Сірий дим

Червоний птах опалив простір перед собою і здійнявся вгору, розсипаючись яскравими іскрами. Полум’я широкою смугою обагрило траву біля берега, знесиленних монстрів і… квітку. Він швидко стрибнув у воду, важким чоботом спрямував хвилю, згасивши обпалені листочки.

«Ти бовдур, так?» — сам себе спитав Ділюк, пізно зрозумівши, що відчайдушно захотів врятувати лілію калла. Разом зі взуттям промочив штани, поділ плащу. Марний подвиг. Один із сотні подібних. Таке траплялося, коли ніхто не бачив і не зміг би розібрати, що діється під червоною гривою блискучого волосся.

Чоловік підняв рубіновий живий погляд. Споруди та барикади палають, табір хіличурлів біля дороги розбитий, небо застилає чорний дим. Отруйний чадний газ гірко осідає у горлі, але, не зважаючи на ризик, Рагнвіндр іде звільняти шлях для товарних аеростатів. 

Через деякий час почувся гуркіт обладунків, що супроводжував поквапливі кроки. І чому він не здивований тому, що увагу Ордо Фавоніусу привернула не так перешкода, як той, хто зміг з нею впоратися? Можливо, Ділюку варто було б подати прохання про необхідність очистити торгові шляхи, почекати кілька днів, доки його розглянуть і знайдуть відповідну кандидатуру. Потім, ще стільки ж, спостерігаючи, як новобранці пихтять і намагаються впоратися з проблемою.

Діяти самому виявилося куди прозаїчніше. Та що там, група з молодих шукачів пригод впоралася б швидше за кілька тисяч мори. Втім, Рагнвіндр надто драматизує, закочуючи очі.

Чоловік ще раз окинув поглядом попелище, що виникло. Після вогню завжди брудно. Полум’я не зупиняється на чомусь одному, на поставленому завданні. Воно поглинає все: і ворогів, і споруди, і квіти.

Не чекаючи появи лицарів, Ділюк вибрався зі ставка і зник за скелею. Вже на «Світанку» він зняв мокрий плащ. Ланцюжки дзвінко вдарилися одне об одного. Пахло чистотою, сирою землею политих рослин, парфумами. Одна служниця прийняла річ, друга піднесла теплий вологий рушник, пропонуючи панові витерти обличчя. Третя простягла тацю з листами.

— Я знову забруднився? — він, відмахнувшись від паперів, провів білою махровою тканиною по шкірі, стираючи темну сажу. Така доля носіїв піро.

Дівчина щось відповідала. Ділюк ледве чув. Нетривкий лепет слуг вже давно став фоновим шумом. Аделінда в тисячний раз вітає господаря винокурні та запитує, що подати на обід. Чоловік вибирає м’ясо птиці, овочі — стандартний раціон того, хто не хоче втрачати форму.

— І виноградий сік.

«Я дійсно врятував лілію калла» — знову посміхнувся майстер. Він, скільки себе пам’ятав, не міг пройти повз цих соковитих, наповненних вологою, озерних квітів.

Це почалося з появи у будинку нового мешканця. З першого походу до озера неподалік. Кайї відразу сподобався солодкий аромат, хрумке листя і те, що біля берега їх росло так багато, що можна оберемками тягати додому. 

Вони ніколи не рвали дикі лілії. Ну, хіба що, кілька разів. І те з вини Ділюка, який бажав тоді розбавити часом сумне обличчя покинутої дитини. Він так хотів зробити все, щоб маленький смаглявий хлопчик із зіркою в єдиному оці не знав самотності. Щоб не думав, ніби лишився без опори. Щоб не відчував те саме, що пізнав юний Рагнвіндр, втративший матір.

Чи міг Ділюк хоч колись по-справжньому зрозуміти Кайю?

Чоловік дивився на відображення у дзеркалі у власній спальні, виринаючи з коловороту невтішних спогадів. Похмурий погляд став ще важчим, коли з-під тканини розстебнутої сорочки з’явилися грубі шрами. Підсумки одиночної подорожі. Колоті, поздовжні, рвані та тонкі. Опіки, каліцтва…

Розум розкидало по кутках уламками. У кожному зі шматочків темної душі звучали власні благання. В одному — це жалюгідні завивання, ревіння, стогони. В іншому — крики болю та розпачу. У третьому — гнівні, гордовиті хрипи.

Нерівний рельєф шкіри точно обпалило розпеченим залізом.

Чоловік моментально зник осторонь свого відображення, піднімаючи очі догори.

Придушивши зростаючий ком, струсив з кінчиків пальців напругу, що поколює.

Ділюк не міг дозволяти собі забуватися у вині, та сповна впивався прикрістю, скорботою. На сьогоднішній день він ледве відрізняв теперішнє від минулого, віддаючи перевагу зануренням у те, що недоступне. Навіть рани зради вкушати, здавалося, солодше… так простіше не збожеволіти.

***

За брамою Мондштадта його зустрічають з усією повагою. Вітаються, посміхаються, хитають головами на знак вшанування. Біля квіткової крамниці чується томне зітхання. Донна ніколи не говорила про це, але треба бути чи то глухим, чи то сліпим, щоб не помічати її завмираючого погляду. Навіть зараз майстер відчував липкий примарний дотик до спини. Він крокував по торговій вуличці повз прилавків, що пустували ввечері.

Вдихав знайомі аромати вин, меду, сидру. Вслухався в скрип і шарудіння вітряків, що діють чарівно, навіть заколисно, якщо хтось захоче подрімати на вулиці. Зовсім скоро розігралися цвіркуни, акомпануючи дзюркотінню далекого фонтану. Місто, що оточене стінами, одне з найбезпечніших та охороняючих, ніби дихало. Ділюк пишався внеском «Опівнічного героя». Прізвисько, щоправда, жахливе, адже герой може діяти і вдень. Та й який він герой?

Незабаром долинули перші мажорні ноти. Ліра звучала весело, зі запалом. Коли Ділюк увійшов у «Долю ангелів», до інших запахів додався перегар, піт. Людей багато, не всі вони користувалися одеколоном. Лицарі за столиками гриміли обладунками, відпочиваючи після зміни. Можливо брудні, виснажені. Вони голосно про щось сміялися, будучи головним джерелом гомону. Рагнвіндр одразу затримався на них, вишукуючи зловісну синювато-темну маківку.

— Сер Кайа сьогодні не тут, — поспішив втішити його Чарльз, протираючи келихи.

«Чому всі завжди думають, що мені до нього є справа?» — хмикнув Ділюк. Він зайшов у комірчину, залишивши там сурдут, змінив його на червоний фартук. Перезібрав волосся у високий хвіст, щоб не лізли в очі, та незабаром опинився за стійкою. Не хотів затримуватись надовго. Просто перевірить. Просто спитає.

— Є новини?

— Сьогодні, на диво, доволі нудно, майстре. Здрастуйте, — Чарльз стежив за тим, як власник таверни читав денні записи.

«Південну смерть замовляли всього чотири рази в різний час», — напрошувався висновок: якщо колишній брат не приходив, то все ще десь вештається. Значить, скоро прийде.

«А чи не надто багато думок я йому приділяю?»

Двері відчинилися гучно, впускаючи молодого капітана, що сміявся в компанії ще одного колеги. Всесвіт точно зчитує бажання стражденних. Ділюк завмер всередині себе та зовні. Погляд сліпо метався по літерах, цифрах, не розуміючи їх, але роблячи вигляд, нібито його ніщо так не цікавить цієї хвилини, як журнал замовлень.

Кайа, поляскавши бойового товариша по плечу, у своїй традиції відразу забрався ближче за стійку, вітаючи обох барменів. Кидався поглядами,стукав пальцями по дереву, посміхався і безсоромно, безпардонно розглядав майстра винних справ, наче готувався прилюдно домагатися його. Рагнвіндр із жахом подумав, що саме так і станеться! Лицар міг. З жахом — тому що це непристойно. Якщо Альберіх про свою репутацію не думав, то майстер змушений був рятувати свою.

Капітан продовжував щось солодко щебетати, витягувати зі старшого брата реакцію, провокувати. Відкритий, як книга, не душею, але грудьми точно. Сорочка так і норовила розповзтися ширше, показуючи оточуючим накачені м’язи Кайї. Дилюк сильніше дратувався. Він не знав, як боротися з названим братом, як дати зрозуміти, що не місце і не час. Грубості того більше розпалювали. Навіть Чарльз, відчуваючи накал у повітрі, ретирувався у зал.

«Безсоромник! Коли ж ти замовкнеш?!» — зніяковіло пискнув внутрішній голос. Ділюк вкотре збився з рахунку і гучно закрив журнал, натужно видихаючи.

— Які ми злі сьогодні, — муркотів Альберіх, погладжуючи подушечкою пальця край склянки з Південною смертю.

«Може тому, що я ніяк не можу нічого перевірити?» — закотів майстер очі. Не може він зізнатися. А Кайа не може зрозуміти (або не хотів розуміти), що зосередитися поряд з ним — дохлий номер. Все вибиває з колії: від сережки у вусі, білого хутра й чарівної посмішки, до складних застібок корсета та ременів. Треба визнати, брат за ці роки й справді дозрів. Тепер один зовнішній вигляд п’янить сильніше за кріплені вина.

«Вродливий…»

— Ти можеш пити мовчки? — кинув Ділюк, відвертаючись.

Потім порахує мору, так і бути. Зараз доречніше розібратися із запасами. Він вийшов із-за стійки. Почув позаду скрип стільця, відчув повзучий погляд від потилиці до стоп. Кайа що, піде за ним?..

Лицар справді йшов слідом, залишивши свій напій.

— Сюди не можна відвідувачам, — рятувався майстер, відчиняючи двері до льоху. Чуть не шипів, так саднило горло.

Альберіх точно ігнорував. Або ж його бавило знущатися зі старшого «брата». Або просто йому було п’яно, нудно, та що завгодно. Він цілком міг мстити за те, що Ділюк вигнав його з дому. За те, що поранив. За те, що не приймав. Рагнвіндр прискорив крок сходами, перевіряючи, чи спуститься за ним цей герой-коханець. Кайа не поспішав. Ком, народжений у глотці, сповзав по трахеї нижче, дряпаючи ніжну слизову оболонку голками.

— Ти нормальної мови не розумієш? Тобі сюди не можна! — загарчав майстер серйозно, і тільки справжня злість, здається, змусила капітана залишити між ними пристойну відстань.

Вічно названий брат змушує лаятись. Ось і нехай стоїть тепер, як присоромлене щеня, з притиснутими вухами. Але Кайа і близько не виказував сорому. Що тоді? Страх? Розчарування? Чи не дали погратися з собою?

Ділюк губився. Хто б прийшов і пояснив йому мотиви капітана, щоб нарешті зняти з себе цей тягар. Навіщо таке покарання? Якби любив, не вештався б по дівках! Якщо ненавидить, навіщо дивитися тепер так похмуро? Майстер знову і знову поривався запитати: «Що ж тобі треба?»

Але ж боявся.

Відверто боявся побачити знущання в холодному, як лід, синьому оці. Точно небесна зірка, що дивиться зверху на землю: прекрасна, далека, що кидає відсутнє, мертве світло, яке не зігрівало. Він лише відображення сонця, хибна надія.

— Ти заважаєш мені працювати, — відвернувся майстер, зітхаючи.

Чому ж знущався Альберіх, а провину відчув Він? «Провокатор», — підсумував Ділюк. Хитрун, брехун, маніпулятор, а також шпигун і негідник. Вірити йому можна лише наполовину. Другу половину — покірно леліяти.

Кайа бачив, що Ділюк завмер. Ділюк не помітив, що Кайа підійшов ще ближче. Наче для одного з них збентеження стало більшою провокацією. Смаглява долоня повільно ковзає по талії над вузлом фартуха.

Майстер міг присягнутися, що мурашки відчутно рознеслися по тілу, посипалися у кожен куточок, у кожен палець, у голову, серце та легені, заважаючи дихати. Заціпенів. Тоді до першої руки приєдналася друга. Кайа обійняв його.

— Люк…

Чужий подих опустився на вухо.

Боляче. Кожен зі шрамів на тілі точно спалахнув.

Чоловік смикнувся так сильно, в нестямі вдаряючи плече лицаря.

Гучний глухий стукіт відбився від безлічі пляшок.

Ділюк відсторонився, як ошпарений. Сотні отруйних шипів-спогадів кинулися зграєю диких собак і проблиском іскор посипалися ненавистю в очах.

— Не чіпай мене! — зчепивши зуби, зло видихнув він.

Кайа ображено скривився, почавши лепетати щось про це, що це було дуже грубо. Майстер стиснув повіки, відновлюючи дихання настільки стрімко, наскільки вистачало сил. «Ти ж не зрозумієш мене, так?» — гірно осіло на язику. Не зрозуміє. Не прийме. Немає більше брата, якого Альберіх намагався витягти з нього клешнями. Швидше зламатися і померти, ніж витягувати поранену душу. І що весь світ, що сам лицар, щодня сипали сіль, троюдили те, що Рагнвіндр заглушує показною байдужістю.

Але якщо решта просто не винна у своїй дурості, нагадуючи про минуле, то Кайа… майже насильно тягне-тягне-тягне…

— Я ж просто пожартував. Який ти недоторканий, братику!

«Ах, то ти жартуєш!» — рубінові очі потемніли від хвилювання, майже розлючено вперлися в чоловіка навпроти.

— Оу! Напад на капітана Ордо Фавоніус карається законом, майстер Ділюку! Хах, гаразд. Залишаю тебе в гордій самоті. Як ти любиш, — Кайа сказав це майже ніжно. З крапелькою отрути. Так здалося Рагнвіндру. 

Капітан дійсно піднявся назад по сходах, напрочуд тверезо і рівно. Ділюк притулився до полиць за спиною. Дерево боляче врізалося в лопатки.

«Як я люблю… вірно».

Він ще довго стояв у тиші, намагаючись прийти до тями. Коли страх відступив, прийшла злість. За злістю розчарування. Декілька місяців тому повернення до Мондштадта здавалося гарною ідеєю. Чому ж стало так складно?

«Ну так, ти ще більше покричи на нього замість того, щоб поговорити!» — свердлив скроні невгамовний голос совісті.

Знов не стримався.

Знов запанікував.

Як ніколи Рагнвіндр відчував себе бридко після подібних моментів, але чи піде він вибачатися перед Кайею? Нізащо! Не коли той п’яний.

Може потім запропонує безкоштовно випити чи просто не візьме мори.

Може тоді його торкання перестануть бути дурними жартами.