Сіріус Блек вбивця!

Сіріус увірвався до маленької кімнати, різко відчинивши двері. Запах пилу й дешевої їжі різонув йому в ніс. На столі валялися залишки якоїсь страви, а поруч — порваний газетний листок із фотографією Джеймса й Лілі. Його серце спалахнуло гнівом.

— Де ти, щуряча морда?! — закричав він, стискаючи паличку так сильно, що кістки побіліли. — Я знаю, що це ти зробив!

Тут, біля його ніг, пробіг щур. Сіріус кинув у нього заклинання, яке миттєво перетворило тварину на людину. Перед ним стояв Пітер Петігрю, переляканий до смерті. Його маленькі очі бігали по кімнаті, шукаючи виходу.

— Сіріус… я… це не так! Я не хотів! — лепетав він, задкуючи до стіни. Піт стікав його чолом, а руки тремтіли.

— Замовкни! — Сіріус підступив ближче, спрямовуючи паличку прямо в груди зрадника. — Ти привів до смерті Джеймса і Лілі!

— Я… це була Волдемортова воля… Я не мав вибору…

— Не смій їх згадувати! — гнів перекрив Сіріусу голос. Його руки тремтіли від люті.

Петігрю скористався моментом і кинув заклинання в розбите вікно. Скло з грюкотом посипалося, й він стрибнув назовні, обертаючись назад у щура. Сіріус миттю кинувся за ним.

Вони опинилися на вулиці Лондона. Заклинання свистіли в повітрі, розриваючи асфальт і розбиваючи вікна. Люди кричали й тікали в різні боки. Сіріус бачив лише одного ворога, але той був спритним.

Раптом Пітер завмер, піднявши паличку до неба.

— Смерть чи свобода! — крикнув він.

Вибух прогримів так гучно, що Сіріус впав на землю. Коли він підвівся, вулиця була вкритою руїнами й тілами маглів. Пітер зник, залишивши лише відрубаного пальця.

Сіріус оглянувся, і його серце стислося від жаху. Десятки мертвих маглів лежали посеред руїн. Тієї ж миті з’явилися аврори. Вони спрямували палички на нього.

— Це не я! — закричав Сіріус, намагаючись підняти руки. — Це був Пітер! Він зрадник!

Проте його слова загубилися в гулі обвинувачень. Окови холодного металу клацнули на його зап’ястях. Його, як злочинця, потягли до Азкабану, і ніхто не слухав його криків.