Подих

Ганнібал захоплено дивиться на Вілла, котрий його осідлав і притиснув своїм тілом до землі. Доктор дивиться з розумінням і легкою насмішкою. Ці очі, в яких спалахують лукаві іскри, знову заворожують глибиною пітьми, що клубочиться в них. Ця пітьма вабить, заворожує, закохує, підкорює слабку волю. Ганнібал - той самий змій-спокусник, що послужливо простягає заборонений плід, аби невинна жертва впустила пітьму в своє серце.

Вілл дивиться на Лектера згори вниз. Він рішучий і безжальний. Так само отруєний темрявою, тому й не боїться спокуси. Ґрем бажає скінчити це все просто зараз.

- Ти вб’єш мене, Вілле? - ніжно, майже інтимно шепоче Лектер, хоч прекрасно знає, що так.

Чомусь це його не лякає. Бо зараз Вілл постав у своїй темряві - глибокій і незбагненній. Профайлер став таким, яким його хотів бачити Ганнібал.

І він не проти померти від рук свого творіння.

Замість відповіді Ґрем стискає руки довкола шиї доктора. Той розкриває губи в намаганні щось сказати. Дихання не вистачає. Руки Вілла напружуються. Він примружує очі, спостерігаючи, як помирає Ганнібал. На сильних руках чітко проступили лінії вен. Тіні огортають Ґрема містичним ореолом. І Лектер посміхається.

Вілл душить сильніше, бо бачить під собою вендіго — чорного рогатого монстра, що насміхається над його слабкістю. Стискає шию Ганнібала, відчуваючи його пульс — швидкий і хаотичний. Той майже не дихає. Вілл насолоджується владою над чужим життям, насолоджується тим, що може вбити Лектера. І це відчуття п’янить, зриває кайдани моралі й сорому. Це відчуття робить вільним.

- Давай же, Вілле, - тихо говорить Ганнібал, коли Ґрем послаблює хватку, - закінчи це. Ти ж хочеш мене вбити?

Профайлер не готовий чути голос Лектера. Бо починає сумніватись у правильності свого рішення. Доктор робить глибокий подих. Вілл затримує погляд на розкритих губах. Схиляється і цілує їх. Притискає доктора до себе. Той не заперечує. Тільки тягнеться до профайлера чорними руками, як і Ґрем тягнеться до нього, відчуваючи, що бажання оволодіти Ганнібалом приглушує намір позбавити його життя.

Вони обидва розмиваються, з’єднуючись в одне ціле - дивну моторошну і прекрасну у своїй гротескній красі істоту.

А Вілл з гіркотою усвідомлює, що не може вбити Лектера.

Навіть уві сні.

***

- Ти фантазував, як убиватимеш мене? - питає Ганнібал, коли Вілл сидить навпроти у його кабінеті. Профайлер не став розповідати про свої сни, та він певен, що Лектер здогадується про те, що бачить його улюблений пацієнт, коли спить.

- Так, - відповідає Ґрем, жадібно дивлячись на шию Лектера, сховану за коміром сорочки. Рано чи пізно він розстібне ґудзики сорочки і торкнеться чутливої шкіри. Руками чи губами - неважливо.

- Як ти це зробиш? - питає доктор зі щирим інтересом. Можливо, теж уявляє цю сцену.

Вілл робить паузу й облизує губи.

- Власними руками.

Але Ґрем знає, що ніколи цього не зробить.