Суміно здавалось, що його очікування були зраджені. Складно зрозуміти, як сильна людина, може раптово обрати енергетичного-вампіра. В голові нічого не вкладалось.
— Курояма-сан поза зоною… Невже вона вимкну телефон… — зітхнув Суміно.
Він боявся уявити самий гірший сценарій. Не хотілось навіть в уявленні бачити висушену, виснажену Мінеху.
***
Седрік зітхнув та зробив ковток чаю. Він вже дуже довго спостерігав за тим, який насправді бержеливий і чепурний Раймон, як боявся зайвого дотика до Мінехи, аби тільки тій не нашкодити.
⟪Можливо йому противна сама лише думка про те, щоб комусь було погано, але…Сумніваюсь. що про це він думав до зустрічі з цією нейтралізаторкою⟫, — розмірковував чоловік та покачав головою.
Седрік дуже раптово відставляє чай та бере Мінеху за руку, повівши немов до танцю. Раймон відкрив рот від здивування.
— Ого, ви себе чудово контролюєте… — зауважила дівчина. відчувши, як її життєва енергія не постраждала від дотика.
— Раймон… А тепер постарайся щоб твій дотик був сміливим і не вбивав її, — спокійно каже Седрік і відпускає руку Мінехи.
— Ц..Це вимога? — питає Раймон, намагаючись зібрати всі думки до ладу.
— Так, побори свій страх їй нашкодити, — Седрік знизав плечима та знову сів на місце, де й пив чай.
— Але при певному емоційному стані, дуже легко припинити себе контролювати. Я ж теж маю емоції, які раціонально не проконтролюєш, — зауважила Мінеха.
Седрік роздратовано зітхнув.
***
Цілу ніч Раймон не міг заснути. Він з жахом уявляв як Мінеха вмить розпадеться в пил, лише від одного дотику. Він піднявся, трохи поправив волосся, яке зараз нагадувало вибух на макаронній фабриці та пішов на прохолодну вулицю.
Нічне небо ледь видно за листям дерев.
⟪Я і не міг сильно приховати, що боюсь вбити Мінеху…⟫, — подумав він та дістав окуляри.
— Раймон…Складно спати… — сонно мовила дівчина.
Чоловік завмер.
— Спробуй мене торкнутись, — просить Мінеха.
Раймон обернувся, руки зрадницьки затремтіли.
— Але якщо…
— Давай спробуємо… — каже Мінеха і заплющує очі та протягує руку. — Я хочу бути з тобою, навіть якщо помру… — майже шепоче.
Раймон важко дихав. Вронив окуляри прямо на підлогу. Він жадав дотику без перчаток, без скла, без усіх перешкод, але його охоплював жах від одної лише думки, що її не стане.
Раймон заплющив очі і простягнув руку на зустріч. Він ніжно торкнувся та поступово вони переплели пальці. Чоловік затамував подих.
— У нас починає виходити, — тихо говорить Мінеха.
Раймон розплющує очі та уважно дивиться на дівчину. Проте він забув. що не одяг окуляри, але навіть розмита з пейзажем природи дівчина, відчувається живою.
— Ми змогли це… Зможемо більше, — тихо каже Мінеха. Раймон не бачив чітко, але був впевненим, що дівчина посміхається.