Мінеха прокидається. Вона повільно розплющує очі, які муляє світло, яке відбивалось від скла прямо перед нею.
— Ти прокинулась… — Раймон присів на коліна поряд з дівчиною по іншу сторону скла.
Мінеха почала кулаками стукати по склу, лише одними губами благала, щоб він її нарешті відпустив.
Раймон провів долонею по гладкому склу, немов уявляв як гладить по голові дівчину.
— Мінеха..Заспокойся, прошу…Я лише хочу, щоб тебе не вбили мої підлеглі або інші подібні мені… — шепотів чоловік із тугою дивився на дівчину.
***
Раймон притулився до скла, коли Мінеха спала. Все немов кололо невидимими голками. Він жадав торкнутись цієї дівчини, але не хотів нашкодити.
— Я нікому не дозволю тебе торкнутись…Я не дозволю забрати твоє життя нікому із подібних мені, — шепоче чоловік та бережливо торкається скла.
***
Раймон сидів за кермом. На задньому сидінні сиділа Мінеха, вона нарешті змогла визирнути без страху та спостерігати за краєвидами.
— Раймон…Ти впевнений що ту червоноволосу треба було ставити замість себе? — тихо питає Мінеха.
— Гм? Чому ти питаєш? — Раймон трохи притормозив на узбіччі і стурбовано глянув на дівчину через плече.
— Та й таке, — Мінеха знизала плечами. — Не вмію я довіряти і поважати тих, хто пробував мене вбити
Хоча вона та промовила все абсолютно спокійно, проте, ось Раймону холодок по спині пройшовся.
— Давай продовжимо їхати, а вже цей політ розберемо пізніше, — спокійно каже Мінеха.
Раймон поправив окуляри, але тепер гадки не мав, що турбує більше: спокій Мінехи чи те що Маюне зрештою лізла наперекір одному з наказів.
***
Маюне спокійно йшла й з часом виривалась вперед.
— Десь серед будиночків ближче до гір він і живе, як кажуть легенди і останні записи, — задумливо говорить дівчина.
— Ага… — втомлено кивнув Раймон. В теплу погоду він доволі був тепло одягнений, як і перчатки шкіряні на рукха. щоб раптом, в критичяний момент схопити Мінеху.
— Хто тут вештається? — прозвучав сухий та суворий голос. Ехом пройшовся серед бамбуку.
В одній з тіней Раймон побачив чоловічий силует.
⟪От як розпізнати, це Макклелан чи зрештою просто злий відлюдник?⟫, – розмірковувала Мінеха.
До поки перед ними не предстал чоловік з темно-синім волоссям, зібраним в недовгий хвостик до плечей, у нього була бліда шкіра.
***
Чоловік пив терпкий чай. Раймон уважно спостерігав за легендарним Седріком та не міг повірити. що попри те що той не витягує людську енергію, так і не почав старіти.
— Пан Макклелан, а що надихнуло Вас відмовитись від людської енергії? — захоплено питає Раймон.
— Огида… — відповіді Седрік та відвів погляд.
— Га?… — спантеличився Раймон.
— Ого, цікаво, — Мінеха нахилила голову.
— Я не хотів зайвий раз торкатись людей, не хотів їх навіть бачити, але їхня енергія була мерзенною залежністю. Що роблять із залежностями? Правильно, з ними борються, — розповів Седрік із робив ковток зеленого чаю.
— А ви хоч трохи старішали? Втомлювались? — зацікавлено запитала Мінеха.
Седрік підняв одну брову та скептично подивився на дівчину.
— Це неважливо…
— Дійсно. куди цікавіше, чи є ще один з методів, як можна зупини свої сили? — раптово запитав Раймон і з надією подивився на Седріка.
— Щось знаєте про каблучки Сімбіозу? — уточнює Мінеха.
— Ті які з Бериллом та Гагатом? — назустріч задає питання Седрік.
Мінеха киває.
— Ну, можна спробувати їх, вони будуть може як Інь та Янь, якими потрібно буде стати істотам із сильною близькістю і бажання бути разом
— Нам саме це і потрібно, — куточки губ Раймона раптово піднялись.
— Я знаю, — Седрік зітхнув та відвів погляд до стіни. — Але Вам треба це хоч довести
Раймон знову завмер, а по спині пройшовся холодок.