Адріана сиділа на гойдалці біля будинку подруги і слухала музику, щоб хоч якось відволіктися від нестерпної спеки, яка нависла над нею цього серпневого дня. І як вона мала спати в потязі за такої погоди? Це ж здохнути можна.
- Сорі, кіт нагадив, довелося прибирати. - захекано сказала Марина, підбігши до Ади.
- Ну, на таку спеку можна було і не поспішати.
- Хвилюєшся перед поїздкою в табір?
- А чому мені хвилюватися? - здивувалася Адріана.
- Ну, це ж твій перший раз.
- Я не боюся нових речей.
Насправді, Адріана таки трохи боялася. Чомусь у неї було відчуття, що ця поїздка змінить її життя, і це трохи її непокоїло. Вона ж не знала, в кращий чи гірший бік.
- Зізнайся, ти трохи сциш?
- Ну сцю, і шо?
- Та нічо, але я таки була права!
- Оййй…
За розмовами про майбутню поїздку в табір дівчата й не помітили, як настало пообіддя.
- Йой, нам вже скоро на вокзал! - спохопилася Марина.
- Та встигнемо. В мене валіза вже зібрана.
Дівчата розійшлися по домівках, щоб перевдягтися.
- Доню, тобі вже скоро їхати, ти все зібрала?
- Та.
Адріана зайшла до кімнати і почала довгий процес перевдягання. Так, вона хотіла мати такий вигляд, ніби не дуже парилася своїм виглядом, але це зовсім не означало, що вона справді не парилася.
- Занадто мило. - пробурмотіла вона, відкинувши білу спідницю і рожеву футболку. Нашо вона взагалі ці речі купила, якщо однаково носить все чорне?
- Занадто нудно. - зітхнула Адріана, дивлячись на чорні штани і чорну футболку.
Врешті-решт вона вдягла чорні джинси з дірками та білу футболку з фіолетовим написом. «Зійде» - подумала вона, витягаючи валізу в коридор.
- Ти там скоро? - запитала Марина, що саме подзвонила в домофон.
- Та вже йду!
Адріана не розуміла цей страх Марини запізнитися на потяг, адже у них була ще купа часу.
Вона вийшла з квартири, попередньо попрощавшись з батьками, і зачинила за собою двері. В ту мить у неї з’явилася думка, що коли вона повернеться додому за два тижні, все вже буде інакше. Вона гадки не мала, що саме мало бути інакше і чому, але ця думка змусила її серце битися швидше чи то в радісному передчутті, чи то в очікуванні чогось страшного.
- Походу буде дощ. - стурбовано сказала Марина, показуючи на небо, заповнене сірими хмарами, що наче тиснули Адріані на голову самою своєю присутністю.
- Та ну, я шо дарма голову мила. - сказала вона, поправляючи своє червоне волосся. І в ту ж мить дощ полив, як із відра.
«Ну звісно» - подумала Адріана.
Дівчата добігли до метро, не встигнувши надто намокнути.
- Чому мені здається, що от-от станеться щось дуже… значне? - раптом сказала Адріана.
- Не знаю, може ми запізнимося на потяг? - напівжартома відповіла Марина.
- Та ну тебе з твоїм потягом…
- Може, ти зустрінеш своє кохання?
- Було б непогано, але якщо буде так, як минулого разу, то не треба. - сказала Адріана, аж зіщулившись від спогадів про її попереднє «кохання».
- Та, краще спочатку переконайся, що вона не гетеро.
- Ну ти мені з цим поможеш.
- А я сюди яким боком? - здивувалася Марина.
- Ну, у ґеїв є ґейдар, а в тебе має бути гетеродар. - сказала Адріана, змусивши подругу залитися сміхом.
- Я не можу! Просто не можу! Гетеродар…
Коли дівчата вийшли з метро поблизу залізничного вокзалу, дощ не тільки не припинився, а став іще сильнішим.
- От трясця!
- Ну нічого, якось пробіжимо. - сказала Адріана і побігла, що було не дуже просто з її великою валізою. Марина бігла десь поруч, але через зливу Адріана нічого не бачила. Раптом вона відчула, як її валіза щось зачепила, і пролунав голосний зойк.
- Адріано, ти когось валізою з ніг збила! - гукнула Марина.
- Бля…
Адріана помітила людину, яка намагалася піднятися з підлоги і сердито лаялася.
- Вибачте, давайте я вам допоможу. - знічено пробурмотіла Адріана і простягнула руку людині, що постраждала від її необачності.
- Дякую.
За мить Адріана зустрілася поглядом з очима неймовірного зеленого кольору, що сяяли у світлі ліхтарів. Від побаченої краси в неї ледь не відвисла щелепа.
Вона хотіла сказати щось, але людина вже йшла кудись по своїх справах.
- Земля викликає Адріану! - гукнула Марина і клацнула пальцями перед носом Адріани.
- Шкода, що не встигла познайомитися. - зітхнула та. - Ходімо вже.
Коли дівчата дійшли до потрібної платформи, їх одяг та волосся вже були добряче мокрими. «Треба було взяти парасольки» - роздратовано подумала Адріана.
Наступні півгодини пройшли, як у тумані: вони познайомилися з людьми, які мали їх супроводжувати по дорозі до табору та з деякими підлітками, що мали їхати разом з ними. Адріана називала своє ім’я раз за разом, посміхалася і кивала головою, але думала лише про очі тієї незнайомки. І про те, чому не познайомилася з нею.
Коли потяг прибув, Адріана та Марина були одними з перших, хто зайшов до вагону.
- Та де той клятий квиток… - пробурмотіла Адріана, порпаючись у сумці.
- Може, в кишені?
- Точно!
Адріана дістала квиток з кишені джинсів, і дівчата пішли до своїх місць.
- Добре, що наші місця недалеко одне від одного. - сказала Марина. Місце Адріани було на бічній полиці, а місце Марини - напроти неї.
- Цікаво, хто буде на верхній полиці. - пробурмотіла Адріана собі під носа.
Щойно вона це сказала, збоку почувся голос:
- Привіт, моє місце тут, на верхній полиці.
Адріана обернулася і зустрілася поглядом з тими самими зеленими очима, власницю яких вона зачепила своєю валізою по дорозі на потяг.
- Привіт, мене звати Адріана, я на нижній полиці. - трохи знервовано сказала вона.
- Я Віка. - сказала дівчина з каштановим кучерявим волоссям та посміхнулася. Вона була вдягнена в коричневі картаті штани та чорну футболку. Адріані вистачило лише одного погляду, щоб відчути, що вона теж по дівчатах. Все-таки вона теж мала ґейдар, чи то сапфікдар.
- Приємно познайомитися. - сказала Адріана, сподіваючись, що її голос не тремтів від хвилювання, викликаного красою її нової знайомої.
- Взаємно. Я так розумію, ти теж до табору їдеш?
- Та.
Адріана хотіла продовжити розмову, але не знала, що сказати.
- До речі, це часом не ти мене валізою зачепила? - запитала Віка, і Адріана відчула, як кров прилила до її щік.
- Еее, так, це була я, вибач. - пробурмотіла вона, опустивши погляд, щоб не дивитися в очі Віки.
- Та я не ображаюся. - сказала та і посміхнулася. - До речі, можна щось запитати?
- Та, звісно.
Адріані було страшенно цікаво, що Віка збиралася в неї запитати, але вона старалася не показувати цього - не хотіла здатися занадто зацікавленою.
- Ти бі?
- Як ти зрозуміла? - здивувалася Адріана.
- Бо я теж бі, і за кілометр чую бі вайби. - сказала Віка. - Рада, що вгадала.
- Нє, ну в тебе потужний ґейдар, точніше бі-дар.
- А я шо кажу.
Раптом потяг рушив, і Адріана втратила рівновагу. Вона б гепнулася долілиць, якби не вчепилася в перше, що потрапило їй під руку, а це була футболка Віки.
Вона зловила на собі здивований погляд дівчини і зрозуміла, що тримається майже за її груди.
- Ой, вибач, я випадково! - зойкнула Адріана і миттю відпустила футболку Віки.
- Головне, що не впала. - сказала та. Її щоки аж палали, і Адріана дуже сподівалася, що не від люті.
- Чесно, я ненавмисне.
- Та вірю, вірю. - сказала Віка і засміялася.
- Може, краще сядемо?
- Давай.
Адріана сіла за столик напроти Віки, і все було б чудово, але вона не могла навіть їй в очі дивитися. По-перше тому, що півхвилини тому вчепилася їй в цицьки, а по-друге тому, що її очі були просто занадто красивими.
- Мені подобається колір твого волосся. - сказала Віка несподівано.
- Дякую. Мені подобається колір твоїх очей. - сказала Адріана, сподіваючись, що це не звучало по-дурному.
- Приємно це чути.
- Зустрічаєшся з кимось? - ніби між іншим запитала Адріана, але насправді їй було до дідька цікаво, чи був хтось у Віки, чи вона могла в неї вкрашуватися й надалі.
- Зараз ні, а ти?
- Теж.
- Ну то можемо замутити. - сказала Віка, і щоки Адріани аж спалахнули рум’янцем.
- Ти серйозно?
- Ні звісно, ми знайомі лише п’ять хвилин. - сказала Віка і хихикнула. - Налякала тебе, га?
- Ну, не налякала, але схвилювала трохи. - ледве вичавила з себе Адріана. Потайки вона сподівалася, що це був не зовсім жарт.
Судячи з червоних щік Віки, можливо, шанс у неї був.
- Шо, познайомилися? - запитала Марина, що саме підійшла до них.
- Так, це Віка. Знайомся, моя подруга Марина.
- Приємно познайомитися. - сказала Віка своїм м’яким, приємним голосом.
- Взаємно. Я йду грати в правду чи дію з усіма в іншому кінці вагона, ви зі мною?
- Я за. - сказала Адріана, і Віка кивнула.
Коли дівчата прийшли до компанії, Адріана усвідомила, які завдання часто задавали в цій грі, і її серце забилося швидше. З одного боку, вона трохи сподівалася, що їй випаде щось романтичне з Вікою, з іншого боку, вона до усрачки ніяковіла від самої думки про це. Та й узагалі, вони знайомі лише п’ять хвилин, як слушно зауважила Віка кілька хвилин тому.
- Мене звати Женя. - сказав невисокий хлопець з рожевим волоссям. - Вітаю в нашій невеликій компанії.
- Я Віка, а це Адріана та…
- Марина. - представилася Марина і посміхнулася. Адріана відразу здогадалася, що цей хлопець її типаж.
Решта людей теж представилися, і вони почали грати.
- Правда чи дія, Адріано? - запитав Женя.
- Правда. - вирішила Адріана.
- Твоя орієнтація?
- Бі.
- О, а я ґей. - сказав хлопець і посміхнувся.
- Я теж бі, якщо на те пішло. - вставила Віка.
- Я пан. - сказала людина з коротким білим волоссям та пірсингом у носі.
- Здається, я тут єдина гетеро. - сказала Марина, сміючись.
- Ще є я. - сказав чорнявий хлопець з блакитними очима.
- Адріано, тепер ти загадуєш Віці.
- Правда чи дія?
- Дія.
На мить Адріана розгубилася. Що їй загадати? Єдине, що було в її голові, це «поцілуй мене», але ж не могла вона отак просто взяти і сказати ледь знайомій дівчині поцілувати її! Чи могла?
- Поцілуй будь-кого з нас на вибір. - сказала Адріана і відчула, що її щоки вкотре за вечір палали.
- Тоді можна я поцілую тебе? - сказала Віка на повному серйозі. Серце Адріани ледь не вибухнуло від міксу емоцій, які заполонили її в ту мить.
- Т-та, звісно. - пробурмотіла вона тремтячим голосом.
Віка сіла ближче до Адріани і прошепотіла їй на вухо:
- В щоку чи в губи?
- Куди хочеш.
Віка посміхнулася своєю надзвичайно привабливою посмішкою і за мить вже притиснула свої вуста до щоки Адріани.
«А я вже сподівалася…» - подумала та трохи засмучено.
- Нє, давай в губи! - сказав Женя.
- Можна? - прошепотіла Віка.
- Та давай.
Вона взяла її обличчя в свої долоні і поцілувала. Легенько, навіть трохи несміливо, але дотик її ніжних губ був настільки приємним, що Адріані здавалося, що вона от-от розтане.
- Оце я розумію! - вигукнув Женя задоволено.
Коли Віка відсунулася від Адріани, та помітила, що її щоки були червоними, як томати. Чи це означало?…
- Загадуй Марині.
Решту вечора Адріана так-сяк спостерігала за грою, весь час думаючи про поцілунок з Вікою, про її м’які вуста та про те, що з цього всього вийде. Їй здавалося несамовитим те, що вона цілувалася з ледь знайомою людиною в потязі, але вона зовсім не шкодувала. Може, це і мала бути та зміна, яку вона передчувала? Адріана поняття не мала, що буде далі, але їй хотілося, щоб цей поцілунок був не останнім. Їй хотілося закохатися, хотілося, щоб Віка виявилася всім, про що вона раніше тільки мріяла. І чомусь вона відчувала, що в її майбутньому точно буде її кучеряве волосся і ніжні вуста, адже хоч раз, але і їй мало б пощастити.