Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пізнє літо, останні теплі дні, початок 90-х років 19 століття. Леві вирішує дослухатись до спонукань батька, відомого військового тих часів, і подається на службу в армію разом з давніми друзями. Попри гігантську різницю у соціальних станах та батьківську заборону спілкування із ними, Леві любив Фарлана та Ізабель, наче рідних брата та сестру. Щоправда, вони не бачили й половину тої любові, що плекав до них Акерман. Пройшовши лише мінімальний інструктаж, ледве навчившись тримати зброю та вести бойові дії, вони опинились на передовій, в Африці. Лише Леві пощастило мати гідну підготовку, яку надав йому батько.
Бури були запеклими ворогами й Леві міг їх зрозуміти. Акерман знав, що він тут окупант, він знав, що це чужа земля, на якій господарюють інші люди. Він розумів їхній гнів. Не хотів він тут бути! Він не повинен був там опинитись!
Перший час в ньому грав протест, ненависть застилала йому очі настільки, що він ладен був наставити дуло на власне командування, хоч і розумів, що за таке його чекає розстріл. Найбільше він боявся за Ізабель та Фарлана. От спробуй поясни змученому війною народу, що ти окупант проти власної волі! Леві ненавидів те, чим займався щодня. Жодного разу він не наставив зброї на мирне населення попри різні накази, завжди намагався врятувати життя ворогам, брати в полон, а не вбивати.
Англійці отримували все нові й нові перемоги в цій війні, а Леві все більші проблеми зі сном. Йому почало здаватись, що залишилось недовго, скоро бури капітулюють. Він прагнув цього. Він не хотів більше стріляти, мріяв викинути власну гвинтівку кудись світ-заочі. Відчуття не підвело його, проте дуже швидко він пошкодував про це. Бури серед ночі атакували місто, що знаходилось під контролем англійців. Зовсім неочікувано, адже лінія фронту була навіть не в кількох кілометрах. Командуючих вбили, англійці були деморалізованими й неймовірно розгубленими. Саме тоді, під крики поранених, залпи вогню та яскраві спалахи смерті, зʼявився сам Люцифер. Гарний, немов янгол, він узяв командування на себе, сипав накази та промови жорстокі, ніби в Сатани з язика зняв. Він згуртував навколо себе залишки вояків, яких було значно більше очікуваного. Навіть через добрий десяток років Леві памʼятав ці слова, слова, які постійно стояли в його голові, які він встиг прожувати безліч мільйонів разів:
– Ми не можемо програти рабовласникам!.. Тут необхідна демократія, лише ми можемо допомогти!.. Колонія Великої Британії – це найкращий вихід для цих республік! Жодних сумнівів не повинно бути!
Лише ця єдина мить, цей чоловік, якого він бачив вперше, зміг втримати його в строю. Поступово віра Акермана у невинність бурів згасала. Чим довше він залишався на полі бою, тим більше він бачив жахіть ворожого режиму. Та щось всередині заважало сліпо зненавидіти усіх по ту сторону барикад. Можливо це була совість, а можливо і юнацька дурість.
Та коли на його очах, під час намагань повернути свої позиції з-під влади бурів, вбили спочатку Фарлана, а потім Ізабель, про совість вже й мови йти не могло. Леві відстрілював усіх, на кому не було розпізнавальних знаків британської армії. Тоді він і показав свої справжні, неперевершені ще ніким навички стрільби. Не витрачав дарма набоїв, не брав у полон – лиш вбивав без жодних сумнівів. І щоразу після пострілу він бачив перед собою ці небесні очі, що лиш підбурювали його до злочину, до помсти. В той момент Леві був переконаний Ервіном, що вчиняє правильно, він був рятівником, героєм лиш на одну ніч. Короткий залишок війни Акерман провів з холодною ненавистю до бурів, не такою активною. Він усе ще був під керівництвом Сміта, що отримав невелике підвищення у званні й тепер був штабним. Він усе ще робив жахливі речі, але тепер не шкодував, не сумнівався. Та по закінченню війни Леві повернувся додому і поклявся більше ніколи не брати до рук зброї, не брати участі у війнах, не сприяти війнам, не вбивати й прожити життя поміркованого пацифіста. Своїм минулим він не пишався, навіть радів, що вийшло бодай частково забути.
Невдовзі після повернення додому з війни Акерман поховав батька, до якого ніколи жодних теплих почуттів не мав. Зазвичай батьки намагаються з усіх сил приховувати від своїх дітей жорстокість цього світу, та батько Леві вирішив не мати мороки із цим, він скоріше був вчителем, ніж батьком. Саме він прищепив сину надмірну раціональність, холодність розуму. І Леві… був вдячний? Звісно, він тримав багато образ на батька, не мав щасливого дитинства з іграшками, казками та няньками, але в нього був доволі дорогий дах над головою, завжди була хороша їжа, велика бібліотека і безліч можливостей для навчання та саморозвитку. Він здогадувався, що батько зовсім не любив його, проте все-таки виховав з нього гідного нащадка і дав необхідний мінімум, аби той не вмер при найменших труднощах, тому фактично він виконав свій обовʼязок перед Леві.
Будувати власні статки Акерману було приємніше, ніж сидіти в окопах, було легше. Йому вдавалось вкладати тепер вже свої гроші у неймовірно вигідні проєкти. До нього в партнери, за його фінансуванням шикувались черги довжиною в декілька миль. А черги в його наречені ледь не сягали периметра усієї території Великої Британії. На згадку про темне минуле лишились лиш кілька шрамів, які, на думку самого Леві, зовсім його не прикрашали.