Рак Рейтрайзер

— Значить це мої нові мисливські угіддя? — Рак оцінююче озирнувся довкола. Перед ним розкинувся безкрайній простір жовтої трави, що колихалася під вітром, ніби море з тонких мечів. Повітря довкола було сухим, і ніби позбавлене будь-яких запахів. Але це не завадить йому відстежити свою здобич. 

Рак помітив удалині кам’янисті пагорби та скелі. Вони були різних форм та розмірів, розкидані по всій площі невідомої для нього землі. Запримітивши для себе найвищу скелю, крокодил вирушив прямо до неї.

Саме в цей момент почало лунати оголошення від адміністратора тесту.

[Обрані учасники, які увійшли до Вежі, вітаю вас на поверсі Еванхелл…] 

Рак ішов до наміченого місця, навіть не намагаючись слухати всю ту маячню, яку говорив голос у мікрофоні. Він мисливець, а мисливці полюють на здобич. Це все, що йому потрібно знати. 

Сильні мисливці полюють на сильну здобич, щоб стати сильнішими. На слабку здобич полювати немає сенсу. Полювання вважається гарним лише тоді, коли ти знаходиш здобич гідну двобою. Саме тому він зараз тут.

Білий кролик сказав йому, що якщо він буде підніматися вежею, то зможе зустріти багато сильної здобичі і полювати на неї досхочу. І він погодився.

Тепер, коли він тут, йому потрібно знайти цю здобич. На щастя, він уже відчуває кілька сильних сутностей поблизу.

***

*Бах.

Постріл розірвав повітря. Десь унизу впало тіло.

На вершині скелі, з напіврозтягнутою посмішкою, сидів чоловік у сіро-зеленому плащі. Він спокійно перезарядив рушницю, вмощуючись зручніше, наче це була для нього звична справа.

— Ще один готовий. Хе-хе, ідіоти, бийтеся між собою там, внизу… А я відстріляю вас усіх по черзі. — Він розсміявся коротко, різко, майже без емоцій.

Чоловік був одним із учасників тесту. Потрапивши на Поверх Випробувань, він не очікував, що відразу розпочнеться тест на виживання, і спершу розгубився. Але, на щастя, він опинився поблизу скелі, а в його арсеналі була рушниця. План склався сам собою.

Він зайняв позицію на висоті, як справжній хижак, і відтоді просто знімав цілі одну за одною. На його рахунку вже було п’ятеро обраних. П’ятеро найсильніших за його оцінкою. Усі вони впали, навіть не зрозумівши, хто їх убив.

«Не всім же так щастить, як мені», — подумав він із самовдоволеною кривою посмішкою, облизуючи пересохлі губи.

Гордість за власну “геніальність” роздулася до абсурду. Він знову приклав рушницю до ока, ковзаючи прицілом по горизонту і процідив:

— Кого б це підстрелити наступним? — аж раптом почув: 

— Щезни.

Голос за спиною був різкий і глухий. Наче удар каменя об метал.

 Чоловік сіпнувся від несподіванки, але потім відчув хвилю роздратування. «Та що за… як ти смієш?!»  Він гмикнув і, не обертаючись, кинув у відповідь:

— Сам щезни. Це моє місце. Шукай собі інше…

Але не встиг договорити.

Щось схопило його ззаду і з неймовірною силою смикнуло назад.

 Він відлетів на два метри і з глухим гупанням врізався у камінь.

 Снайпер ахнув, тримаючись за груди. Повітря вилетіло з легень, і на мить він зайшовся здавленим кашлем.

Прийшовши трохи до тями, він підвівся й заревів:

— Якого дідька ти робиш?! Хто ти взагалі такий?!

Але те, що він побачив, збило його з пантелику.

Перед ним стояв здоровенний крокодил. У броні. Зі списом. А його погляд виражав байдужість.

Рак Рейтрайзер глянув на нього скоса. Без гніву. Просто — як на комара.

— Геть звідси. Це мій оглядовий майданчик. — І, не кажучи більше ні слова, повернувся спиною, дивлячись кудись униз.

“Що? Взявся з нізвідки, та ще й сміє мене ігнорувати?”

 Снайпер аж скипів від люті.

“Добре. Зараз подивимось, як ти заговориш, коли отримаєш кулю в голову.”

Його погляд упав на рушницю, що валялася трохи осторонь. Один ривок — і вона в руках. Один точний постріл — і цей самовпевнений монстр ляже на землю, як усі попередні. Рушниця уже заряджена, залишиться тільки нажати на курок. Навіть в такій напруженій ситуації він точно не промахнеться.

Чоловік глибоко вдихнув і приготувався, вичікуючи момент, а потім кинувся до гвинтівки. Зброя забряжчала, коли пальці зімкнулися на холодному металі. Але крокодил стояв спокійно, ніби нічого не помічав.

“Ідеально.”

Він прицілився, направивши дуло чітко йому в голову. А потім натиснув на курок.

*Бах.

Куля влучила прямо в ціль.

***

Коли Рак піднявся на вершину скелі, його погляд одразу впав на шкідника, що вже влаштувався там.

Худий чоловік у плащі сидів на краю, тримаючи в руках дивну продовгувату річ — металеву, чорну, з тонким отвором попереду. Вона пахла залізом і порохом. 

Іноді з неї виривався короткий, різкий звук схожий на вибух, а тоді внизу хтось падав. Шкідник щоразу після цього посміхався сам до себе, ніби дурень.

«Ідіот», — холодно подумав Рак, наближаючись. Його погляд ковзнув по дивному предмету. «Що це? Це не спис. І на меч не схоже. Це якась іграшка?»

Але Рак не збирався вдаватися до аналізу. Він піднявся сюди не для того, щоб вивчати іграшки якихось комах. Це мало бути його місце для спостереження. Звідси він хотів бачити всю здобич унизу, оцінювати її. А цей тип йому заважав.

Тому Рак просто сказав:

— Щезни.

Це було поблажливо. Навіть милосердно. Але паразит не зрозумів. Замість цього — почав бурчати щось нахабне:

— Сам щезни! Це моє місце…

І саме в цей момент Рак схопив його та змахнув з уступу, наче якийсь непотріб. Чоловік гепнувся спиною об камінь і закашлявся, стискаючи груди.

— Що ти робиш?! Хто ти взагалі такий?! — пропищав він, як збуджений щур.

Цей пронизливий, писклявий тон почав діяти Раку на нерви.

 Але він стримався.

— Геть звідси. Це мій оглядовий майданчик.

 Це був останній шанс. Останнє слово. Після цього буде дія. 

Рак не вбив цього типа лише тому, що не бачив у цьому потреби. Цей чоловік навіть здобиччю не був, лише якоюсь надокучливою комахою. Його смерть залишила б пляму на його гідності мисливця. Тому він вирішив поки що його ігнорувати.

Та поки Рак спокійно вдивлявся вниз, вишукуючи серед трави тих, хто здався йому гідною здобиччю, чоловік позаду не збирався здаватися.

Він кинувся до своєї іграшки, схопив її — і націлив просто в голову Раку.

*Бах

Металева куля з тріском влучила Ракові в скроню.

Але він навіть не похитнувся.

Лише повільно повернув голову… і подивився на снайпера палаючими від люті очима.

— Ти… — процідив Рак крізь стиснуті зуби.

 Його щелепа напружилась так, що здавалося — ось-ось трісне. Повітря навколо ніби завмерло від тиску. Його очі звузилися, а зіниці виблискували холодним, лютим вогнем.

Снайпер побілів від страху. Він зробив крок назад, спіткнувшись об уламок каменю і впав на сідниці.

Куля мала прошити крокодила наскрізь. Мала знести йому півчерепа. Але вона відскочила як рекошет — ніби врізалась у металеву броню. Він аж ніяк цього не очікував.

— Дідько! Чому це не спрацювало?! — захрипів він у нестямі. — Чому ти не здох, сраний крокодил-переросток?!

Руки тремтіли, але він знову намагався перезарядити рушницю. Страх душив, але гнів був сильнішим.

 Цей звір принизив його. І він хотів помститися йому.

Рак мовчки зупинився. Потім з силою встромив спис у землю. Камінь під ногами розійшовся тріщинами — глибокими, як ножові порізи.

 Спис йому був не потрібен, щоб позбутися цієї нікчемної комахи.

Крок за кроком він наближався до снайпера, що все ще марно намагався зарядити рушницю.

Зубаста паща роззявилася в оскалі, погрожуючи відгризти чоловіку голову. А очі звузилися у дві вузькі щілини. 

Все що робив чоловік було марним.

Один удар. І залізна “іграшка” вирушила в політ — вилетіла з рук снайпера, перелетіла через край скелі й зникла десь унизу.

Рак схопив чоловіка за голову і підняв однією рукою так легко, ніби це йому нічого не коштувало.

Снайпер затріпотів ногами, як той тарган, якому мали відірвати голову. Плювався лайкою, кидався в істериці.

 Але Рак не слухав. Не чув. Не зважав.

Він нахилився ближче. Так, щоб відчувати його смердючий, панічний подих.

— Якась комаха… сміє полювати на мене? — прошипів він. Його голос був низький, наче розбитий камінь. А ніздрі роздувалися у стриманому гніві.

 — Знай своє місце.

І з цими словами він скинув його зі скелі. Просто. Без пафосу. Ніби позбувся обридлого шматка їжі, що застряг у зубах.

Тіло закрутилося в повітрі, наче ганчірка. Крики ще лунали кілька секунд, а потім — глухий удар. Хрускіт. І тиша.

Рак зневажливо пирхнув. Вітер приніс запах пилу та крові і гнів почав потроху зникати. 

Нарешті. Тепер, коли ніякі шкідники йому більше не заважали, він міг повернутися до свого заняття.

Підійшовши до краю виступу, Рак продовжив своє спостереження. Його погляд ковзнув по безкрайньому морю жовтої трави та кам’яних виступів унизу. Там, поміж бурих полів і кривавих плям, кипіла битва за виживання.

Хтось кричав і вбивав, хтось помирав, а хтось тікав і ховався.

 Кожен із них прагнув одного — вижити й піднятися вище. Це було природно. Для істот, які знають, що смерть дихає їм у спину, бій — єдиний шанс зберегти собі життя.

Але серед цього безладного натовпу впадали в очі лише деякі.

Першим, кого помітив Рак, був чоловік у ковдрі — дивний, на вигляд зовсім не схожий на воїна. Здавалося, що він от-от засне. Але зовнішність буває оманливою: він майстерно керував потоками шинсу, змітаючи суперників, наче іграшкових солдатиків. 

Він був могутній, спокійний, холодний. У нього був потенціал справжнього мисливця.

Далі був хлопець схожий на жінку з яскраво-жовтим волоссям і червоним рогом. Він був слабшим, менш досвідченим. Його стиль був грубуватий, але в рухах читався запал, шалена впертість і хист до росту.

Але потім його увагу привернув поєдинок між чорнявим мечником та зеленою ящіркою.

Мечник мав звичайний клинок, але його майстерність компенсувала недостаток сильної зброї…

У нього були плавні, чіткі, відточені удари. Не новачок, але й не геній. В майбутньому він може стати грізним супротивником.

А от ящірка…

 Невисока. Агресивна. Очі — повні зухвалої впевненості. Вона не стримувалась, бо в її руках була зброя, наповнена страхітливою аурою.

Його нутро здригнулося.

 Це була не просто іграшка. Ця річ волала про силу. Вона видавала тиск, що змушував шкіру на потилиці наїжачуватися, а кров закипати.

 Вона не відповідала рівню своєї власниці, але від цього її дика енергія лише сильніше пробуджувала інстинкт мисливця в Ракові.

Ось це — справжня здобич.

Він уже уявив, як обмінюється ударами з володарем цієї сили. Як його спис стикається з голкою, що містить у собі смертоносний дух. Це буде полювання варте його імені.

Проте саме тоді, коли його хвіст уже мимоволі сіпнувся в передчутті бою, щось інше привернуло його увагу.

Неподалік, на пагорбі, двоє сиділи один навпроти одного. Вони не билися. Не погрожували один одному, не випромінювали кровожерливої аури. Навпаки, довкола них була якась занадто мирна атмосфера. Це разюче відрізнялось від загального настрою довкола.

Рак нахилився трохи вперед, звужуючи очі. Щось у них не давало йому спокою. Вони здавались цілком звичайними обраними, навіть трохи заслабкими, але це було лише на перший погляд. Якщо краще придивитись, то можна було відчути безкрайній океан потужної сили.

Особливо в одному із них…

Темноволосий чоловік із мирним виразом на обличчі. Він не рухався. Але його присутність чітко відчувалася. Здається, він навмисно приховував свою справжню силу. Можливо, він не хотів налякати того, хто сидів навпроти нього. Але гострий нюх Рака таким трюком не обманути. Яким би слабким цей чоловік не прикидався, він все одно відчує його справжню силу.

Рак повільно посміхнувся. Не пащею. Очима. Вперше за довгий час він відчув справжній азарт. Йому аж кортіло перевірити силу цього таємничого незнайомця.

 Полювання тільки почалося — але він вже знайшов гідну здобич.

— Хе-хе-хе… Нарешті. — пробурмотів він, роззявивши пащу. — Я знайшов того, хто вартий моєї уваги!