Текучий час

– Я малюю годинник. Коло, цифри, часову і секундну стрілки. Зараз шоста п’ятдесят одна ранку. Мене звати Вілл Ґрем. Я у себе вдома у Вовчій стежці. Я…

Чути свій тремтячий голос незвично. Та саме він виводить зі сну, надає уявлення, де я і хто я. Хотілося відчути себе в реальності, знати, що я дійсно в реальності, бо… я перестаю це відчувати. Галюцинації такі справжні. Вони поглинають мене, проникають у реальний світ. Я перестаю розрізняти…

Мій сон такий яскравий. Та чи дійсно це сон? Я блукав затуманеним лісом у темряві. Проте знав, куди йду. Я рухався за оленем, котрий вів за собою. Я йшов довго, поки не опинився у мисливській хатині Гаррета-Джейкоба Гоббса. Там усюди були оленячі роги. Ліс із рогів. Вони з’являлися раптово, згущувалися, заважали пройти. Аж тут я опинився перед стіною, де на оленячі роги була нанизана Ебіґейл Гоббс.

А потім я прокинувся. На березі моря. Спостерігав, як хвилі стають щораз вищі, а тоді поглинають все довкола. І мене. Я тонув у глибинах власного розуму, а повз пропливали жертви вбивць, що я їх бачив. Застрелені, зарізані, розчленовані, нанизані на роги – я всіх їх знав. Я був ними і їхніми вбивцями водночас.

Великий чорний олень пронизав мене своїми рогами.

Я прокинувся. Остаточно. На годиннику шоста нуль нуль. Та я не впевнений, що не сплю. Тому малюю годинник, хоч цифри плутаються у свідомості, розтікаються, плавляться, губляться. Як зібрати їх докупи. Рука з ручкою тремтить. Годинник на аркуші паперу нагадує плавлений сир, а стрілки безладно хитаються, збиваючи цифри і переставляючи їх місцями. Відкидаю блокнот, одягаюсь. Не певен, що знову засну. Та я такий стомлений, такий розбитий.

Як довго я ще протримаюсь?

Мені потрібен Ганнібал. Я…

– Вілле, Вілле, ти мене чуєш? – його голос повертає у реальність. Усвідомлюю, що стою на порозі будинку психіатра і жах новою хвилею накриває мене. Я щойно був удома.

– Я не пам’ятаю, як сюди дістався, – зізнаюсь, ніби у тяжкому злочині. Дивлюсь на Ганнібала, як на останній порятунок. – Що зі мною коїться? Я боюся засинати, боюсь прокидатись, я…

Лектер проводить мене всередину. Коли він торкається моїх плечей, стає спокійніше. Ганнібал – той самий якір, що тримає мене у реальності, не дає з неї випасти. Він не сердиться, що я, можливо, його розбудив. Відчуваю вдячність за його терпіння і провину за свою поведінку.

– Що останнє ти пам’ятаєш, перш ніж опинився тут? – питає Лектер, схилившись наді мною, коли я буквально падаю на диван. Прикриваю очі й завмираю, почуваючись у безпеці.

– Я прокинувся вдома. Від кошмарів, – слова даються легко, коли тебе слухають. – Я почав одягатись, а тоді… – замовкаю. – Тоді я почув твій голос. Не знаю, як дістався до тебе.

– Ти надто стомлений, щоб зараз розбиратися, що сталося насправді, – голос Ганнібала заколисує. Мені добре, коли він поруч. Я не боюся, що час і простір стануть хиткими. З ним усе таке, як і має бути. – Можливо, ти знову заснув і почав ходити уві сні. Я б радив узяти перерву від роботи.

– Ні, – заперечую, хоч і знаю, що він має рацію, – ти не проти, якщо я тут посплю? Не хочу вертатися. Не маю сил.

Тиша. Його долоня зненацька гладить моє волосся. Посміхаюсь. Якби я не був такий сонний, певно, посунувся би ближче до його руки, наче бездомний пес, спраглий до ласки. Ганнібал зі мною. Нічого поганого не станеться.

– Спи, – лунає його тихий голос.