Мармур

Я бачу тебе щодня.

Кожного дня я лишаюсь у тиші й напівтемряві цього старого музею, де пахне пилом і деревом, де з кожного експоната на цікавого відвідувача дивиться сама вічність. Тут спокійно і майже безлюдно. Не треба розмовляти, йти з кимось на контакт, відповідати на нудні питання людей, відповіді на які вони насправді не хочуть знати. Тут можна бути собою.

Я не знаю, чому ти мене так вабиш. Не розумію, що такого я знайшов у мармуровому погрудді, якому більше тисячі років — де-не-де надщербленому, покритому павутинкою тріщин, ще не відреставрованому. Я просто… я бачу декого іншого замість тебе. Бо ти так схожий на нього.

Та його я вже не побачу. А ти мені не нашкодиш.

Та твій погляд — довгий, пронизливий, розуміючий, трохи лукавий — як у нього. І у тебе його посмішка… Боги, я щиро намагався забути. Кинув усе, оселився в маленькому містечку, щоб одного дня, зайшовши в цей старий музей, побачити тебе. Завмерти від подиву, страху і мимовільної радості.

Я все ж сумую за ним.

Намагався вивідати, звідки тебе привезли. Ніхто не знав. Одного дня співробітникам під дверима лишили коробку з тобою. Без зворотньої адреси.

Мене вже знають. Я за звичкою сідаю навпроти тебе й дивлюся. Підсвічений штучним світлом, ти й сам ніби сяєш. Білизна твоєї шкіри витончена і холодна. Невідомий майстер, певно, любив тебе, раз так вишукано відтворив кожен м’яз, зморшку, вигини губ, лінії носа, майстерно вирізьбив густі вії на повіках. Ти ніби читаєш мої думки й іронічно посміхаєшся у відповідь. Певно, мені здалось, бо я стомлений і останнім часом мало сплю. Знову мучать кошмари.

Поки ніхто не бачить, я підходжу до тебе. Простягаю вперед руку, торкаюся пальцями застиглого обличчя. Мармур здається теплим. Наче от-от оживе. Тіні падають на твоє обличчя, і його вираз ніби змінюється. Я завмираю. Досі торкаюся тебе, обережно гладжу волосся, уявляючи його м’якість. Піддаюся мимовільному пориву, обіймаю, роблю те, чого не зміг дозволити колись, коли він був живий — цілую мармурові вуста. Уявляю, що сказав б він, як би відреагував на мій вчинок. Втім, я знаю, що сталося б. І чого вже точно не станеться.

За мить я відходжу, аби ніхто не став свідком цієї інтимної сцени. Боюся собі зізнатися, що поцілував би тебе ще раз. Стримую свої пориви, сідаю, намагаюся заспокоїтись.

Ніби поцілував людину, а не погруддя. Губи горять від дотику до мармуру. Тремчу, як у лихоманці, боюся глянути на тебе, побачити на вишуканому обличчі осуд. Що на мене найшло? Невже я божеволію через те, що його нема поруч? Хіба не він став причиною мого божевілля? Хіба не маю ненавидіти його?

Зрозумій, я не…

Я заплутався. І не виспався.

Я говорю до тебе, а ти слухаєш. Як у старі добрі часи. Якщо заплющити очі, можна уявити, що ти живий, що замість мармурового погруддя той, кого я жадаю бачити всім серцем. Я навіть чую тихі знайомі кроки. От він зараз підійде до мене і скаже:

– Приємно знову тебе бачити, Вілле.

Здригаюсь і розплющую очі. Цей голос аж занадто реальний.

Бо власник цього голосу стоїть навпроти — цілий, неушкоджений, з незмінною розуміючою, трохи іронічною посмішкою.

Рвучко підводжуся — шокований і дезорієнтований. Губи самі вимовляють:

– Ганнібале.

Він киває.

– Так, це я.