Любов

Раніше мотивація Ервіна як військового була доволі розмитою: він воював за загальні поняття, за мир, за країну, за технічний прогрес. І сам він відчував якусь нестачу у своєму переліку причин. Він багато чув від своїх колег та підлеглих, що вони тут заради своєї родини: щоб дати своїм дітям трохи більше, щоб захистити своє кохання, щоб дати спокійно та безнужденно померти своїм батькам. А в Сміта не було нікого, щоб присвятити свою боротьбу йому чи їй. Але загрубле серце ще зберегло трохи тепла, воно ще здатне було любити чистою, дещо навіть підлітковою, гіперболізованою та ірраціональною любовʼю. Нарешті він міг хай і подумки, але присвячувати своє життя, свої здобутки, свою боротьбу йому, графу, що мав тонкі риси обличчя, напрочуд холодні очі, що здатні дивитись лиш на декількох людей більш доброзичливо, волосся чорніше від вугілля та ідеальну поставу, яка відповідає його соціальному статусу. Чи кохав він Леві? Ні, напевно ні. Кохати Леві це справді важко, Ервін сумнівався чи можливо його взагалі покохати. Акерман вражав своїми інакшими поглядами на світ, на суспільний устрій. Термін “кохання” однозначно дуже важко до нього вживати: надто він вже був молодим, вульгарним та простим для нього. Любов натомість мала більшу витримку та легку, елегантну простоту, за звучанням вона навіть краще пасувала до Леві. Так, любити його було легко, саме тому в нього була така бездоганна репутація. Хоча й любов не зовсім підходила на опис тих почуттів, які відчував Ервін поки читав нові листи та писав у відповідь. Це було щось більше, щось набагато краще. 

Вони бачили один одного у чорнильницях, торкались один до одного перами, залишаючи чорні сліди, вони говорили й мовчали один до одного буквами, обережно виведеними на папері. Повз них йшла війна, повз них йшли гори трупів, поранених та ріки крові, повз них йшли бомбардування та затоплення пасажирських кораблів, повз них йшли перемоги та поразки. 

Останній лист від Леві Ервін отримав на початку грудня. Почерк Акермана його трохи здивував: Леві ніби розпечене перо в руках тримав, усі літери мінились, стрибали і вже слабо нагадували почерк Леві. Та й було напрочуд багато непритаманних Акерману зворотів, дещо дивне формулювання й трохи більше вдячності й ввічливості, ніж зазвичай. В листі не було нічого такого чим можна було б це пояснити. Ервін довго тримав своє вже рідне автоматичне перо над порожнім листом, адже думав, як краще відреагувати на таку дивину. Все-таки він вирішив обережно поцікавитись, що було причиною таких раптових змін. Відповіді довго не було. Ервін не розумів у чому справа, адже його лист вже точно встиг дійти, а Леві ніколи не змушує довго чекати відповіді, завжди йому є чим поділитись, про що розповісти. То що ж зараз не так? Сміт устиг виключити усі варіанти, за яких або його лист не дійшов, або лист Леві загубився. Нарешті він отримав відповідь. 

Зовсім поряд гуло, перевозили техніку, поранених та підкріплення. Дещо схвильовано Ервін розірвав конверт, але в блідому освітленні зовсім не впізнав почерк. Він подивився на конверт. Помилки бути не могло, цей лист адресований йому від Леві. Тоді ж він знову взяв до рук лист та підніс ближче до світла. Ні, це точно писав не Леві! Його починала брати лють через надто гірке розчарування. Він так довго чекав на цей лист, так довго чекав на рідні літери та слова. А що він отримав?

Отримав звістку про смерть Леві Акермана. 

Він знову і знову перечитував, поступово його злість згасала, та слова не змінювались. В якийсь момент він почав читати уголос, адже перестав вірити своїм очам. Звістка про смерть так і залишилась звісткою про смерть. 

“Вітаю. 

Я нотаріус пана Акермана. На жаль, сьогодні він помер. Близько місяця він хворів на сухоти, але видужати не зміг. Він просив сповістити вас від його імені у випадку смерті. Усе своє майно він заповів вам. За ним наглядатиме прислуга доки ви не повернетесь, можете не перейматись.”

Дещо з поквапом Ервін перевів очі на дату, що стояла в правому нижньому кутку. 01.01.1918. Леві заледве побачив новий рік. Сміт вкотре дивувався жорстокості світу, в якому тепер знову жив один. Чому саме Леві? Чому саме той, хто надавав допомогу постраждалим від бомбардувань? Чому той, хто зрадив своїм принципам, щоби захистити свою країну? Чому той, хто нарешті знайшов щось і когось в житті після великих втрат у молодості? Чому саме він пішов з життя, а не люди, що розвʼязали цю ницу війну? Чому він пішов саме з життя Ервіна? В чому ж прекрасність цього світу? Де ж його краса? Де ж його сенс? 

Життя було жорстоким до Ервіна ще зрання, але він звик вважати, що це просто чорна смуга, колись йому таки пощастить і життя покаже йому не лише свою жорстокість, а й красу. Та чим довше Ервін був знайомий з цим світом, тим більше він втратив і майже нічого не отримав. Акерман став його останньою надією щось мати, когось мати. Було доволі егоїстично сприймати Леві, живу людину зі своїми почуттями, думками та кордонами, як свій єдиний шанс на щастя та спокій, відпочинок, як розхідний матеріал, яким він міг спробувати затулити порожнечу на місці серця. Хоч Ервін і виглядав, як справжній янгол, але думки його притаманні були істотам, що за християнством жили десь під землею. Та він втратив навіть цей шанс. То чи є сенс продовжувати далі? Чи є сенс далі сподіватись на щастя? Він міг лише ставити собі ці запитання, але відповіді жодної не мав. Лишень сидів за своїм робочим столом глибокої ночі, при тьмяному освітленні, та стискав у руці такий довгоочікуваний лист. Він так і не знайшов в собі сили відповісти.

“Леві помер”, – такий лист він згодом отримав від Ханджі. Він завжди любив листуватись із нею через її незвичну байдужість до норм написання листів. Ця жінка сама собі була закон: могла вітатись на початку, могла – ні, дату також ставила за бажанням, майже ніколи не зважала на титули. Написати усього два слова на цілий аркуш було дуже в її стилі, який зараз Ервін враз зненавидів за цю лаконічність. Йому хотілось, щоб ці два слова були сховані десь між величезною прелюдією та ще більшим закінченням. Хотілось, щоб вона йому роман розписала і десь в ньому непомітно вставила ці два слова, аби Ервін за читанням зовсім їх не помітив. Але ні, ця безжалісна жінка виставила йому фронт, який тримали ці 9 літер в чіткому порядку, і проти нього Сміт не мав ані стратегії, ані плану, ані війська. Лишалось лише здатись, змиритись, але це теж було йому не до снаги. І все-таки він спробував використати той же прийом, що й Ханджі. “Знаю”, – послав він їй у відповідь.