І все, що було між ними

Behold this child is set for the fall, and for the resurrection of many in Israel, 

and for a sign which shall be contradicted; 

Албус Дамблдор переступив поріг свого кабінету і зупинився. Йому було добре відомо, хто очікуватиме його тут, він уявляв, у якому стані перебуватиме цей чоловік. Однак побачене вразило його до глибини душі.

Навчальний рік у Гоґвортській школі чарів і чаклунства починався першого вересня, як і у маґлівських школах Британії. Северус Снейп, викладач настоянок і наймолодший з-поміж учителів, сидів за столом у Великій Залі, очікуючи прибуття першокласників, що мали з’явитися з хвилини на хвилину.

…Тьмяне жовте світло вкритої кіптявою гасової лампи ледь-ледь освітлювало маленьку кімнату з обдертими меблями, кидаючи якийсь хворобливий відблиск на обличчя чоловіка, що лежав на ліжку.

— Розкажи мені про блокологію, Северусе, — Дамблдор стояв, склавши руки на грудях, і дивився за вікно, немов намагаючись побачити у чорноті ночі щось, дотепер не бачене.

— Невже у цій сфері залишилося щось, чого ти не знаєш? — уїдливо відповів Снейп.

— Діфіндо.

Тиша.

— Діфіндо.

Легеньке потріскування тканини.

— Діфіндо!

The farther I fall I’m beside you, as lost as I get I will find you 

The deeper the wound I’m inside you 

— Краще би тобі стулити свою брудну пельку і не торкатися пам’яті Лілі, — прогарчав Сіріус.

Перший день нового навчального року у Гоґвортсі добігав кінця. Албус Дамблдор сидів у своєму кабінеті, не відводячи погляду від полум’я свічок, що стояли на його столі. Перед очима директора й досі стояв образ худорлявого зеленоокого хлопчика, якого сьогодні було розподілено на Ґрифіндор.

Двері розчахнулися з таким грюкотом, ніби хтось вгатив по них ногою.

— ТИ ЗДУРІВ?! 

Албус Дамблдор сидів за столом, переплівши пальці й опустивши повіки. Його не покидало відчуття якоїсь ефемерності, нереальності того, що діялося довкола.

— Пані та панове. Ми зібралися тут, щоб поєднати між собою дві вірні душі, — весело сказав коротун-чарівник у білій мантії з лукавим виразом обличчя. 

Ремус Люпин самотньо сидів на кухні будинку на площі Ґримо, 12, з чашкою давно охололого чаю. Сіріус вже пішов спати, але Люпин не міг змусити себе взяти з нього приклад. Не міг, як би сильно йому цього не хотілося.

«Старий, ти точно впевнений, що тобі варто так поспішати?» — сміючись, казав йому Сіріус того дня, коли Джеймс повідомив йому про свій намір одружитися. Засліплений щастям, тоді він не помітив, що очі товариша зовсім не сміялися.

У затишному двоповерховому будиночку панувала повна тиша, яку порушувало лише цокання великого годинника у вітальні.

Цок-цок, цок-цок…

Сивіла Трелоні не спала. Сидячи за столом, заваленим порожніми пляшками, скляними кулями і різнокаліберними картами, вона мерзлякувато горнулася у шаль і нервово перебирала тремтячими пальцями нитки своїх довгих намист. Її розширені очі здавалися ще більшими за величезними скельцями окулярів.

Дамблдор відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Зморшкувати старечі повіки здригалися, немов у людини, якій сниться кошмар, від якого вона ніяк не може прокинутися.

Спекотний літній день повільно добігав кінця, поступаючись місцем приємній прохолоді. Зморені мешканці Ґодрикової Долини неквапно розходилися по домівках, дорогою ліниво обмінюючись привітаннями. Лілі Поттер сиділа у садку, у тіні дерев, тримаючи на руках свого новонародженого сина.

«…the past will catch you up as you run faster»

(Brian Molko)

Це сталося.

Три фенікси покинули цієї ночі Гоґвортс, розділивши його існування на «до» і «після». 

Перший фенікс мав чорні крила і безодню замість очей.

Якби доля Северуса Снейпа мала людське обличчя, це було би, мабуть, найбільш цинічне обличчя на світі. 

— Шановні учні! — голос Пія Тікнесі, нового міністра магії, хоч і не вирізнявся особливою силою, проте дзвінко відлунював від стін Великої Зали. — Вітаю вас із початком нового навчального року!

Ліс не подарував йому жаданої свіжості й прохолоди, не приніс полегшення.

«Зряче одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш».

(Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»)

Now cracks a noble heart.

— Good night, sweet Prince, 

And flights of angels sing thee to thy rest! 

…Жовтень цьогоріч виявився теплим. Вечірнє небо було схоже на великий осінній листок, що майже зливався з верхівками Забороненого Лісу, які коливалися під подихом вітру. Стрімкий теплий вітер — мабуть, останній теплий вітер у цьому році — розхитував гілля і ганяв галявиною опале листя.

Над шкільними угіддями клубочився туман. Густий і холодний, він приглушував людські голоси, що розносилися довкола замку; звуки плачу і нервового сміху, стражденних стогонів і криків відчаю.

— Залишилось п’ять хвилин! — оголосив професор Слизоріг, походжаючи між столами. — Покваптеся, дорогенькі, покваптеся!

Під стіною, у затіненому кутку стояла Нарциса Мелфой в елегантній, але на диво простій срібно-сірій сукні з пелериною. Чоловіка поруч із нею не було. Нарциса мовчки стежила за своїм сином, що кружляв у танці з Асторією Ґрінґрасс — у всякому разі, так здавалося.

У жахливий рік останньої війни Фінеас Ніґелус Блек шкодував, що не має третього портрета — бажано такого, який висів би десь у комірчині чи валявся би на забитому мотлохом горищі.

У будинку на площі Ґримо, 12, було тихо. Гаррі Поттер стояв перед прочиненою шафою і дивився на елегантну чорну мантію, яку мав надягнути через два місяці — у той день, коли він нарешті назве Джіні Візлі своєю дружиною.

Time 

Fading 

Everything 

And all that сould’ve been

(Trent Reznor)

— Я більше не піду до школи, мам.

На ґанку непривітного цегляного будинку сидів чорнявий хлопчик років десяти-одинадцяти на вигляд і похмуро роздивлявся порваний рукав своєї зношеної сорочки.