- Що ж… Ну, пиздець, вмієш же ти нарватися як не на неприємності, то на дощ, - сказав, надпиваючи свій чай. – Як ти взагалі, вже краще себе почуваєш?
- Та-а, ніби так, – відказав Костя, також спробувавши той самий чай.
Від різкої зміни температур, активної розповіді та гарячого напою він розпашівся – щоки напевно вкрив рум’янець.
- Слухай, Кость, ти так розчервонівся, не застудився хоч? – Міша без попередження поклав руку йому на чоло, аби перевірити, судячи з усього, температуру. - Поки ніби не гарячий…
Костя від такого неочікуваного контакту ще більше зарум’янився та відвів у сторону погляд.
- Це від того, що я з холоду в тепло зайшов, напевно… Дощ, до речі, закінчився.
- Та… Ідем, я тебе проведу? До тебе ближче.
- А ти хіба не щось тут робив? Я відволік?
- Ні, нічого серйозного. Ідем. Кардиган не знімай, у мене все одно худі тепліше.
Міша поклав ноутбук до сумки та провів Костю додому, взявши обіцянку, що той обов’язково поміряє температуру. Перед будинком вони розійшлися, бо Міша зіслався на ще якісь справи, а Костя не хотів тривожити свої почуття ще однією, занадто інтимною атмосферою.
уже вдома від помітив, що до кінця завдання залишилося приблизно три години. На щастя, при Міші ніхто не дзвонив. Костя закутався в плед у вітальні та увімкнув на Нетфліксі якийсь серіал. Через пару серій телефон блимнув, і зазвучали звуки овацій зі звуком СМС про зарахування грошей.
Гаразд. Поки ніби все іде рівно.