Сан відчув, як серце стискається, коли він побачив Уйона, змоклого й сумного, на лавці біля будинку. Хлопець сидів, притулившись до спинки, ніби намагаючись захиститись від холодного дощу. Його волосся прилипло до обличчя, а очі — ніби загублені у власних думках.
— Ти… тут? — тихо промовив Сан, підходячи ближче. Уйон підняв голову, і на його губах з’явилась слабка посмішка, повна водночас провини і полегшення.
Сан не міг стримати бажання обгорнути його курткою, зігріти й підтримати.
— Не варто так себе залишати, — подумав він, — ти не маленьке цуценя, але зараз… дуже схожий.
Ця мить мовчання, переповнена невисловленими словами, нарешті розірвалася легким дотиком — Сан сів поруч, і тепло їхніх тіл ніби трохи відганяло холод і біль.
Сан ніжно підвів Уйона з лавки, підтримуючи його під руку. Хлопець був слабкий і промоклий до кісток, тож Сан не міг залишити його просто так.
— Підійдемо до мене, — тихо сказав він, ведучи Уйона до квартири.
Вони крокували повільно, і холодний вітер намагався пробратися крізь їхній одяг, але поруч із Саном Уйон відчував хоч якусь опору. Дійшовши до дверей, Сан швидко відчинив їх, впустивши обох у тепле приміщення.
— Сідай, — сказав він, діставши рушник і кинувши його Уйону, щоб він міг витертись і трохи зігрітись.
Сан відчував, як турбота переповнює його, і знав — зараз він повинен бути поруч, щоб допомогти, хоч би що там було далі.
∞∞∞
Наступного ранку Уйон прокинувся блідим і з температурою. Сан відразу помітив його слабкість і занепокоєно підійшов.
— Ти хворий, — тихо сказав він, вимірюючи температуру.
Уйон кивнув, ледве піднявши голову. Сан вирішив, що не можна залишати його одного. В університеті Сан узяв лікарняний на день, пояснивши керівництву, що потрібно піклуватися про близьку людину. Він повернувся додому, щоб доглядати за Уйоном: готував чай, давати ліки і просто був поруч, даруючи тепло і підтримку.
День минув у тиші і спокої. Сан сидів поруч із Уйоном, який дрімав на дивані, вкритий теплою ковдрою. Кожного разу, коли Уйон кашляв або відчував нездужання, Сан обережно підсовував йому склянку з чаєм або підносив градусник. Вечір наближався, і хоча стан Уйона покращувався незначно, Сан відчував, як між ними зміцнюється невидимий зв’язок — щось більше, ніж просто викладач і студент. Це була турбота, розуміння, і, можливо, початок чогось справжнього. Сан глянув на Уйона, який, хоч і слабкий, дивився на нього з вдячністю.
— Тобі потрібно більше відпочивати, — прошепотів Сан, змахуючи з чола легкий піт.
Уйон лише тихо усміхнувся у відповідь, і на мить у кімнаті запанувала особлива теплота — спокій і довіра, яких обом так бракувало.
∞∞∞
Поки Уйон спав, Сан сидів поруч, роздумуючи про все, що відбулося останнім часом. Раптом телефон задзвонив. На екрані відобразилося ім’я декана. Сан з легким тривожним відтінком відповів.
— Чхве Сан, у нас серйозна розмова. Ми отримали скарги про ваші стосунки зі студентом. Це серйозне порушення. Вам потрібно вибрати: або ви припиняєте ці відносини, або університет змушений буде розірвати з вами контракт.
Сан мовчки слухав, відчуваючи, як серце стискається. Погляд упав на Уйона, який тихо дихав у сні.
— Я розумію, — сказав він нарешті, — але це не так просто…
Він вимкнув телефон, важко зітхнув і повернувся до сплячого Уйона, усвідомлюючи, що перед ним стоїть важкий вибір — між роботою і почуттями.
∞∞∞
Сан сидів на краю ліжка, спостерігаючи за сплячим Уйоном. Його волосся було вологим після компресів, щоки рум’яними від температури. Сан провів пальцями по власному коліну, нервово. Думки навалювались одна за одною, важкі й тривожні.
— Це не просто робота… це все моє життя, мої роки, мій шлях… — подумав він.
Але потім поглянув на Уйона знову.
— Але він — моє теперішнє. Моє серце. Я не можу уявити жодного дня без нього.
Спогади про їхні ночі, про перші дотики, невпевнені усмішки, спільні сніданки… усе закружляло у голові, мов вир.
— Я не можу його втратити.
Ця думка була як сталь — тверда, холодна, непорушна. Він підвівся, взяв телефон і, недовго вагаючись, відкрив електронну пошту. Руки трохи тремтіли, але кожен рух був свідомий.
«Шановний декане, дякую за все. Я подаю заяву про звільнення за власним бажанням…»
Натиснув надіслати.
Сан підійшов до ліжка, притулився до Уйона, обережно ковзнувши рукою йому під долоню.
— Я вибрав тебе… — прошепотів тихо. — Ти цього навіть ще не знаєш, але я вибрав тебе.
∞∞∞
Сан більше не ходив до університету. Спершу було тривожно, непривично — прокидатись не до лекцій, не в оточенні студентських голосів, не з суворим обличчям на кафедрі. Але щоранку він бачив Уйона — заварену каву, босі ноги на кухонній плитці, теплий дотик ще сонної руки — і йому ставало спокійно.
Вони разом знайшли нове життя. Сан почав писати — давно забутий талант, який колись зберігав у записниках, тепер став щоденною справою. Його історії були чесними, глибокими й ніжними — як саме життя, яке він будував із коханою людиною. А Уйон продовжував навчання, але вже не з тиском очікувань, а з натхненням, бо знав: поруч із ним той, хто вірить у нього найбільше.
Йосан зник із їхнього життя — швидко й без пояснень. Хорі перевелась в інший відділ. Усе, що було небезпечним і болючим, лишилось позаду.
Одного вечора, коли на вулиці почав накрапати теплий дощ, Сан і Уйон сиділи на балконі. Вони тримались за руки, мов мовчазна клятва.
— Як думаєш, — прошепотів Уйон, — усе могло скластися інакше?
Сан усміхнувся, провів пальцями по його долоні.
— Могло, — відповів спокійно. — Але я б усе одно вибрав тебе.
Світ навколо них був простим. Ідеальним у своїй недосконалості. Бо в ньому були вони — вільні, справжні й щасливі. І цього було достатньо.
Кінець.