Шкоди заподіяно!

Четверо хлопців сиділи у вітальні Грифіндора, занурені у сутінкове світло, яке проникало крізь вузькі вікна башти. Їхні погляди були прикуті до пергаменту – карти, створеної ними. Карта мародерів, як її називали, була на вигляд простим пергаментом, але в кімнаті відчувалася тиха напруга очікування. М’які крісла навколо каміна, вогонь якого потріскував, створювали атмосферу затишку, але в очах хлопців сяяв азарт, ніби вони от-от відкриють якусь величну таємницю. На їхніх обличчях читалися захоплення та цікавість.

– Сіріусе, а що сказав Регулус? Ми ж ніколи не бачили вітальні Слизерина, а це буде проблемою, – запитав Джеймс, перебираючи волосся рукою. Він намагався виглядати спокійним, але його очі світилися хвилюванням.

– Він послав мене на три відомі нам веселі букви. На канікулах сходжу до Андромеди, думаю, вона допоможе, – відповів Сіріус, хрустячи кісточками пальців. Його голос звучав трохи іронічно, але в ньому відчувалася надія.

– Ти впевнений? – запитав Ремус, звужуючи очі у сумніві, хоча, як завжди, залишався зосередженим і спокійним.

– Так, із усіх сестер, а їх у мене три, вона точно допоможе. Тим паче, вона підкинула мені одну ідею, – Блек посміхнувся, оглядаючи карту, яка все ще виглядала абсолютно звичайною.

– І що це за ідея? – обізвався Пітер, заглядаючи під руку Сіріусу. Його голос був нетерплячим, і він ледве втримувався від того, щоб не торкнутися пергаменту.

Сіріус, злегка знизавши плечима, дістав паличку й почав тихо промовляти закляття. Поступово пергамент став чистим, зникаючи з будь-якими слідами чорнила.

– Що за…? – хором вигукнули інші троє друзів, відсахнувшись на кілька сантиметрів назад.

Сіріус, лукаво посміхнувшись, заявив: – Урочисто присягаю, що не затіюю нічого доброго, – промовив він, тицьнувши паличкою в пергамент.

І тут, ніби за помахом чарівної палички (що, власне, й було), на пергаменті почали з’являтися літери. Основна сторінка карти нарешті розкрилася перед їхніми очима.

– Андромеда підказала це закляття. Закладаєш фразу під захисні чари, щоб вона відкривалася лише за певних умов, – пояснив він, знову тикаючи в карту.

Ремус нахилився ближче, уважно вивчаючи написи: – Це схоже на подвійний захист. Виглядає так, ніби карту неможливо обдурити.

– Шкоди заподіяно! – сказав Блек,знову тицьнув у пергамент, і всі дивились, як написи знову зникли.

– Вона сама це придумала. Якщо хтось захоче відкрити карту іншим закляттям, то карта… вибачте за тавтологію, – додав він, піднімаючи брови, й його усмішка стала ще ширшою.

– Та ти що, аристократ! – посміхнувся Люпин, киваючи головою і дивлячись на друга з легкою насмішкою.

– То карта пошле цю людину, ну або просто «привітається», залежно від того, хто хоче розкрити її не кодовим словом, – додав Блек, тепер уже серйозно.

– А звідки Андромеда знає таке закляття? – запитав Пітер, злегка нахиляючись над картою.

– Коли розказувала, промовилася про якісь листи, але я вже не питав – не моя справа, – пояснив Сіріус, знизуючи плечима. – І ще Андромеда сказала, що це свого роду запобіжник. Із такими чарами вона стане вічно мовчазною для будь-кого, хто їй не до вподоби. Наприклад, для якогось професора, якщо нас зловлять із нею.

Хлопці переглянулися. На їхніх обличчях було зрозуміло: це – не просто карта, це – справжній витвір магії, що приховував у собі більше, ніж вони могли уявити.