Супереки

Юліан стояв за її плечем, слідкував за ситим і задоволеним Лесем, що ліниво цілувався з русалками.

– Квіточко, йди до нас, бери свого козачка, разом веселіше.

– Ой, господарю, – застогнали русалки, стягуючи з Леся останню одежину.

Мальва вперла руку в пояс, оглянула компанію зверхньо, вигнувши брів.

– Лесю, ти ж любиш угоди?

– Люблю. Люблю, як тебе люблю.

Він підійшов, нагий і п’яний, хотів торкнутися Мальви, та Юліан відвів його руку.

– Тебе я теж приголублю, козаче, почекай трохи.

– Не треба.

– Нумо укладемо одну, га?

– Вийдеш за мене?

– Так не цікаво, Лесю. Нащо тобі це все людське-церковне? Я тобі амулетики, ти нам свободу-волю.

На долоню Леся висипалися прикраси, які Киян постійно носив. Перстні, тонкі обручки, сережки. Юліан пам’ятав, як брат стояв перед дзеркалом, накручував вуса, а золото блищало.

“– Станеш як я, Юлько, коня тобі куплю, шаблю, амулети зроблю.”

– Які гарні, сили багато.

– Станеш як батько. Річки на Уманщині підкориш, потім далі підеш, докажеш, що гідний. Відпусти нас.

– Ти як завжди, Мальво, – Лесь осміхнувся, передав прикраси мавкав. – Вирішуєш проблеми цього хробака. На свої плечі все звалюєш, тягнеш родину.

– Така вже доля нелегка, – відповіла уїдливо.

– Я випущу вас, не бійся, – він нахилився швидко, цілуючи Мальву з палом.

– Гад повзучий, – дівчина відштовхнула його, вдаряючи по щоці. – Щоб твій язик відсох! Щоб вузлом його зав’язало! Щоб силу свою чоловічу втратив!

Лесь зареготав.

– Йди, Мальво! Йди!

Їх закрутило-завертіло, Юліан тільки й встиг, що схопити дівчину за руку, й отямився вже на березі. Насилу підвівся, закашлявся, повітря було таке вже холодне й зле, що він обпік горло. Сяяли зорі на далекому небі.

Мальва накрила його плечі каптаном, стомлена й замучена.

– Ти як?

– Спати хочу, козаче.

Вона обхопила коліна руками, розпустила коси, й волосся вільно спадало кілечками їй на плечі. Очі в неї сяяли.

Юліан простяг руку, щоб прибрати пасма їй за вухо та злякався, зіщулився.

– Як Юхим?

– Ледь не втопився. Випадково вронила його в замет, уявляєш. Знаєш, – Мальва розтерла долоні, подмухала на пальці, – знаєш, Юліане, я б за ним і в пекло б полізла, а він мене постійно полишає. Як Анна померла, так і закрутилось. Він десь там, між церковним і людським, а я от… нянька.

– Мені шкода.

– Звичайно тобі шкода.

Дівчина натягнула собі хустку на голову, ховаючи обличчя, сказала так тихо, що козак насилу почув:

– Його вкрали, моє сонце, русалки люблять такі души, не догледіла, я не догледіла. Шукала довго, поки мене Лесь не знайшов. Повернув. Юхим з дому тоді пішов, не розмовляв зі мною, наче я винна, що сонечко вкрали. Наче це я тоді горілку пила, а не сиділа з ним. Наче це я!..

Юліан поклав долоні їй на плечі, підняв з землі, підвів до стовбуру.

– Ти маєш з ним порозмовляти.

– Я йому говорила. Я стільки йому говорила. Він не чує.

– Я багаття розкладу, добре? Замерзла зовсім.

– Роби, що хочеш, козаче. Мені треба з ним поговорити в чотири ока. Тільки, – вона вхопила Юліана за рукав, – тільки обережно, тут десь твій брат.

– Я дам собі ради. Кияне, ходімо. Ти як тут без нас?

Юліан обійняв його за шию однією рукою, усміхнувся, коли кінь лизнув його в щоку шершавим язиком.

Ка-ти.

Мене ка-ту-ють.

Го

р

ю.

ю. Юліане!

Юліан вронив дрова, вдивлявся все в дерева, та не помітив і тіні. Було тихо й холодно в цьому лісі, залитому місячний сяйвом. Голі дерева гойдалися, рипіли, десь чувся сміх Леся, десь м’яко ступав блуд, нічниці виповзли ловити дитячі сни.

– …Я зрозумів тебе, Мальво.

– Кому ти брешеш? Мені брешеш, знову, дивлячись прямо у вічі.

– Досить мене повчати!..

– Нестерпний снобисько, пихата твоя пика вже поперек горла мені!

– Я маю право вирішувати, де мені проводити час!

– Удома, удома твоє місце поруч з твоїм сином! Не з мавками на дні озера, не в корчмі під столом, не в петлі! Я втомилася тебе витягати! Хочеш померти, помри вже!

Юліан відхилив голі віти, вийшов на поляну, кашлянув голосно. Юхим і Мальва обернулися на нього, такі схожі в своїй ненависті й злості, чорнокосі, чорноброві, навіть носи кривили однаково.

– Ми не знайомі. Я Юліан.

Козак протяг руку, Юхим пирхнув, гаркнув:

– А ти хто? Водяник, біс, кого ще ця відьма може собі знайти? Пів лісу до себе в постіль затягла!

– Та щоб ти втопився, клятий святоша!

– Відьма! Це через тебе Анна!.. – Юхим різко замовк, згорбився.

– Домовляй. Домовляй, Євфимію. Скажи це, ну!

– Ти не догледіла!

– Досить, – гаркнув Юліан, відпихнув Юхима від Мальви, закриваючи її спиною. – Досить. У тебе зачорний язик, як для святого отця.

– У нечисті не питають.

Юхим розвернувся, зачовгав у хащі, погойдуючись.

– Навіть не питай, – процідила Мальва.

– І не збирався. Їсти хочеш? Курити?

– Кохатися, – вона закотила очі.

Юліан уважно подивився на неї, розкрив обійми, Мальва пирхнула, переступила з ноги на ногу, зробила крок назустріч. Він притис її до себе, притулився щокою до її скроні.

– Даремно я сюди припхалася.

– Не даремно.

– Ну так. Зранку знайдемо твого брата, ти йому кіл встромиш у груди, Юхим відспіває…

– Дякую тобі. Поспи трохи.

Юліан поцілував її в лоба. Розпалив багаття, приготував просту вечерю, нагрів узвару. Мальва курила, щось бурмотіла під ніс, смикала плечима — магію плела. Скоро повернувся Юхим з лайкою, майже з кулаками кинувся на Юліана, та швидко якось заспокоївся.

– Заблукав, – визнав Юхим з розпачом. – Заблукав, трясця.

– Бо тупий, як коса після жнив.

– Замовкни, бісова!..

– Ти не хочеш знову цього казати, – зупинив його Юліан, насупившись. Підвівся, показуючи шаблю. – Закрий свого рота. Їж. Мовчки.

Юхим зблід, хотів схопитися за хреста та не було його — пропив чи продав, Юліану було не цікаво. Врешті-решт на гостини до мавок з хрестами не ходять.

Зранку зібралися, Юліан за лікоть притримав Юхима, щоб той не втік. Мальва знову розкачувала клубочок, туди-сюди, насичено червоний, як свіжа кров. Киян гарцював нетерпляче, пхав морду Мальві під руки, та тільки осміхалась й гладила його вільною долонею.

– В путь.

Клубочок покотився, наче сонце червоне за обрій котилося, вони пішли за ним через замети звірячими слідами за тілом.