Повернутись до головної сторінки фанфіку: Я не можу його втратити

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Світло м’яко пробивалося крізь щілини жалюзі, повільно прокрадаючись кімнатою. Сан прокинувся першим. Його погляд зупинився на сплячому поруч Уйоні. Той дихав рівно, обличчя розслаблене, без сліду вчорашнього напруження. Сан на мить дозволив собі просто дивитися — в очах з’явилася м’якість, якої він сам від себе не чекав. Але тиша була оманливою. Справжній світ чекав за межами цієї квартири. Сан зітхнув і обережно підвівся з ліжка, намагаючись не розбудити Уйона. Він одягнувся, пригладив волосся і, за звичкою, кинув погляд на годинник.

— Уже йдеш? — пролунав сонний голос за спиною.

Сан зупинився і обернувся. Уйон напівсидів на ліжку, притискаючи ковдру до грудей.

— Нам же в університет, — м’яко відповів Сан.
— Я знаю… Просто не хочу, щоб ти йшов першим, — з легкою посмішкою промовив хлопець.
— Нам доведеться бути обережними. Особливо зараз, коли Йосан…
— Я розумію, — перебив Уйон. — Але це не означає, що я не можу тебе проводити.

Сан підійшов ближче, нахилився і торкнувся губами чола Уйона.

— Тоді збирайся. Я зачекаю.

Уйон усміхнувся, а Сан відійшов до вікна, втягуючи свіже ранкове повітря. Попереду був день, повний обережності й натягнутої тиші, але в цю мить поруч із ним було те, що дає сили — присутність того, хто вже став важливим. 

Сан стояв біля вікна, втупившись поглядом у подвір’я, але майже нічого не бачив. Його думки були десь глибше, між вчорашнім і тим, що ще тільки чекало попереду.

— Що я роблю? — думав він. — Я мав бути розсудливим. Стриманим. Викладач, чорт забирай. А замість цього…

Він ковтнув повітря, ніби це допоможе розвіяти клубок тривоги в грудях.

— Йосан усе знає. І не просто здогадується — він знає. Я бачив це в його очах того вечора. А тепер ще й ця сварка між ним і Уйоном. Ніби ми опинились у якомусь незворотному моменті, де будь-яке слово чи рух можуть стати вирішальним.

Позаду чулося, як Уйон ходить по кімнаті, збираючи речі. Сан не обертався. Він не міг.

— Але я не жалкую… — ця думка з’явилась раптово і чітко. — Я не жалкую про те, що він поруч. Не жалкую про ніч, про його погляд, дотик, тепло. Я просто боюся.

Сан стиснув пальці на підвіконні.

Боюся, що все це зруйнується. Що я зруйную це. Що він зламається під тиском. Або я. Або ми обоє.

Зрештою він видихнув і закрив очі на мить.

— Я готовий, — пролунав голос Уйона.

Сан розплющив очі й повільно обернувся. Уйон стояв, одягнений, з легким усміхом, і Сан на мить знову побачив у ньому не студента, а людину, що добровільно стала частиною його хаосу. І це було лячно. І водночас — затишно.

— Тоді йдемо, — м’яко відповів він.

∞∞∞

Дорога до університету видалась спокійною, але важкою для Сана. Уйон йшов поруч, тримаючись ближче, ніж зазвичай, хоча й не торкався. В обох ще були свіжі спогади про ніч, наповнену близькістю, розмовами й емоціями. Сан час від часу кидав на Уйона погляд — теплий, але стурбований.

Йому не давала спокою думка про Йосана. Після тієї розмови Сан точно знав: хлопець усе зрозумів. Йосан не був просто студентом — він був племінником Мінкі, друга дитинства, людину, яку Сан щиро поважав. Це лише ускладнювало ситуацію. Йосан став спостерігачем того, що мало залишатися таємницею.

Коли вони увійшли до університетського подвір’я, Сан побачив Йосана. Той стояв трохи осторонь, дивився прямо на них, і в його очах читалася пряма настороженість. Сан встиг кивнути Уйону, і той без зайвих питань пішов уперед. Він розумів: настав момент, коли потрібно дати Сану простір.

— Професоре, — озвався Йосан, коли Сан підійшов ближче.
— Йосане, — відповів Сан рівним голосом. — Я слухаю.
— Я не збираюсь вас шантажувати або комусь щось розповідати. Але я не можу вдавати, що нічого не знаю.
— Я й не прошу вдавати. Я прошу зберігати повагу. Ти племінник мого друга, і я тобі довіряю, навіть якщо зараз це звучить дивно.

Йосан опустив погляд.

— Мінкі завжди ставив вас за приклад. Мені теж. І мені важко сприймати все це. Не через мораль. Через ризик.
— Я сам обрав цю дорогу, — тихо сказав Сан. — І якщо вона виявиться хибною, винен буду тільки я. Не твій дядько, не ти, і не Уйон.

Хлопець мовчав, а тоді обережно кивнув:

— Я все ще не розумію, чому… Але обіцяю — це залишиться між нами. Принаймні поки не бачитиму шкоди.

Сан поглянув йому в очі:

— Дякую. Цього достатньо.

Йосан рушив у бік свого корпусу. Сан лишився стояти ще кілька секунд, глибоко вдихаючи. Потім вирушив слідом за Уйоном.

Сан вийшов на ганок корпусу і помітив Уйона, що стояв трохи осторонь біля автомата з кавою. Він швидко підійшов до нього. Уйон відразу відчув його наближення, повернув голову, і в його погляді змішалися тривога й цікавість.

— Ну що? — тихо запитав Уйон, — Чого він хотів?

Сан зітхнув і на мить замовк, обдумуючи відповідь.

— Він говорив,що не збирається нікого здавати. Сказав, що не розуміє, але мовчатиме. Поки не побачить шкоди. Його слова.
— Шкоди… — повторив Уйон, зціпивши щелепу. — Наче я планую зруйнувати тобі життя.
— Я не це мав на увазі. — Сан торкнувся його плеча, злегка, майже невідчутно. — Йосан не ворог. Просто для нього все це — несподівано. І… я сам не дав йому жодних гарантій.
— Але ти й не відмовився від мене.

Сан подивився на нього довше, ніж зазвичай. В очах Уйона світилася надія.

— Ні, — м’яко сказав Сан. — Не відмовився. І не планую. Але треба бути обережними.

Уйон підійшов ближче, нахилившись до вуха Сана:

— Я не проти бути твоїм секретом. Але не хочу бути тягарем.

Сан ледь усміхнувся:

— Ти — не тягар, Уйоне. Просто… моя слабкість.

Той хмикнув і кинув короткий, грайливий погляд:

— Тоді сподіваюся, ця слабкість варта того, щоб її берегти.

Сан нічого не відповів, лише легенько стукнув його ліктем у бік. Разом вони рушили до лекційної зали. Сан і Уйон йшли до аудиторії, де студентський гамір уже наростав із наближенням лекції. Вони йшли пліч-о-пліч, мовчазно згадуючи розмову на ганку, де Сан намагався з’ясувати, чого саме хотів Йосан. Хоча розмову залишалося важко забути, зараз вони мусили зосередитися на тому, що чекало їх всередині аудиторії. У дверях класу Сан на мить зупинився й обернувся до Уйона, його погляд був рішучим, але трохи сумним.

— Ми разом, — тихо сказав він. — І незалежно від того, що там було поза цими стінами, сьогодні ми маємо бути єдиними.

Уйон кивнув, трохи посміхнувшись, але в очах залишалася тінь недовіри, яка ще не могла повністю розтанути. Вони увійшли до аудиторії, де вже запанувала тиша перед початком лекції. 
Сан відчував, як емоції глухо гупають у грудях, але взяв себе в руки. Він не мав права допустити, щоб особисте заважало роботі. Не сьогодні. Не перед усією групою.

— Добрий день, — голос його був рівний, майже холодний. — Сьогодні ми продовжимо з теми, яка викликала у багатьох труднощі…

Лекція розпочалась. Сан пояснював складний матеріал, рухаючись між дошкою і кафедрою, але частина його уваги постійно тримала обидва погляди: неспокійний погляд Йосана, який час від часу ковзав до Уйона, і стримано-сфокусований Уйонів, злегка насуплений, як завжди, коли він переживав. Коли Сан задавав питання — Уйон відповідав чітко, швидко, влучно. Йосан мовчав, але пальці його ритмічно постукували по столу. Сан бачив усе. Відчував усе. І з кожною хвилиною розумів — приховувати стає дедалі важче. Але він мусив зберігати дистанцію. Він мусив залишатися професором.

Лекція добігала кінця. Студенти почали зводитись на ноги, збираючи речі. Сан поспостерігав, як Уйон підійшов до дверей, зупинився на мить і… озирнувся. Їхні погляди знову зустрілися.

— Професоре, — тихо мовив Уйон, зупинившись біля кафедри, коли клас майже спорожнів. — Ми можемо… пізніше?

Сан коротко кивнув. Поруч Йосан дивився на них, ніби розгадуючи якусь загадку, відповідь на яку він вже майже знав. Коли аудиторія спорожніла, Сан сів за стіл, зробив глибокий вдих і закрив очі.
Йому доведеться щось вирішувати. Дуже скоро.

∞∞∞

Сан вийшов з аудиторії й одразу зустрів погляд Уйона. Той стояв обабіч коридору, зосереджений, трохи напружений, ніби чекав саме на нього.

— Привіт, — сказав Уйон, тихо, але впевнено.
— Привіт, — відповів Сан, зупинившись перед ним.

Між ними на кілька секунд повисла мовчанка, але вона не здавалася гнітючою — швидше, тривожно очікувальною. Уйон першим порушив тишу:

— Ти сьогодні… якийсь далекий.
— Просто трохи втомився, — коротко відповів Сан. Його голос був рівний, але очі не приховували напруги.

Уйон легенько кивнув. Поглянув на нього уважно, ніби шукав у виразі обличчя щось більше, ніж просто втому.

— Я подумав… Може, сьогодні не поспішати додому? Прогуляємось трохи?

Сан злегка здивувався, але не показав цього. Подивився на нього уважніше, помітив у погляді Уйона стримане хвилювання.

— Добре. Свіже повітря точно не завадить.
— Я просто… хочу побути поруч. Без зайвих слів, якщо треба, — додав Уйон тихо.

Сан не відповів, але його ледь помітна усмішка була достатньою згодою. Вони рушили коридором поруч, не торкаючись одне одного, не поспішаючи. Слова були зайвими — усе важливе відчувалося в тиші між ними.

Повільно вийшовши за територію кампусу, вони рушили в бік парку, де сонце вже торкалось верхівок дерев, розливаючи тепле золоте світло по алеях. Уйон ішов трохи попереду, іноді кидаючи погляд назад, переконуючись, що Сан поруч.

— Тут набагато тихіше, ніж у центрі, — мовив він, вдихаючи свіже повітря. — І якось легше дихається.

Сан усміхнувся краєм вуст, але мовчав. Його думки були розкидані, але поруч з Уйоном було… спокійно. Несподівано спокійно.

— Я радий, що ти пішов, — тихо сказав Уйон. — Просто… ти коли мовчиш, я не завжди розумію, чи все добре. Хоча й відчуваю, коли не все.

Сан зупинився біля лави. Поглянув на хлопця:

— Буває складно одразу сказати. Інколи треба час, щоб усе в голові вляглося. Але… я не хочу, щоб ти сумнівався в тому, що я тут.

Уйон підійшов ближче, сів поруч.

— Я не сумніваюсь. Просто… хочу бути поруч, коли в тебе щось всередині перевертається. Навіть якщо не можу це полагодити.
— Інколи достатньо просто бути, — прошепотів Сан і дозволив собі спертись плечем на нього.

Вони сиділи в тиші. Люди проходили повз, хтось гуляв із собакою, хтось розмовляв телефоном, але для них цей момент був винятковим — затишним, тихим, і водночас сповненим напруження, що виникало, коли двоє хотіли більшого, ніж дозволено. Але зараз — тільки цей парк, тепле повітря і плече поруч.

— Поїхали до мене? — обережно спитав Уйон.

Сан трохи замислився, перш ніж кивнути:

— Поїхали.

∞∞∞

Квартира зустріла їх тишею і легким напівтемрявом. Уйон увімкнув приглушене світло, створюючи затишну атмосферу. Сан скинув куртку й обережно оглянувся — тут усе ще здавалося незвичним, хоча він уже бував тут раніше. Але кожен новий візит змінював простір — залежно від того, з яким настроєм вони приходили.

— Ти не голодний? — спитав Уйон, підійшовши до кухні.

— Ні, дякую. Хіба трохи води, — відповів Сан, вмощуючись на дивані.

Уйон мовчки приніс склянку і сів поруч. У кімнаті зависла тиша, не гнітюча — швидше очікувальна. Сан відчував, як кожна дрібниця — погляд, дотик руки до склянки — наповнена чимось більшим, ніж звичайна повсякденність.

— Ти виглядаєш втомленим, — м’яко мовив Уйон, дивлячись йому в очі. — Хочеш просто полежати? Без нічого. Просто бути.

Сан усміхнувся куточком губ. У той момент саме це і здавалося ідеальним варіантом.

— Хочу.

Уйон устав, потягнув його за руку.

— Ходімо. Ліжко комфортніше за диван.

У спальні вони не поспішали. Роздягалися мовчки, спокійно, з тією мовчазною близкістю, яка виникає між двома людьми, що вже добре знають одне одного — тілом, поглядом, диханням. Сан ліг першим, поклавши голову на подушку. Уйон ліг поряд і обійняв його ззаду, м’яко вдихаючи запах його волосся.

— Я б хотів, щоб час зупинився отак, — прошепотів він.

— У такі моменти здається, що він і справді зупиняється, — відповів Сан і взяв руку Уйона у свою.

Вони лежали так, не думаючи про університет, Йосана, очікування, страх чи наслідки. Були тільки вони — двоє людей, яким у цьому вечорі вистачало просто тиші, тепла і присутності одне одного.

У кімнаті панувала тиша, розбавлена лише далеким шумом міста за вікном. Сан поволі вдихав тепло простирадл і ще тепліше дихання Уйона, що торкалося його шиї. Відчуття було майже нереальним — таке тихе щастя, без гучних слів чи пристрасті, але з тією внутрішньою повнотою, яку не кожному дано пережити.

— Тобі добре? — прошепотів Уйон, ледь торкаючись губами його плеча.

Сан кивнув, не відкриваючи очей.

— Дуже. Це… те, чого мені давно не вистачало.
— Спокою? — уточнив Уйон.
— Тебе.

На ці слова не було потрібне продовження. Уйон міцніше обійняв Сана, їхні тіла під ковдрою злилися в один затишний силует. Час, здавалося, зупинився між подихами, між биттям сердець, що співзвучно гуло у тиші кімнати. Вони лежали так ще довго. Сан поволі поринув у сон, відчуваючи, як Уйон іноді гладить його пальцями по спині, малюючи невидимі візерунки — ніби запам’ятовував кожен сантиметр його присутності. Ця ніч не вимагала нічого, крім тиші. Вона стала їхнім спільним притулком від зовнішнього світу — від обов’язків, таємниць і підозр. У ній було тільки справжнє.

∞∞∞

Сонце ще лише починало ковзати променями по шторам, коли різкий дзвінок у двері порушив затишну тишу квартири. Уйон, ще напівсонний, обережно вибрався з ліжка, намагаючись не розбудити Сана. Натягнувши футболку, він попрямував до дверей.

— Хто там?.. — пробурмотів, позіхаючи, і прочинив двері.

На порозі стояла Пак Хорі. Яскрава, надто свіжа для такого раннього ранку, з примруженими очима й явно незадоволеною міною.

— О, Уйон, ти вдома. — Вона озирнулась за його плече. — А я вже думала, ти у когось заночував.

Уйон звів брову.

— Ти що тут робиш, Хорі? Звідки мій адрес?
— Ти забув, що ми мали сьогодні обговорити груповий проєкт? Я намагалась тобі писати, але ти не відповідав. Довелось знайти через спільного знайомого. — Її погляд знову ковзнув всередину квартири. — Можна зайти?
— Ні. — Уйон відповів коротко, навіть не намагаючись приховати роздратування. — Не найкращий момент. І проєкт — потім. Напиши мені, я зв’яжусь.
— У тебе хтось є? — в голосі Хорі вже був метал. — Це через нього ти зі мною постійно холодний?
— Це не твоя справа, Хорі. Йди, будь ласка. Справді.

Він уже почав зачиняти двері, але вона кинула ще один погляд усередину.

— Сподіваюсь, ти знаєш, у що вплутуєшся.

Двері зачинились. Уйон зітхнув, обіпершись лобом об дерев’яну поверхню, а потім повільно пішов назад у спальню. Сан саме підвівся на лікті, тримаючи ковдру.

— Щось трапилось?
— Все нормально. Просто надто ранній ранок і надто настирлива одногрупниця, — Уйон сів на край ліжка і торкнувся руки Сана. — Я не впустив її.
— Добре. — Сан кивнув, хоча в його очах вже тлів неспокій.
— Не хочу, щоб наш ранок зіпсували. Давай не дамо їй такої влади.

Сан на мить замислився, потім простягнув руки до Уйона і потягнув його назад під ковдру.

— Тоді йди до мене. Просто… побудь поруч.

∞∞∞

Після неспокійного ранку, день потроху набирав приємного ритму. Уйон, перевіряючи список у телефоні, стояв біля дверей, поки Сан вдягав куртку.

— Нам точно потрібно нове постільне, — сказав Уйон, злегка усміхаючись. — І рушники. Бо твої смішні зайчики виглядають трохи дивно поряд із моїм мінімалізмом.
— А тобі просто заздрісно, — відповів Сан, злегка штовхнувши його плечем. — Але так, рушники і постільне — в пріоритеті.

Вони вийшли з квартири, трохи потискаючи одне одного ліктями, поки йшли сходами. Ліфт не працював. Біля під’їзду Уйон ще раз пробігся очима по списку, Сан відкрив парасольку — тонкий дощ починав моросити. На протилежному боці вулиці, за деревом, стояла Пак Хорі. Вона ховалась, але не надто вправно. Коли побачила, як Сан і Уйон виходять разом, її очі звузились. Вона відступила трохи назад, завмерла, вдивляючись у їхні обличчя. Вони сміялись над чимось, Уйон нахилився і щось прошепотів Сану на вухо, той усміхнувся у відповідь. Хорі стиснула кулаки.

— Отже, це він, — прошепотіла сама до себе.

Уйон відчув чийсь погляд, інстинктивно озирнувся, але не побачив нічого. Сан поклав руку на його спину.

— Все гаразд?
— Напевно. Просто здалось, що хтось дивиться.
— Не звертай уваги, — Сан усміхнувся. — У нас є справи важливіші. Шопінг — майже священний ритуал.

Уйон все ще відчував напруження в грудях, але кивнув.

— Пішли. Якщо будемо довго, я знову куплю п’ять однакових білих футболок і забуду про решту.

оки вони йшли далі вулицею, Хорі витягла телефон і зробила кілька знімків здалеку. Її обличчя вже не виражало подиву — лише роздратування, вражене самолюбство… і заздрість.

∞∞∞

Хорі стояла під навислим гіллям дерева, поки краплі дощу стікали з листя прямо їй на капюшон. Вона не звертала уваги. Її погляд був прикований до двох фігур, що вже віддалялись вулицею. Уйон. І той професор. Стиснула щелепи, відчула, як у грудях пульсує роздратування.

— Я ж давно помітила… Він завжди інший, завжди відсторонений. Але щоб ось так… з ним?..

Пальці нервово ковзали по краю телефону. В голові все ще крутилося, як Уйон нахилився до Сана, як легко і природно той усміхався йому у відповідь. Не так, як студент професору. Зовсім не так.

— І це триває не перший день. Отже, всі ці випадкові погляди… його втечі після пар… він завжди поспішав не просто так.

Її серце стискалось від гіркої суміші розчарування, ревнощів і приниження. Скільки разів вона намагалась зблизитись із ним? Підходила, жартувала, торкалась до плеча. А він завжди чемний, ввічливий — і холодний, немов скло.

— Я не гірша. Я точно не гірша за якогось… старшого мужика з кафедри.

У голосі думок звучала злість. І біль. Той, що не визнається вголос. Той, що накопичувався з кожним разом, коли Уйон не помічав її старань. А тепер — усе стало на свої місця.

— Він не просто закритий. Він уже з кимось. І це не просто хтось. Це той, хто не мав права. Професор. Людина, якій я довіряла як викладачеві.

Вона витерла краплі дощу з обличчя — не сльози. Вона ще не плакала. Але десь всередині вже почала зростати інша річ — бажання щось зробити.

— Я не дам йому зіпсувати Уйона. Він ще молодий. Його можна вберегти.

Її погляд потемнів. Тепер вона знала точно — не просто здогадки, не натяки. Тепер вона бачила. І мала докази. Хорі розвернулась і повільно рушила в інший бік. Рішення вже зріло в її голові, з кожним кроком укріплюючись: вона не відступить.

У кав’ярні, куди вона забігла, щоб сховатися від дощу та власних емоцій, Хорі сиділа за столиком біля вікна, граючись соломинкою у холодному латте. Її пальці тремтіли, але не від холоду — від напруги.

— Різко — не можна. Якщо він щось приховує, то просто закриється. Мені треба вивідати все акуратно. Як подруга. Просто як подруга, що турбується.

Вона відкрила месенджер і довго дивилась на пусте поле для повідомлення. Думки крутились в голові хаотично, але вона знала: має звучати невимушено, з легким натяком, без жодного тиску.
Врешті написала:

«Привіт! Побачила тебе сьогодні з кимось знайомим… Професор Сан, здається? Ви добре ладнаєте! Просто цікаво, бо виглядали досить близько. Усе добре?»

Поглянувши ще раз, стерла останнє речення. Надто пряме.

«Привіт! Побачила тебе сьогодні біля дому — з професором Саном? Здається, ви добре ладнаєте! Давно знайомі?»

Відправила.
Одразу ж уткнулась у телефон, мовби могла змусити відповідь з’явитися швидше. Усередині все стискалося від напруги. Їй потрібна була правда. Але ще більше — впевненість, що вона все ще може контролювати ситуацію.

— Тільки б не збрехав…

∞∞∞

Уйон лише зняв куртку і кинув її на спинку стільця, коли його телефон тихо затремтів у кишені джинсів. Він дістав його і побачив повідомлення від Хорі. Очі блиснули на кілька секунд — він миттєво відчув той знайомий нервовий холодок. Не хотів, щоб це стало проблемою, але Хорі була хитрою.
Повільно відкрив чат і прочитав:

«Привіт! Побачила тебе сьогодні біля дому — з професором Саном? Здається, ви добре ладнаєте! Давно знайомі?»

Уйон на мить задумався, потім набрав відповідь:

«Привіт. Так, ми давно знайомі. Все нормально, не хвилюйся.»

Відправивши повідомлення, він відчув, як трохи розслабляється, але водночас думки крутилися — Хорі не заспокоїться так легко. Вона вже підозрювала щось, і тепер треба було діяти обережно. Він поклав телефон на стіл і, глянувши у вікно, глибоко вдихнув. Щоб ця історія не вибухнула — йому потрібно було тримати все під контролем.

∞∞∞

Хорі сиділа у своїй кімнаті, дивлячись на екран телефону. Повідомлення від Уйона миготіло на дисплеї. Вона швидко прочитала:

«Привіт. Так, ми давно знайомі. Все нормально, не хвилюйся.»

Її губи злегка стиснулися в усмішці — відповідь була обережною, але одночасно й ухильною. Вона відчула, що за цією стриманістю ховається більше, ніж він хоче зізнатись.

— Ось так, — подумала Хорі, — Тобі це не вдасться приховати від мене.

Вона відклала телефон і почала планувати свій наступний крок. Треба було з’ясувати все — і швидко.

— Мабуть, доведеться поговорити з Саном… або уважніше за ним поспостерігати.

Її очі загорілися рішучістю. Ця гра тільки починалась.

∞∞∞

Кафе було затишним, з приглушеним світлом і ароматом свіжої випічки в повітрі. Сан зняв пальто й повісив його на спинку стільця, кидаючи погляд на Уйона, який вже розглядав меню, мовби справді не пам’ятав, що завжди бере одне й те ж.

— Все ще думаєш? — з усмішкою спитав Сан, витягуючи з кишені телефон, щоб перевірити час.
— А раптом сьогодні я ризикну і візьму щось не зі звичного? — Уйон підняв на нього погляд, у якому грали лукаві іскорки. — Наприклад, тебе… на десерт.

Сан скоса поглянув на нього, але не стримав легкої усмішки. Йому подобалась ця гра, ця легкість, яка виникала між ними в таких невимушених моментах.

— Уйон…
— Добре, добре, — студент підняв руки вгору, вдаючи невинність. — Але ти ж знаєш, я серйозно. Мені з тобою спокійно. І весело.

Сан трохи нахилився вперед, долаючи відстань між ними через вузький столик.

— І мені. Просто… іноді здається, що це надто добре, щоб бути правдою.
— Тоді не думай. Давай просто жити цим, поки воно є.

Офіціантка підійшла прийняти замовлення, і вони повернулись до звичного ритму — кава, сміх, уривки розмов. Та попри спокій, у Сана десь на дні душі оселився тонкий тривожний відтінок. Наче щось наближається. Він підняв очі й помітив крізь вікно знайому постать, що стояла на іншому боці вулиці. Постать, яка не рухалась і просто… спостерігала.

— Щось не так? — спитав Уйон, ловлячи зміну в обличчі Сана.
— Ні, просто здалось.

Сан перевів погляд на чашку. І зробив ковток. А за склом Хорі повільно розвернулась і зникла в натовпі.

∞∞∞

Коли вони повернулись, сонце вже сховалось за горизонтом, залишивши за собою лиш м’яке післясвітло на стінах. Сан кинув сумку біля дверей і зітхнув, роззуваючись.

— День був… дивний, — сказав він, проходячи на кухню й ставлячи чайник.

Уйон вмостився на дивані, витягнувши ноги й потягнувшись, мов кіт.

— Дивний, але хороший. Якщо не враховувати ту дівчину біля кафе.

Сан повернувся до нього, спершись на стіл руками.

— Ти її теж помітив?
— Я не сліпий. Вона стояла, як привид з фільму жахів, — сказав Уйон, піднявши брову. — Це точно була Хорі?

Сан кивнув, поглянувши у вікно.

— Вона була в тебе зранку. Потім біля кафе. Думаєш, вона щось підозрює?
— Думаю, вона все бачила. І тепер просто чекає моменту.
— Заздрість — небезпечна річ, — зітхнув Сан і налив чай у дві чашки. — Але я не дозволю нікому між нами втрутитись. Навіть їй.

Уйон встав і підійшов ближче. Він взяв чашку з рук Сана, ковтнув і тихо промовив:

— Це не тільки твоя боротьба. Я теж тут. Я теж з тобою.

Їхні погляди зустрілись. Уйон поклав долоню на груди Сана, прямо туди, де серце билося трохи швидше. Можливо, від страху. А може, від любові.

— У нас є сьогоднішній вечір. І це вже багато, — сказав Сан, торкаючись пальцями щоки Уйона.
— У нас буде ще більше, якщо ми самі цього захочемо.

Вони залишили чай на столі. І просто сіли разом на диван, в тиші, згорнувшись під одним пледом. Руки переплетені. Тіла теплі. А за вікном — темрява, яку вже не так страшно було ділити на двох.

    Ставлення автора до критики: Позитивне
    Надіслав: Soyeon , дата: сб, 06/14/2025 - 18:33