З моря віє сирістю. В темряві майже не видно перехожих, що вирішили прогулятися найхиткішим мостом Одеси. Якби його не було поруч, чи спробував би я стрибнути? Тридцяти метрів більш ніж достатньо, аби все пройшло вдало…
- Кость. - Міша поклав руку на напружене плече. - Все гаразд?
- А? Так, все нормально. - Трембовецький кинув короткий погляд на друга, посміхнувшись однією з тих посмішок, що більше схожа на парафінову маску.
- Про щось замислився?
Я втомився. Втомився. Не хочу більше виснути на твоїй шиї якорем. Не хочу отруювати тобі життя.
- Про подкаст. - Відповів майже невимушено, поправляючи неслухняне волосся, що розметало вітром.
Рудь завважив в його голосі знайомі нотки. Зазвичай Костя говорить так, коли намагається стримати всередині щось наболіле.
- І що надумав?
- Поки що нічого. - Одесит перевів очі на горизонт.
Там море зливається з небом в однорідну темну субстанцію. Не найкраща метафора. Між ними явно забагато недоказаного. Незручна тиша могла б їх поглинути. Але ж це Міша. Він завжди рятує в потрібний момент. Притягає друга до себе за плечі.
- Не думай. Я люблю цей подкаст. Він дуже багато разів рятував мене. І мені дуже страшно його втратити. - Короткий чмок у змерзлу від вітру мочку. - Мені дуже страшно тебе втратити.
Маска спала. Рудь цього не бачить, лиш відчуває як невпевнено Костя обіймає його у відповідь і як на сорочку падають гарячі сльози.
Навряд чи це щось змінює, адже з моря досі віє сирістю і в темряві майже не видно перехожих.
