Спогади

Трохи менш як рік і війна закінчилась, та Ервін перемоги не відчував. Він втратив це почуття десь тієї холодної січневої ночі. Він більше не відчував, що потрібен цій країні: врешті-решт свою місію він виконав, допоміг перемогти війну, до якої призвів конфлікт двох найбільших військово-політичних блоків. А що йому далі на службі робити? Невідомо. Тому він і повернувся додому. 

Спершу він нарешті юридично отримав свій спадок, тоді ж уперше за стільки часу побував в маєтку, де його чекали, але так і не дочекались. Він відчував провину перед Леві за таке пізнє повернення. Він хотів попросити вибачення, пояснювати знову і знову, що він не міг стати дезертиром, але вже не було кому. Його вже ніхто не почує, окрім частини прислуги, що залишилась тут навіть попри страшний діагноз.

Тут він справді відчував свій дім, тут йому завжди було і буде затишно та тепло. Поступово його охоплювала усе більше цікавість: а як тут жив Леві? Він одразу ж перевіз усі свої речі сюди, в Девоншир. Особливо він чекав на велетенські стоси листів Леві, які були для нього дорожче від будь-якої валюти. 

Перший час Ервін обходив помешкання, зазирав до кожної кімнати, вивчав своє житло. Щоправда, речі, що залишив по собі Акерман кричали, що Ервін тут чужак, що це точно не його дім. І він був із цим згоден, він не був проти. До речей Акермана він ставився з особливою обережністю, намагався зайвий раз не чіпати їх – а що як Леві ще повернеться за ними? Вони і не заважали особливо, адже займали дуже мало місця та лежали на чітко відведених місцях. Лишень у спальні Леві залишився легкий безлад, спогад про дні в гарячці та агонії, коли вже не було діла до порядків. Сміт щодня ніби ходив музеєм, він справді залишався у ролі гостя до останнього. Побачити життя, колишнє життя, Акермана зсередини було чимось новим, чимось особливим і дивним, але достоту приємним та теплим, ностальгічним. Леві часто казав, що його бібліотека в цьому домі є найбільшим його досягненням та гордістю. Так воно і було, адже Ервіну і тижня б не вистачило оглянути усі книжки тут. Усі книжки стояли за жанрами, від їхньої кількості мінилось в очах. Деякі з них були колекційними, оздобленими різними коштовностями, ілюстровані найкращими малярами. Серед усієї цієї феєрії кольорів, розмірів та жанрів дещо одиноко стояло неймовірно зручне крісло з маленьких столиком поруч. На столі лишилась підставка з кількома добре наточеними олівцями. В бібліотеці він також знайшов цілий газетний архів, який обірвався на початку грудня 1917 року. В дитинстві Ервін мріяв про подібного розміру бібліотеку, та зараз виконана дитяча мрія зовсім не приносила щастя. 

В кімнаті Акермана Ервін знайшов неохайно кинуту книжку на тумбі біля ліжка. Біля неї також лежав трохи списаний олівець. Це була збірка творів Байрона. Закладка вивела його на вірш “Прометей”. Леві якось поділився з Ервіном любовʼю до цього вірша, до ліричного героя, Прометея. Отже, незадовго до смерті Акерман вирішив знову насолодитись улюбленим віршем? Декілька рядків були підкреслені олівцем. Від рядків “У тому твій небесний гріх, Що людям зменшив ти страждання, Що світлом розуму й пізнання На боротьбу озброїв їх. Хай доля зла тебе скувала, Та виклик твій, борня зухвала, Завзяття вогнене твоє, Твій гордий дух і непокора, Що їх і небо не поборе, Для смертних прикладом стає.” тягнулась маленька лінія до трохи необережного “Ервін?”. Лишень одна ця сторінка з доповненнями Акермана болісно стиснула легені Сміта. От би хтось йому зараз нагадав вдихнути, а потім видихнути. Не втримавшись, він дописав під своїм імʼям обережне “Леві”. Закриваючи книжку, Ервін відчував ніби одним своїм написом закінчив якусь епоху, ніби зробив щось історичне, справді важливе для людства. В цій же кімнаті, де досі залишився сірий та холодний слід смерті, Ервін знайшов усі свої листи, що їх він відправляв Акерману. Вони були складені трохи неохайно, поквапом, деякі були сплутані між собою: ймовірно Леві перечитував щось звідси вже під час хвороби. Ервін досі не міг змиритись, що це було, що цього вже нема. Щодня він чекав на Акермана, який би раптом повернувся у свій дім та трохи роздратовано спитав, чому це Ервін сміє копирсатись в його особистих речах. Але дива не ставалось ні в повсякденні, ні на Новий Рік, ні на Різдво. Навіть Ханджі своєю появою не змогла привабити це надто жорстоке диво. 

Поступово Сміт починав розуміти Акермана, починав дивитись на світ його очима. Ервін також поступово перетворився на відлюдника, адже і справді не бачив потреби так часто покидати будинок. Він зрозумів, чому Леві жив саме у цьому будинку, описати не міг, просто відчував. Він більше нікуди не квапився. Усі його дні були повільним повторенням одних і тих самих ритуалів. Він полюбив багато речей, які любив Акерман: чайні сервізи, газети, білі квіти та краватки аскот. Полюбив він їх саме тому, що колись їх любив сам Леві, в цих речах Ервін і досі бачив його силует, чув його слова. 

Єдине місце, куди він тепер поспішав – могила одвічного пацифіста, який погодився профінансувати гарантію миру. Біля холодного каменю могильної плити завжди лежали білі квіти.