Аудиторія повільно спорожніла. Хорі востаннє глянула на Уйона з багатозначною усмішкою й нарочито повільно вийшла, хитаючи стегнами. Двері зачинилися. Уйон залишився сидіти. Сан збирав речі мовчки, намагаючись не дивитись у його бік. Але пальці нервово затримались на застібці сумки.
— Якщо хочеш щось сказати, кажи, — першим порушив тишу Уйон.
Сан підвів голову. Погляд — холодний, майже викликаючий.
— У мене немає права щось казати, хіба ні?
— Це через Хорі?
— А мав би бути хтось інший? — голос Сана був рівним, але в ньому відчувалась злість. — Вона ж ледь не сиділа в тебе на колінах.
Уйон підійшов ближче, спершись об парту перед ним.
— Я не можу її вигнати. Ми на очах у всіх. Хочеш, щоб усі здогадались?
Сан відвів очі.
— Я хочу, щоб ти не поводився так, ніби вона для тебе щось значить.
— Я б сказав їй, що в мене є ти. Але ти сам змусив мене мовчати.
Настала коротка пауза. Уйон дивився на нього уважно.
— Ревнуєш?
Сан стискає кулаки. Мовчить. Потім повільно, крізь зуби:
— Не починай.
— Добре. Не починаю. Але знай: я бачив, як ти злився. І мені це… подобається.
Уйон усміхається, але не з насмішкою. Він розвертається до дверей, робить крок — і зупиняється.
— Я ніколи не дозволю їй доторкнутися до мене ще раз, якщо тобі це справді важливо.
І йде, лишаючи Сана на самоті в тиші аудиторії, де щойно відлунювали голоси.
Двері ще не встигли зачинитись, як Сан рвучко піднявся зі стільця.
— Чон Уйон!
Коридор уже напівпорожній, гулкий. Уйон зупинився, повільно обернувся. На обличчі — здивування і щось ще… легка надія? Сан підійшов ближче. Не біг, але кроки були швидкі й чіткі. Зупинився навпроти нього, лишаючи між ними ледь помітну відстань.
— Я справді злився, — сказав він рівно, але в голосі тремтіла щирість. — І так, я ревнував.
Уйон нічого не сказав, тільки чекав.
— Мені важко це визнавати, — продовжив Сан. — Тому що я не повинен. Але мені боляче бачити, як вона до тебе тулиться. Болить, бо я… — він на мить замовк, — бо я хочу, щоб ти був тільки зі мною.
Уйон обережно простягнув руку, ніби запрошуючи, але не торкаючись.
— Я і є з тобою.
Сан зробив крок вперед і, озираючись навколо, тихо, майже непомітно доторкнувся до руки Уйона.
— Я не знаю, як це витримати. Як ховати. Як не показувати.
— То не ховай, — прошепотів Уйон. — Принаймні не від мене.
Вони стояли близько, відчуваючи дихання одне одного. Між ними — розпечена напруга. Сан схилив голову, вдихнув знайомий запах Уйона.
— Пішли. У мене є ще одна пара, — тихо сказав Сан.
— А після?
Сан подивився прямо в його очі.
— Після… Побачимо….
Йосан вийшов із сусідньої аудиторії трохи раніше. Йому потрібно було підписати документ у деканаті, але, проходячи повз знайому аудиторію, він почув знайомі голоси. Спершу не надав значення, але інтонація, з якою Сан вимовив: «Я ревнував», змусила його зупинитись за рогом. Він не чув кожного слова, але уривки… «хочу, щоб ти був тільки зі мною», «принаймні не від мене», «Ти підеш зі мною» — залишали мало простору для сумнівів. Очі Йосана звузились. Він знав, що Уйон завжди був не з простих. Але зараз… він глянув на двері, ніби крізь них міг побачити картину повністю. В голові почали складатись пазли: погляди на парах, дивна напруга в повітрі, мовчазні затримки після занять.
«Цікаво…» — подумав він, і кутики губ трохи сіпнулись. Це вже не просто здогадка чи чутка. Це — нитка, за яку можна потягнути.
Йосан зробив вигляд, що шукає щось у телефоні, коли Сан і Уйон вийшли з аудиторії. Він стояв трохи віддалік, біля вікна, у півтіні коридору. Його погляд слідкував за ними — занадто уважно для простого інтересу.
«Дядько казав, що Сан — розумний, трохи відлюдкуватий, завжди чесний… Але щось тут не сходиться,» — подумав Йосан.
Він не планував діяти. Ще ні. Але інтуїція — чи, можливо, давнє сімейне чуття — підказувала йому, що між ними є щось, що не має бути.
«Подивимось, наскільки далеко це зайде.»
∞∞∞
Пари завершились. Університетська будівля потроху порожніла, лишаючи по собі лише відлуння кроків і розмов. Сан швидко вийшов з аудиторії, окинувши коридор швидким поглядом. Уйон вже чекав — стояв біля сходів, у зручній позі, вдаючи, що щось читає на телефоні. Сан підійшов, ніби між іншим.
— Не тут, — тихо сказав він. — Пішли.
Вони швидко звернули в глухий прохід між корпусами, де зазвичай не було людей. Як тільки опинилися подалі від очей, Уйон наблизився ближче.
— Ти був прекрасний на парі, — прошепотів, схилившись до вуха Сана. — Але ці ревнощі… вони мене збуджують.
— Уйон, не починай, — хрипко відповів Сан. — Тут люди.
— Тут нікого, — прошепотів той, торкаючись пальцями до руки викладача. — Ти мій. Ти це знаєш?
Сан мовчки кивнув. Погляд — важкий, але в ньому була м’якість, якої не бачив ніхто інший.
— Приходь сьогодні. — Уйон легко провів пальцем по його зап’ястю. — Я хочу тебе знову.
Сан зітхнув, ніби сперечаючись із собою, та все ж кивнув. І вже, відвернувшись, не бачив, як за рогом Йосан відсторонено спостерігає.
«Так, — подумав Йосан. — Я не помилився.»
∞∞∞
Після всього, що сталося в університеті, Сан вирішив заїхати додому, аби взяти змінний одяг. День був непростим, але він намагався зібрати свої думки, не віддаючи їм занадто багато уваги. Коли він увійшов до квартири, перше, що він відчув, — це спокій. Певний спокій, який ішов від його власних стін. Сан забрав потрібне, кілька предметів одягу, але думки про те, що сьогодні вночі він проведе з Уйоном, не давали йому спокою. Чомусь він не міг позбутися відчуття, що наступні години можуть бути тим, чого він ще не переживав. Неспокійне передчуття чогось нового, чогось сильного. Він знову поглянув на годинник. Час йшов швидко, і не було сенсу затримуватись вдома. Усі ці питання — що буде після, що буде завтра — Сан відкладав в сторону. В той момент його цікавість і бажання до Уйона були сильнішими за будь-які сумніви. Приділивши ще кілька хвилин, щоб привести себе в порядок, він покинув квартиру і поїхав до Уйона. Як тільки двері відкрилися, він відчув, як у нього стискалося серце, а потім вивільнялося, коли побачив обличчя студента. Уйон стояв біля дверей, посміхаючись йому так, що Сан зрозумів — йому не потрібно було говорити багато слів. У цьому погляді було все: бажання, влада, зацікавленість.
— Ти прийшов, — сказав Уйон, поки Сан заходив в квартиру. — Я вже майже не чекав.
— Я заїхав додому, — злегка пожартував Сан, намагаючись збити напругу, але його голос все одно звучав низько і важко.
Уйон закрив двері, і між ними відразу спалахнула тиша, яка не була порушена ані словами, ані рухами. Лише погляди і невидимі лінії, що тягли їх до одного.
— Добре, що ти прийшов. Я хочу провести з тобою цей вечір, — сказав Уйон, майже не піднімаючи голосу, а потім наблизився, знову торкаючись губами до Сана.
Той поцілунок був не таким, як усі попередні. Це було щось більше, ніж просто бажання. Це було відчуття, що час зупиняється, і навіть якщо завтра вони не будуть разом, ці кілька годин стали найважливішими. У них не було більше слів. Лише рухи, доторки, погляди. Тієї ночі, коли Сан залишився в Уйона, все стало занадто інтимним, щоб повертатись назад. І хоча він намагався не думати про майбутнє, він відчував, що все, що відбувається, може змінити його назавжди.
Ранок у кімнаті був спокійним, світло зранку проникало через штори, м’яко осяваючи кімнату. Сан прокинувся, але не поспішав вставати. Він залишився лежати в ліжку, вдихаючи запах Уйона, який все ще спав поруч. Вони провели ніч разом, і це був момент спокою, який Сан не хотів порушувати. Він відчував, як все, що відбувалося, мало особливий сенс, більше, ніж просто фізичне тяжіння. Уйон мирно дихав, не рухаючись, його тіло було розслаблене, і на обличчі був вираз спокою. Сан уважно дивився на нього, розмірковуючи про те, як змінився цей день і що він може означати для їхніх стосунків. Здається, ніби світ навколо їх був тимчасово заморожений, і на цьому ранку не було ніяких зобов’язань чи турбот. Сан обережно рухався, не бажаючи будити Уйона.
Він пильно спостерігав за ним, коли на його обличчі виникла посмішка — наче вперше вночі, що вони провели разом, було щось більше, ніж просто випадковість. У нього не було планів, не було необхідності поспішати. Вихідний день був перед ними, і вони обидва могли провести його так, як їм хочеться. Після кількох хвилин мовчазного спостереження за спокійним диханням Уйона, Сан вирішив піднятися. Він обережно залишив ліжко, щоб не потривожити його, і попрямував до ванної. Вода в душі була освіжаючою, і коли він вийшов, то відчув, що цього дня йому хочеться просто бути тут, поряд з Уйоном, без поспіху чи метушні. Коли він повернувся до кімнати, Уйон прокинувся, розплющивши очі.
— Ти вже встаєш? — запитав Уйон, ледь ворушачи губами. Його голос ще залишався м’яким, насиченим сном, але він виглядав спокійно.
Сан посміхнувся, стоячи на порозі.
— Не поспішай, — сказав він. — Я думав, може, проведемо весь день разом, без жодних турбот.
Уйон, прокидаючись остаточно, усміхнувся і розтягнув руки в сторони, тягнучись, ніби підтверджуючи готовність до такої ідеї.
— Ти точно не хочеш нікуди йти? — запитав Уйон, підвівшись на лікті, дивлячись на нього.
Сан підійшов до ліжка і сів поруч.
— Ні, — відповів він тихо. — Я не поспішаю. Мені здається, сьогодні я хочу просто бути з тобою.
Уйон із задоволенням приєднався до нього, обвивши його рукою. Вони сиділи поруч, і кожен із них відчував, як приємно бути разом, без обов’язків або плани на день. Легке дихання, спокій, без будь-якого тиску — саме те, що їм було потрібно в цей момент.
— Тоді давай нічого не робити. — Уйон посміхнувся, і його голос був лагідним.
Вони залишилися в ліжку, просто насолоджуючись спільним часом, часом без турбот, просто будучи один з одним. Це був їхній вихідний день, і він не потребував слів чи плани на майбутнє. Тільки спокій і присутність один одного.
Сан лежав, спершись на подушку, огорнутий м’якою ковдрою та невагомим теплом поруч. Уйон дрімав, але іноді розплющував очі, аби перевірити, чи Сан ще тут, чи все ще з ним. І коли в кімнаті панувала майже бездоганна тиша, телефон на тумбочці вібрував. Сан витягнув руку, глянув на екран — Еліс.
«Ну що, як твій студент? Сподіваюсь, ти не передумав і не втік від усього. Я хочу знати ВСЕ.»
Сан усміхнувся криво. Він ще не знав, як усе пояснить. Його палець затримався над клавіатурою, перш ніж коротко відповісти:
«Зовсім не втік. Але поясню все при зустрічі.»
— Хто це? — Уйон не відкривав очей, але голос звучав зацікавлено.
— Моя подруга. Найкраща. Еліс.
— Та, з якою ти завжди радився? — Уйон вже прокинувся повністю, повернувшись до нього боком. — Ти про неї згадував, коли говорив про єдину людину, якій можеш сказати правду.
Сан кивнув.
— Вона трохи нетерпляча, — усміхнувся. — Але завжди підтримує.
Уйон задумався на мить, ковзаючи поглядом по Сановому обличчю.
— Я б хотів з нею познайомитись.
Сан здивовано підвів брови.
— Серйозно?
— Так. Якщо вона для тебе важлива, я хочу знати, хто поруч із тобою. І щоб вона знала — я не тимчасовий.
Сан опустив погляд, вловлюючи в цих словах більше, ніж просто цікавість. Йому було приємно, але водночас тривожно — знайомство з Еліс означало, що все стає ще більш реальним. Ще менш контрольованим.
— Гаразд. Але попереджаю: вона може бути жорсткою. І точно не дасть нам спуску.
— Я не боюсь, — м’яко відповів Уйон і потягнув Сана ближче. — Якщо вона справжній друг, то зрозуміє.
Сан притиснувся до нього.
— Тоді, мабуть, настав час впустити ще когось у нашу історію.
Вони залишились так, обійнявшись, ще довго не встаючи — бо обидва знали: поки світ за дверима чекає, вони ще мають кілька годин, щоб просто бути разом.
∞∞∞
Сан стояв біля вікна у вітальні, тримаючи в руках телефон. За вікном вже сутеніло — небо затягнуло фіолетово-синім, а в кімнаті панувала тиша, порушувана лише приглушеним звуком фону телевізора. Уйон дрімав на дивані, поклавши голову на подушку й накинувши ковдру на ноги. Сан відкрив діалог з Еліс і швидко написав:
«Гей, Еліс. Маєш час сьогодні ввечері? Я нарешті готовий поговорити. Треба розповісти дещо важливе.»
Майже одразу прийшла відповідь:
«Сьогодні? ТИ готовий? Нарешті! Зустрінемось у звичному місці через годину?»
Сан усміхнувся й відповів:
«Так. Як завжди — наша улюблена кав’ярня.»
Сан закрив телефон, зітхнувши, і повернувся до дивану, де лежав Уйон, напівнакритий ковдрою. Його очі були відкриті — він уважно дивився на Сана.
— То що, ти все ж вирішив? — спокійно запитав Уйон.
— Так, сьогодні ввечері. Вона хоче все знати, — Сан ковзнув поглядом по годиннику. — Ми домовились зустрітись через пів години.
Уйон сів, ковдра сповзла з його плечей.
— Я йду з тобою.
Сан здивовано звів брови:
— Це не обов’язково.
— Знаю. Але хочу бути поруч. Якщо вона важлива — я хочу, щоб вона бачила, що й ти для мене важливий.
Сан трохи зам’явся, та врешті кивнув:
— Добре. Але тримайся стримано, гаразд?
— Без обіймів і пестощів на очах у твоєї подруги. Зрозуміло, професоре.
Уйон підморгнув і піднявся з дивану. Обидва швидко зібрались, і вже за двадцять хвилин вийшли з квартири, ступаючи поруч в прохолодний вечір. Сан ішов трохи попереду, ніби збираючись з думками, а Уйон — рівно за його крок, мовчки, але впевнено. Попереду світилися вогні кав’ярні. Сан зупинився на мить перед входом, подивився на Уйона.
— Готовий?
— Завжди, якщо ти поруч.
Сан ледь помітно посміхнувся й штовхнув двері. У кав’ярні було тепло й затишно. М’яке жовте світло ламп, гомін голосів і запах кави — усе створювало атмосферу, ніби це просто звичайна зустріч друзів, а не момент, коли Сан збирався зруйнувати мовчання, яке тримав дуже довго. Еліс уже сиділа за їхнім звичним столиком біля вікна. Вона побачила їх одразу, і її брови злетіли вгору від здивування, коли помітила, що Сан не сам.
— Ну нарешті, — усміхнулась вона, підводячись, щоб обійняти Сана. — Я думала, ти ще місяць збиратимешся.
Потім її погляд впав на Уйона. Вона здивовано, але з інтересом глянула на нього.
— А це, я так розумію, і є той самий студент?
Сан спочатку розгубився, але Уйон упевнено простягнув їй руку:
— Чон Уйон. І так, це я. Той самий.
Еліс потисла йому руку, оцінюючи поглядом від голови до п’ят. Потім подивилась на Сана й промовила:
— Окей. Сідайте. Мені треба багато кави й ще більше пояснень.
Вони втрьох розмістилися за столиком. Сан сів ближче до Еліс, а Уйон — навпроти.
— Ну, розповідай, — сказала вона, обережно, але вже з тією самою ноткою цікавості, яку Сан знав роками. — З чого все почалось?
Сан ковтнув повітря, на мить замовк, а тоді, не дивлячись ні на кого конкретно, почав:
— Це було майже одразу після мого призначення. Ми… залишились удвох у кабінеті. І якось усе пішло не за планом.
Еліс втупилась у нього, потім на Уйона, який сидів спокійно, навіть із трохи винуватою усмішкою.
— Тобто… ти спокусив викладача? — кинула вона вбік Уйону.
— Не зовсім. Але і не заперечуватиму, — відповів той без сорому.
Сан закрив обличчя рукою:
— Боже… Навіщо я взагалі вас знайомив?
— Щоб я переконалась, що ти не повністю з глузду з’їхав, — відповіла Еліс і зітхнула. — Ну що ж. Якщо він справді тобі важливий — я на твоєму боці. Але знай, я ще не вирішила, чи подобається він мені.
Уйон усміхнувся й відповів:
— Дайте мені шанс. Я вмію подобатись.
Еліс відхилилась у кріслі, дивлячись на обох:
— Побачимо, Чон Уйон. Побачимо.
Розмова тривала вже в теплішому тоні, а Сан, уперше за довгий час, відчув полегшення. Начебто все почало ставати на свої місця. Вони просиділи в кав’ярні ще майже годину. Розмова поступово перейшла з незручних тем до смішних випадків на парах, улюблених книг та кіно. Еліс уважно слухала Уйона, іноді ставила колючі питання, ніби навмисно тестуючи його — але він тримався впевнено, жартував, не переходив межу і щоразу дивився на Сана з такою щирістю, що навіть вона це помітила. Коли вийшли на вулицю, вечір уже опустився на місто. Ліхтарі відбивались у вітринах, і по бруківці пробігав вітерець.
— Ну, — сказала Еліс, зупинившись біля повороту, — я все ще думаю, що ви граєтесь з вогнем. Але… — вона глянула на Сана, потім на Уйона, — виглядає, ніби вам добре разом.
Сан лише кивнув. Йому було важко підібрати слова, але її погляд сказав, що цього досить.
— Бережи його, — кинула вона Уйону вже серйозно. — Якщо зробиш йому боляче — я знайду тебе.
— Розумію. І… обіцяю, не зроблю.
Еліс ще раз обійняла Сана, кивнула на прощання й пішла. Кілька хвилин вони стояли мовчки, дивлячись їй услід. Потім Уйон обернувся до Сана:
— Вона крута. Сувора, але крута.
Сан усміхнувся:
— Вона — найкраще, що є в моєму житті. Після неї… можливо, ти.
— Можливо? — Уйон підняв брови.
— Не розслабляйся, студенте, — підколов його Сан, але вже без холоду в голосі. — Пішли додому.
— До мене чи до тебе?
— До тебе. Ми ж планували лишитись на вихідні.
Уйон усміхнувся, підхопив Сана під лікоть і вони пішли поруч, повільно, у темряву вечора, що огортала місто.
∞∞∞
Коли вони дістались до квартири Уйона, було вже зовсім темно. У під’їзді панувала тиша, а сходи злегка скрипіли під кроками. Уйон не випускав руку Сана з долоні — не міцно, але впевнено, ніби це щось звичне й потрібне. Увійшовши до квартири, Сан скинув куртку й поставив сумку біля дверей. Уйон одразу ввімкнув м’яке світло в кухні.
— Ти голодний? — спитав, зазираючи в холодильник. — У мене є паста, або можемо замовити щось.
— Паста звучить добре, — відповів Сан, підійшовши ближче. — Але якщо ти варитимеш її в тому вигляді, як учора розігрівав чай, я беру справу у свої руки.
— Образливо, — Уйон усміхнувся і подав йому каструлю. — Але справедливо.
Поки Сан варив макарони і готував соус, Уйон стояв поруч, спершися на стіл, і дивився на нього з лагідною усмішкою. Кілька разів він навмисно наближався, кладав руку на талію чи цілував його в плече. Сан не відштовхував — навпаки, почувався дивно спокійно в цій простій домашній атмосфері. Коли вечеряли на дивані, включивши серіал для фону, Сан раптом спитав:
— Тобі… не страшно?
— Що саме?
— Все це. Те, що між нами. Моя робота. Те, як інші можуть дізнатись.
Уйон трохи замислився, поставив виделку на тарілку.
— Мені було страшно, коли я зрозумів, що ти для мене не просто захоплення. Але… я не хочу боятись. Хочу бути з тобою. Навіть якщо іноді доведеться ховатись. Ти цього вартий.
Сан нічого не відповів, просто простягнув руку і стиснув пальці Уйона. В його очах промайнуло щось м’яке, навіть тривожне — але він уже не відштовхував від себе ці почуття.
— Дякую, — лише прошепотів.
Вони мовчки доїли вечерю. Потім, ніби за мовчазною згодою, перемістились у спальню. Зайшли в тиші, спокійній, затишній. Уйон скинув футболку, але коли побачив, що Сан все ще стоїть нерухомо біля дверей, затримав рух.
— Щось не так? — тихо запитав він.
Сан підняв очі, погляд у нього був м’який, але втомлений. Він повільно підійшов ближче, доторкнувся до плеча Уйона.
— Сьогодні… я не хочу, — сказав він. — Не через тебе. Просто… я втомився. Багато всього — емоцій, думок. Хочу просто полежати з тобою.
Уйон одразу кивнув, не ображаючись і не наполягаючи. Лише взяв Сана за руку.
— Добре. Лягай.
Сан скинув сорочку, залишившись у футболці, і заліз під ковдру. Уйон ліг поряд, обійняв його ззаду, влаштувавшись так, щоб Сан відчував його тепло, але не тиск. Їхні тіла стикаються, дихання спокійне. Сан поклав руку на руку Уйона, що лежала в нього на грудях.
— Ти… не розчарований? — прошепотів він у темряві.
— Ні, — тихо відповів Уйон. — Мені добре просто бути з тобою. І якщо ти сьогодні хочеш просто обіймів — я з тобою в цьому.
Сан зітхнув — не з втоми, а зі справжнього полегшення. Здавалося, що саме в цю мить тиша між ними була голоснішою за будь-які слова, за дотики і поцілунки.
∞∞∞
Ранок був спокійним. Світло пробивалося крізь фіранки, м’яко розливаючись по кімнаті. Сан прокинувся першим. Уйон ще спав, обійнявши його, обличчям сховавшись у його плечі. Це було тепло, майже затишно. Сан поворушився, акуратно витягуючи руку з-під хлопця, і потягнувся до телефону на тумбочці. На екрані миготіло нове повідомлення.
— Йосан?
“Пане Чхве, вибачте за прямоту, але мені потрібно з вами поговорити. Особисто. Це важливо. Мова йде про те, що я чув учора в університеті.”
Сан застиг, погляд застряг на словах. Відчуття холоду пробіглося по спині, хоча навколо було тепло. Він затиснув телефон у руці, вдихнув глибше.
— Все добре? — почувся хриплуватий голос Уйона позаду.
Сан обернувся й ледь усміхнувся.
— Повідомлення. Один із студентів. Просить зустрітись.
— Це щось термінове?
— Можливо. Я… я з’їжджу, поговорю. Поки нічого страшного, — відповів він, але у голосі вже прозвучала напруга.
Уйон, не став допитуватись, лише кивнув. Сан підвівся з ліжка, йдучи до ванної. Йому було потрібно кілька хвилин, щоб зібратись — не зовні, а всередині. Йосан щось знає. Або підозрює. І від того, як пройде ця розмова, може залежати не лише спокій, а й усе, що вони з Уйоном намагаються зберегти.
Сан зібрався швидко, майже мовчки. Уйон ще валявся в ліжку, спостерігаючи, як викладач одягається. Було щось насторожене в тому, як Сан уникав погляду.
— Ти точно не скажеш, із ким маєш зустріч? — нарешті запитав Уйон, спершись на лікоть.
— Це не важливо. Просто студент, якого я добре знаю, — коротко відповів Сан, застібаючи сорочку. — Нічого особливого.
— Але досить важливо, щоб зіпсувати наш спільний ранок? — голос Уйона був спокійний, але в ньому відчувався натяк на ревнощі.
Сан зупинився. Він не хотів брехати, але й казати правду теж не міг — не зараз.
— Це не те, що ти думаєш. Просто розмова. Я повернусь невдовзі, гаразд?
Уйон мовчки кивнув, але щось у його погляді стало гостріше, настороженіше. Він давно помічав, що Йосан дивиться на нього зверхньо, а іноді — з тим самими блисками суперництва, які з’являються в очах хижаків. Йому не подобалась ця недомовленість.
— Добре, — зрештою вимовив Уйон. — Я чекатиму.
Сан узяв ключі, телефон і вийшов. Коли за ним зачинилися двері, Уйон ліг на спину, втупившись у стелю.