Сан сидів на лавці в затишному парку неподалік університету. Погода була ясна, але всередині нього клубочилась тривога. Він ще не вирішив, скільки саме правди сказати Йосану. Через кілька хвилин той з’явився. Йосан був у звичному стильному одязі, але очі його були зосереджені, серйозні. Він привітався коротким кивком і сів поруч.
— Дякую, що погодилися зустрітися, пане Чхве, — почав він.
— Якщо ти справді щось чув, ми повинні це прояснити, — відповів Сан, намагаючись говорити спокійно.
Йосан на мить замовк, а потім прямо глянув викладачеві в очі:
— Учора після лекції я чув розмову в коридорі. Ви і Уйон. Це не звучало… як звичайна розмова між викладачем і студентом.
Сан напружено зітхнув. Йому не подобалося, що все вийшло з-під контролю так швидко.
— Ти щось підозрюєш?
— Я більше, ніж підозрюю, — відповів Йосан. — І я не просто студент. Я племінник вашого друга Мінкі. І я не можу просто заплющити очі на ситуацію, яка потенційно може зруйнувати вам кар’єру.
Важка пауза зависла між ними.
— Я не проситиму тебе мовчати, — тихо сказав Сан. — Але насправді все… складно. Я не збирався, це не було заплановано.
Йосан опустив погляд, стиснувши руки в кулаки.
— А він? Це для нього гра? Чи він справді щось до вас відчуває?
Сан не відповів одразу. Потім — ледь чутно:
— Я сам ще не знаю.
Йосан зітхнув і встав із лавки.
— Я не розповім нікому. Але ви маєте зрозуміти: Уйон не такий простий, я знаю його давно. І якщо він грає, ви можете стати пішаком.
Він пішов, залишивши Сана з думками, які раптом стали ще важчими.
∞∞∞
Сан повернувся додому, коли вже стемніло. У квартирі було тихо — лише приглушене світло з кухні м’яко розливалося по підлозі. Знявши пальто, він увійшов до вітальні. На дивані сидів Уйон, тримаючи чашку чаю. Він підвів очі, щойно побачив Сана.
— Ти довго, — промовив він спокійно, без осуду, але з прихованим очікуванням.
— Було важливо, — коротко відповів Сан, сідаючи поруч. Його плечі були трохи напружені, погляд — відсторонений.
— Ти щось не сказав мені. Я бачу, — мовив Уйон, вже трохи тихіше.
Сан кивнув. Йому не хотілося говорити, але мовчати було гірше.
— Це був Йосан. Він почув нашу розмову після тієї лекції. Запросив зустрітись. Хотів поговорити.
— І що? — Уйон поставив чашку на стіл, його голос напружився.
— Він… підозрює. Каже, що поки мовчатиме. Але попередив, що ситуація тонка.
Уйон втупився в підлогу.
— Ти міг сказати, з ким йдеш. Я не люблю відчувати, що мене виключають.
Сан зітхнув.
— Це не про виключення. Я просто… не хотів, щоб ти хвилювався. Або сердився.
— А тепер я не хвилююсь?
Між ними зависла пауза. Сан опустив погляд.
— Я роблю все, щоб захистити нас. Але поки що — це більше боротьба, ніж зв’язок. І я не впевнений, наскільки довго ми зможемо тягнути цю гру.
Уйон дивився на нього кілька секунд, потім обережно поклав долоню на його руку.
— Якщо ми перестанемо тягнути — ти зникнеш?
Сан не відповів одразу. Але через мить прошепотів:
— Ні. Просто… спробую зробити все тихіше.
Уйон стис долоню Сана трохи сильніше. У його очах вже не було образи — лише турбота й тривога.
— Ти не мусиш усе тягнути на собі, — м’яко мовив він. — Мені теж не легко. Я розумію, чим ти ризикуєш… і скільки в тобі сумнівів. Але я тут. Я з тобою.
Сан злегка посміхнувся, але посмішка вийшла втомленою. Він провів рукою по обличчю, опустивши плечі.
— Я просто боюся. Не за себе. За тебе. Якщо все спливе… твоє життя ще тільки починається. Я не маю права зруйнувати його.
— Ти не руйнуєш, — заперечив Уйон, нахилившись ближче. — Навпаки, ти навчив мене відчувати глибше. Справжніше. Це не слабкість — це сила. А якщо прийде біда, я не дам тобі стояти перед нею одному.
Сан нарешті подивився йому в очі. Там, у глибині погляду, жевріла вдячність і щось ще — ніжність, яку він намагався приховати, але зараз не міг.
— Дякую, — тихо сказав він. — Просто… будь поруч. Навіть коли я мовчу чи відштовхую.
— Я не піду, — прошепотів Уйон, легко торкнувшись його щоки. — Обіцяю.
Вони сиділи так ще кілька хвилин — у тиші, яка не вимагала слів. Сан нарешті дозволив собі притулитись до нього, відчувши, як важкість дня поступово розчиняється в теплі тіла поряд.
∞∞∞
Наступного ранку, коли перші промені сонця проникли крізь штори, Сан прокинувся, відчуваючи ніжний тиск на грудях від Уйона, який ще міцно спав поруч. Повітря було прохолодним, але його тіло все ще залишалося теплим під ковдрою. Він на кілька секунд затримав погляд на спокійному обличчі Уйона, що, здавалось, не переживав ані хвилини тривоги, якими була сповнена ніч для Сана. Сан повільно підвівся, намагаючись не розбудити його. Він витер очі, стоячи на межі знову опустити голову. Він так і не зміг забути всі ці суперечливі почуття, які буквально розривали його зсередини — але зараз головне було інше. Піднявшись, він одягнувся, обережно зібравши свої речі, підготувавшись до важкого дня. Він знову подивився на Уйона, який все ще мирно спав. Цей погляд був сповнений ніжності та внутрішнього спокою, який Сан рідко дозволяв собі відчувати. Перш ніж вийти, він на мить припав до ліжка, ще раз поцілував Уйона в чоло, та тихо прошепотів:
— Ти в порядку. Я повернуся.
Вийшовши з квартири, Сан відчув порожнечу на кілька секунд. Він глибоко вдихнув холодне повітря ранку. Це був той момент, коли йому потрібно було знову повернутися до свого життя, але він не знав, як жити, не знаючи, що буде з його стосунками з Уйоном і чим все закінчиться. Університет був зовсім поруч, але зараз Сан не поспішав. Він йшов повільно, намагаючись спокійно налаштуватися на день. Йому треба було зібрати сили, тому що, навіть попри всю підтримку Уйона, він не міг змусити себе бути повністю спокійним. Тільки самотність, яку він зараз відчував, змушувала його розуміти, що він має обирати шлях. Буде важко, але він мав йти вперед.
Сан підійшов до університету, але його кроки були повільними, розміреними, немов він намагався не дозволити своїм думкам обігнати його. Весь цей час він прокручував у голові зустріч з Уйоном, їхнє розставання на ніч, та всі ці слова, що залишилися неозвученими між ними. Під’їжджаючи до університету, він відчував вагу всіх тих таємниць, що тепер їх об’єднували з Уйоном, вагу того, як вони обоє намагалися грати свою гру, не дозволяючи іншим дізнатися правду. Залишаючи на секунду всі свої думки, він зайшов до аудиторії. Вже там він побачив знайомі обличчя своїх студентів, але все це здавалося якесь далеке, немов не було його реальністю. Його погляд впав на місце, де сидів Уйон — їх погляди зустрілись. Той спокійний розум, який так часто допомагав Сану тримати все під контролем, зараз здавався розбитим. Відчуття внутрішньої порожнечі і напруги не залишало його, хоча він розумів, що все повинно бути нормально — все буде нормально. Замість того щоб запустити звичний курс лекції, Сан почав вивчати обличчя студентів, їхні погляди. Кожен з них міг щось підозрювати. Кожен з них міг помітити його нестабільність. Йосан, звісно, не залишав своїх спостережень, а Пак Хорі — ще та загадка. Всі вони стали своєрідними сторожами в його новому світі, якого він ніколи не планував створювати. І ось, коли день здавався ще одним звичайним уроком, на стіл впало нове повідомлення від Уйона: «Завтра ввечері хочеш зустрітися?»
Сан глибоко вдихнув. Йому хотілося зараз піти й обговорити все, але він розумів — у цій грі важливо було не лише те, що вони хочуть, а й те, як вони це приховують. Знову сміливо дивлячись на своїх студентів, він знову почав лекцію, намагаючись тримати все під контролем, не даючи своїм емоціям забрати верх.
∞∞∞
Конфлікт між Уйоном і Йосаном розгорівся після того, як Йосан, сидячи на лекції, випадково почув уривок розмови між Уйоном і Саном, коли той, здавалось, кидав якісь натяки, а також поведінку Уйона, яка вивела його з себе. Після уроків, коли більшість студентів вже розходились по своїх справах, Йосан наблизився до Уйона, який стояв біля дверей і щось перевіряв на своєму телефоні.
— Ти щось замовчував, Уйон, — різко сказав Йосан, спостерігаючи за ним.
Уйон повернувся, спочатку не розуміючи, до чого він веде.
— Про що ти?
— Мене вже влаштовує те, що я чув, — Йосан не витримав і вирвав з губ те, що мучило його. — Ти… ти щось приховуєш від усіх. І все це стає дуже очевидним, коли я бачу твою поведінку з ним.
Уйон, зрозумівши, що Йосан має на увазі, помітно напружився.
— З ким? — його голос став холодним, він намагався стримати емоції.
— З професором Чхве, — додав Йосан, його тон став ще різкішим. — Ти намагаєшся бути таким ідеальним перед усіма, але все одно показуєш, хто тобі насправді важливий.
Уйон відчув, як у його нутрі прокинувся гнів. Його вдача і так не мала багато терпимості до нестерпних ситуацій, а тут Йосан ще й вів себе так агресивно.
— Ти занадто пильно слідкуєш за мною, — відрізав він, роблячи крок вперед. — Це не твоє діло. І не смій торкатися Сана.
Йосан відповів, не знімаючи пильного погляду:
— Я не дозволю тобі маніпулювати ним. Він не твій. Якщо ти хочеш заграти з ним, подумай двічі, перш ніж грати в цю гру, Уйон.
Слова «ця гра» стали останньою краплею для Уйона. Він, не стримавшись, різко наблизився до Йосана, майже штовхнув його плечем.
— Ти не маєш права мене судити! — промовив він, його голос гірко виражав образу та злість. — Не ти вирішуєш, що правильно для мене.
Йосан зустрів його погляд, не відступаючи, але в його очах все ж з’явилося непорозуміння.
— Ти не бачиш, що робиш? Ти сам себе і Сана знищуєш, — кинув Йосан. — І якби ти не був таким сліпим, то зрозумів би, що ти не один, хто ризикує.
Між ними стояла напруга, майже відчутна в повітрі, і Уйон, побачивши, що Йосан таки не здається, зробив крок назад. Він, тримаючи себе в руках, з гіркотою повернувся, щоб піти, але не зміг промовчати:
— Ти не знаєш нічого. Просто замовкни.
З тих пір Йосан мовчки спостерігав, як Уйон пішов, а у його очах залишалося відчуття незрозумілості й тривоги.
Конфлікт між ними не закінчився на тих кількох словах. Йосан стояв, стискаючи кулаки, намагаючись тримати свої емоції під контролем. Він не міг змиритися з тим, що Уйон поводився так, наче ніхто не має права втручатися в його справи, хоча всі, хто його оточував, добре бачили, чим усе це може закінчитися. Уйон вже зробив кілька кроків до дверей, коли почув ззаду голос Йосана, що знову прозвучав як виклик:
— Уйон!
Той зупинився, але не обернувся. Він стояв, зчепивши щелепу, намагаючись стримати свої внутрішні бурі, однак Йосан не мав наміру відступати.
— Ти не думав, що це не просто твоя гра? — Йосан зробив крок вперед, нервово ковзаючи поглядом по Уйонові. — Ти думаєш, що все це можна тримати в секреті? Що ти зможеш закрити очі на всі наслідки?
— Ти мене більше не цікавиш, — відрізав Уйон, не повертаючись. — Залиш мене в спокої.
Але Йосан не відступив, і його голос став холодним і гострим, як лезо ножа:
— Ти все псуєш, Уйоне. Я ж бачу, що ти з ним граєш. Ти навіть не думаєш, як це може вплинути на нього. А що, якщо він дізнається, що ти просто використовуєш його?
Ці слова були як удар, що прошив Уйона. Він обернувся, і його погляд був таким, що навіть Йосан відчув на собі тиск.
— Заткнись, — сказав він з приглушеним гнівом, його голос злегка тремтів. — Ти не маєш ні найменшого уявлення, що відбувається між нами.
Йосан не відступав, і його погляд залишався холодним:
— Звісно, не маю. Бо ти не даєш жодного шансу дізнатися. Але я бачу, як ти поступово втягуєшся у цю гру, і я не буду мовчати.
Уйон розумів, що нічого не змінить, якщо він продовжить сваритися з Йосаном. Він зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтися, але це була боротьба з самим собою.
— Ти хочеш допомогти? — сказав він, виводячи слова через зуби. — Тоді залиш мене і Сана в спокої. Якщо ти справді хочеш його захистити, почни з того, щоб не вказувати, що йому робити і з ким йому бути.
Йосан не був готовий відступити так швидко. Він продовжував дивитись на Уйона з відчуттям невдоволення і навіть жалю. Його очі були повні збентеження.
— Ти справді не бачиш, що твориш, так? — він сказав тихо. — Добре, йди. Але не думай, що я мовчатиму.
Уйон не відповів. Він обернувся і пішов, залишаючи Йосана стояти в порожній аудиторії. В голові у нього ще довго залишались ці слова — втрачена довіра, погрози, і, головне, відчуття безвиході.
∞∞∞
Уйон ішов повільно, майже не зважаючи на людей навколо. Шум університетського двору, голоси студентів, гуркіт машин — усе здавалося приглушеним і далеким. Його думки гули гучніше за будь-який гамір.
— Що з тобою, Йосане? Чого ти добиваєшся?
Промайнула злість. Але одразу ж за нею прийшла інша, важча, думка:
— А якщо він має рацію?.. Я справді поводжусь, наче Сан — мій особистий експеримент, привілей… емоційна залежність, але не любов?.. Ні. Це не так.
Він стис кулаки в кишенях куртки. Сан не був для нього забавкою. Він був… теплом. Стабільністю. Людиною, яка змушувала його сповільнюватися й замислюватися. І водночас — людиною, яку він хотів із запеклою пристрастю. Але після того, що сталося з Йосаном, Уйон раптом зрозумів: їхні стосунки могли мати наслідки, не тільки для них двох.
— Він старший. Він викладач. А я… Я студент. І всі бачать це.
Йому знову закортіло повернутись до Сана — обійняти, розчинитись у ньому. Але не можна було кожного разу тікати від реальності в ліжко.
Вдома було тихо. Він зняв кросівки, кинув рюкзак на підлогу і завмер посеред кімнати. Його серце билося глухо і важко. Сів на диван, вперся ліктями в коліна.
— Я не зможу зупинитись. Навіть якщо буду змушений мовчати, приховувати, брехати. Я все одно повертатимусь до нього. Що б не казав Йосан. Що б не думав сам.
Уйон витяг телефон, але не став нічого писати. Просто вдивлявся в екран, де вгорі було ім’я: Сан-хьон. Він зітхнув, провів пальцями по волоссю, кинувся спиною на спинку дивану й прошепотів у тишу:
— Якщо це неправильно, чому без нього так боляче?..
Уйон лежав нерухомо, розкинувши руки по спинці дивану. У стелі не було жодних відповідей, але він дивився в неї, наче сподівався їх знайти. В голові крутились слова Сана, його дотики, запах, погляд того ранку. Спокійний, стриманий, але теплий.
І тут його скрутила думка:
— А раптом після цього Сан віддалиться? А раптом вирішить, що все — кінець? Що ризик не вартий того?
Уйон різко сів, провів долонями по обличчю. Йому не хотілося виглядати дитиною, не хотілося показувати, що він боїться. Але це відчуття — тривожне, липке — не зникало. Він не міг дочекатись вечора. Хотілось або почути Сана, або побачити, переконатись, що між ними ще нічого не зламалось. Уйон встав, пішов на кухню, налив собі води. Коли притулив склянку до губ, подивився на телефон, що лежав на столі. Екран був чорний, без жодного сповіщення. Не витримав.
— Напиши щось. Хоч що-небудь.
Він взяв телефон, набрав швидке повідомлення:
«Ти вдома? Все добре?»
Секунди здавались вічністю. Коли з’явилась відповідь:
«Так, тільки нещодавно прийшов. А ти як?»
Уйон видихнув. Він відповів одразу:
«Можу зайти?»
Кілька секунд. Потім:
«Заходь.»
Уйон не став зволікати — переодягнувся швидко, прихопив куртку й вийшов. У голові все ще було багато питань. Але було й одне чітке бажання — бути поруч із Саном. Хоч на кілька годин. Тільки так він міг почувати себе живим.
∞∞∞
Сан саме закінчив прибирати на кухні, коли почув дзвінок у двері. Побачивши на екрані домофону знайоме обличчя, він одразу відчинив. Сан помітив напружене обличчя й очі Уйона, сповнені емоцій.
— Що сталося? — тихо спитав він, впускаючи хлопця в квартиру.
— Я посварився з Йосаном, — почав Уйон, не знімаючи навіть куртки. — Ми… практично побились. І все через тебе.
Сан зітхнув і жестом показав пройти до вітальні.
— Сідай. Розкажи все спокійно.
Уйон опустився на край дивану, сперся руками об коліна.
— Він спровокував мене. Сказав, що я граюсь з тобою, що для мене це не значить нічого.
Сан стиснув щелепу.
— Але головне — він сказав, що не буде мовчати. Хоче викрити нас.
— Він не зробить цього, — впевнено сказав Сан, хоча в голосі відчувалося хвилювання. — Він занадто пишається своєю “моральною вищістю”, щоб діяти брудно. Але ми повинні бути обережні.
Уйон підвів погляд.
— Я не хочу, щоб ти страждав через мене.
— Це моє рішення. Я знав, на що йду. Просто… тепер ми не маємо права на помилки.
Сан підійшов ближче, сів поруч і торкнувся руки Уйона.
— Дякую, що прийшов. І що розповів. Не тримай усе в собі.
— Я не міг інакше, — тихо сказав хлопець. — Я просто… хотів бути з тобою сьогодні. Після всього.
— І ти залишишся, — м’яко відповів Сан, — якщо хочеш.
Уйон кивнув і на мить прихилився до його плеча, шукаючи в ньому тишу після емоційного шторму. Уйон мовчки сидів, притулившись до плеча Сана, намагаючись вгамувати пульс і розсіяти той гнів, що ще тлів десь усередині. Сан обережно поклав руку йому на спину, ковзаючи пальцями по тканині куртки. Йому хотілося вгамувати цей вогонь, повернути хлопцеві спокій.
— Ти весь напружений, — тихо промовив Сан. — Роздягнись і трохи відпочинь. Я зроблю чаю.
Уйон мовчки кивнув і почав повільно знімати куртку, поки Сан рушив на кухню. Його рухи були неквапливими, майже медитативними — ніби через турботу про іншого він сам шукав спокій. Коли він повернувся з двома чашками гарячого імбирного чаю, Уйон вже сидів на дивані босоніж, підібравши ноги і загорнувшись у плед. Він виглядав вразливо — як зовсім не той нахабний і самовпевнений студент, якого бачили всі в університеті. Сан сів поруч, простягнувши чашку.
— Гарячий, обережно.
— Дякую, — хрипко промовив Уйон і зробив маленький ковток. — Мені трохи соромно. За ту сварку.
— Не треба. Якщо чесно, я навіть радий, що ти не мовчав. Мені важливо знати, що ти не ховаєш образу.
Уйон опустив очі в чашку.
— Я просто боюсь втратити тебе.
Сан відчув, як стискається щось у грудях. Він поставив свою чашку на стіл і взяв руку хлопця у свої долоні.
— Ти не втратиш. Але ми обоє повинні навчитись тримати рівновагу. Навіть коли хитає.
Уйон перевів погляд на нього. М’який, майже дитячий. Той, що не бачили інші.
— Тоді дозволь мені залишитися цієї ночі. Просто бути поруч.
— Я цього і хочу, — відповів Сан так само тихо.
Вони більше не говорили. Просто сиділи поруч, кожен — у своїх думках, але з відчуттям присутності одне одного. За вікном поволі починав падати дрібний дощ, і в цій тиші щось очищувалось. Можливо, і вони самі.