15. [остання послуга]

Дамблдор відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Зморшкувати старечі повіки здригалися, немов у людини, якій сниться кошмар, від якого вона ніяк не може прокинутися.

— Перш ніж я почну говорити, Северусе, я мушу попросити тебе про ще одну — тепер вже точно останню послугу. 

Снейп звів очі до стелі і зітхнув.

— Це вже увійшло у тебе в звичку. Складно уявити, про яку ще послугу ти можеш мене попросити…

Директор ніби й не почув його слів.

— Ти знаєш, Северусе, як високо я ціную свободу волі, і як я довіряю людям. Я не беру Незламних обітниць — зазвичай, мені вистачає чесного слова… за певними виключеннями. Однак те, що я мушу сказати, саме такий випадок. Надто багато поставлено на карту.

— Обітницею більше чи менше… — за вдаваною холодністю тону вчувалася гіркота, яку Снейп ретельно намагався приховати. — Якщо від цього залежить черговий етап порятунку світу…

— Не треба обітниць. Просто пообіцяй, що йтимеш до кінця, Северусе. Що б ти не почув, про що б ти не дізнався — ніщо не має змінити твого рішення. Ти знаєш, як високо я завжди цінував твоє слово. Пообіцяй мені.

— Давай швидше покінчимо з цим, — Снейп скривився, ніби від гіркої мікстури. — Даю тобі чесне слово, що доведу доручене мені… завдання до кінця і не відступлю, що би не сталося.

Дамблдор мовчки кивнув, не розплющуючи очей. Зараз він виглядав неймовірно старим — старшим будь-якого з чаклунів, зображених на портретах колишніх директорів, що прикрашали стіни. Портрети спали — чи, принаймні, прикидалися сплячими. Всі, крім одного.

— Я віддав би що завгодно за те, щоб на моєму місці зараз сидів хто-небудь інший. Але це мій тягар, і мені його нести. Мені відповідати за власний… гріх.

Северус ніколи раніше не чув таких ноток у голосі директора. І це не просто насторожувало — це лякало, як і невідомість, що холодним мороком оповивала його свідомість. Він надто добре знав Албуса Дамблдора, щоб розуміти: коли маєш із ним справу, не можна нічого передбачити, ні в чому не можна бути впевненим до кінця. Кожен нерв тремтів від напруженості — Снейп намагався підготуватися до удару, але не знав, з якого боку його очікувати.

— Я жахливо завинив перед тобою, Северусе, — після короткої паузи мовив Дамблдор. — Немає слів, здатних це описати. Ти маєш право мене ненавидіти; і ти ненавидітимеш. Я не сподіваюся на твоє прощення. Я хочу тільки, щоб ти зрозумів: у мене не було вибору.

— Давай пропустимо цей ліричний вступ, — чаша терпіння Снейпа переповнилася. Здавалося, що нерви вже стікають кров’ю. — Скажи, зрештою, за що я маю тебе зненавидіти, щоб я міг перейти до справи.

Зітхнувши, Дамблдор випростався у кріслі і розплющив вологі сині очі, повні туги і ще чогось, схожого на… відчай.

— Северусе, згадай, скільки разів протягом всіх цих років я зауважував, що Гаррі не так вже й схожий на Джеймса Поттера, як тобі здається. Зовнішність — так, але у всьому іншому вони не мають практично нічого спільного…

Снейп з відразою скривив губи.

— Ти сам робиш те, чим постійно докоряєш мені: бачиш те, що хочеш бачити. Я знав Джеймса Поттера трохи з іншого боку, ніж ти, і можу тебе запевнити: хлопчисько — викапаний батько. І я не маю на увазі його обличчя.

Дамблдор похитав головою.

— Десь глибоко у душі я, мабуть, сподівався, що ти здогадаєшся, що ти відчуєш… хоча це, звісно, така дурня… Мені хотілося вірити, що немає ран, які не можна зцілити… старий дурень, який же я був наївний…

— Що? — тихо і спокійно спитав Снейп. Дуже тихо. Надто спокійно. — Що я мав би відчути?

Його очі мимоволі розширилися, від чого обличчя здавалося ще худішим та виснаженішим, ніж зазвичай. Жовте полум’я свічок моторошно відблискувало у зіницях. Директорові було важко витримати цей погляд і він відвів очі… щоб зустрітися з гострим поглядом темних очей Фінеаса Ніґелуса, який навіть не завдавав собі клопоту прикинутися, ніби спить.

— Якось під час однієї з наших розмов я щось таке казав про те, що дорослі люди мають передбачати наслідки своїх дій… усіх своїх дій. Але це — ідеал, якого на практиці не дотримується майже ніхто. Подумай, Северусе, де ти дав слабину, дозволивши собі забути про відповідальність. Адже передусім, незважаючи на твою дивовижну здатність до самоконтролю, ти — людина. І чоловік.

— Я тебе не розумію…

— Розумієш, Северусе. Бо «з іншого боку» ти знав не лише Джеймса Поттера. Лілі ти також знав дещо інакше… і, у певному сенсі, краще, ніж будь-хто міг собі уявити.

— ЩО?! — Снейп зірвався з місця. Його обличчя палало хворобливим рум’янцем, а очі, здавалося, ладні були спопелити директора на місці. — На що ти натякаєш? Як ти смієш…

— Я тебе не засуджую. В мене немає на це морального права… бо сам я заслуговую набагато більшого осуду, — скорботно сказав Дамблдор. — Просто так вийшло, що мені про це відомо, і саме на цій підставі я можу стверджувати: Гаррі аж ніяк не викапаний Джеймс, бо це фізично неможливо.

— Ти що ж, хочеш сказати, ніби я маю стосунок до хлопчиська? — після спалаху гніву Снейп зробив над собою зусилля, щоб повернутися до звичного тону, однак вдавалося це не дуже добре. У чорній глибині очей затаївся… панічний жах? — Якщо ти хочеш таким чином змусити мене його полюбити, то це слабко, Дамблдоре. Дуже слабко. Міг би не завдавати собі клопоту, бо однаково я…

 — Северусе, — директор знову заплющив очі. — Як би я сам хотів, щоб ці слова були просто балаканиною старого маразматика…

— То може це так і є? — голос Снейпа став ще нервовішим. Здавалося, що в першу чергу він намагається переконати самого себе. — Він схожий на Поттера як дві краплі води, просто до абсурду схожий… ЯК ЦЕ ВЗАГАЛІ МОЖЛИВО?!

— Навіть маґелкам вдається приховувати правду у таких ситуаціях, — зітхнув Дамблдор. — Що вже казати про здібних молодих відьом…

— Ти мене не переконаєш! — вперто огризнувся Снейп. — Не переконаєш! У тебе нічого не вийде!

Втім, увесь його вигляд свідчив про протилежне. Стиснувши пальцями скроні, нервово походжаючи кабінетом, він нагадував божевільного в ізольованій палаті, замкнену у клітці тварину, кого завгодно — тільки не самого себе… принаймні, не того себе, якого звикли бачити сторонні очі. 

Він знав, що страшно про це пошкодує. Тієї миті, коли він оволодів нею, десь на периферії своєї затьмареної свідомості він знав: за цю втрату самоконтролю йому доведеться сплатити високу ціну. Знав… але не мав сили опиратися.

Він згадав, як рвучко відірвав її від землі, пожадливо притиснувши до себе. Вона піддалася — з не властивою їй покірністю опустивши голову на його плече, міцніше приникаючи до нього. 

Вона готова була програти битву, бо перемога у війні буде за нею. Як і завжди… 

Важко звівшись на ноги, Дамблдор, чия висока постать, здавалося, аж зів’яла, підійшов до шафки. Відкривши дверцята, він дістав сито спогадів і поставив його на стіл. Побачивши цей предмет, Снейп відчув себе так, ніби у кабінеті миттєво похолоднішало градусів на двадцять. 

— Бачу, ти не віриш мені Северусе, і, ніде правди діти, ти маєш на це підстави, — очі директора, в яких стояли сльози, глянули на нього майже благально. — Але їй — їй же ти повіриш?

Повільно, дуже повільно Дамблдор торкнувся паличкою скроні. Нескінченно довго тяглася за нею срібна нитка. Чи справді час сповільнився — чи то так здавалося Снейпу, котрий, ще не знаючи, що саме він мусить побачити, подумки благав, щоб ця мить ніколи не закінчилася. Але ось директор легенько струснув рукою над кам’яною чашею — і павутинка спогадів обірвалася, впала і завирувала у ситі, перетворюючись на сріблясту рідину.

Занурення у чужі спогади здалося Снейпові стрибком у безодню, перед яким хотілося набрати у легені якомога більше повітря. Та ще більше хотілося просто втекти, плюнути на свій самоконтроль, на свою сміливість, на всі ті риси, що їх відзначав директор, і просто боягузливо втекти, скинути з себе будь-яку відповідальність і ніколи більше не входити до цього кабінету, не бачити кам’яної чаші, не зустрічатися поглядом із синіми старечими очима… Але тікати було нікуди. Тож Снейп — повільно, дуже повільно — занурив обличчя у сріблястий вир, сповнений моторошної впевненості, що звідти йому вже не ніколи повернутися до звичного життя.

Для Дамблдора час так само майже зупинився. Здавалося, минула ціла вічність з тієї миті, коли Снейп вирушив у свою, мабуть, найфатальнішу мандрівку. Директор не уявляв собі, що буде, коли він вирине з сита спогадів — це було надто складно навіть для його неперевершено гострого розуму. Тому він молитовно склав долоні — і просто чекав, чекав, чекав…

…Обличчя, що з’явилося над ситом спогадів, здавалося, взагалі не належало людині. Хіба може людське обличчя вмістити стільки страждання — і зберегти при цьому людську подобу? Хіба можуть людські очі вмістити стільки жаху — і не перетворитися на чорну безодню? Хіба може за цією маскою, зітканої з нестерпного болю і такої ж нестерпної ненависті, існувати жива душа? Зрештою, чи може людина витерпіти цей біль і залишатися живою… залишатися людиною?

Стукіт кам’яної чаші об підлогу. Стривожений крик фенікса Фоукса. Срібляста рідина розтікається по підлозі — жалюгідна, напівпрозора калюжка, навіть не віриться, скільки біди вона накоїла. І голос — порожній, мертвий, зовсім не схожий на людський голос:

— Тепер… мені буде дуже легко тебе вбити. Як ти й хотів.

— Як ти завжди й хотів.

— Я не хотів цього. Чого завгодно, але не цього.

— Така ціна, Албусе. Ти ж знаєш…

Грюкіт важких дверей за спиною. Кроки, що віддаляються, кроки людини, яка біжить, не розбираючи шляху, біжить, не бачачи нічого перед собою. Людини, що біжить, спускаючись все нижче й нижче, у саму глибінь своєї темниці, свого персонального пекла. Дамблдор важко опустився у крісло, сховав обличчя у долонях — осліпнути, оглухнути, оніміти, вмерти…

«Май совість. Тобі лишилося терпіти лише одну добу… а йому?»

Внизу, у холодному, безлюдному підвалі, лунко затраснулися ще одні двері, надійно ховаючи крик абсолютного, оголеного відчаю, якого ніхто й ніколи не почує.