– Мальво?
– Авжеж. Мальва, хіба не бачиш?
Вона здійняла краї хустки, чорної, наче пір’я у воронів. На ній розквітли мальви — рожеві, білі, червоні; зелені листочки, наче дитячі долоньки.
– Хотів до тебе зайти, чув, ти шепочеш різне.
– Ну приходь, раз надумав, – вона посміхнулась уїдливо, – пошепочу ніжно-ласкаво, козаче.
На язику — приємний присмак сиру й хлібу, а ще жирного масла. Юліан майже мурликав собі під носа, бо дорога обіцяла бути не такою виснажливою, як зазвичай.
Юліан ніколи не спускався під воду до водяників чи болотяників, а мавок, нявок і русалок обходив стороною. Й зараз, стоячи на порозі розкішної хати, гідної для якогось шляхтича, козак уперше відчув себе наче голим без хреста.
Граби тут росли величні, старезні, ще бачили, мабуть, перші походи Сагайдачного.
Юхим поривався вирватися, та Юліан тримав міцно. Мальва щось насвистувалася, приймала допомогу, якщо була якась перешкода. Така чепурна, що козак надивитися не міг.
