Пробач мені мамо, твій син — неадекват.

Поки пейзажі за старим вікном змінюються, він розкладає речі і застилає «ліжко» у своєму купе. Їдучи у цьому потязі Чонгук справді не думає, що це того варто. Ну поступили його у Львові. Шоби шо? Він не бачив політехніку у Дніпрі? Бачив. То чим вона відрізняється від Львівської? Він взагалі вступати в університет не хотів. Ні, ви просто поясніть йому мету його перебування і навчання у файному місті Лева? 

 

Обґрунтування цієї необхідності зі сторони мами звучало як «безпечніше жити, у Дніпрі то прильоти постійні». Чонгук був готовий охоче цьому заперечити, але погляд від батька, що просто і лаконічно означав «не сварися з цією жінкою, я тебе благаю» його вмовив того не робити. У своїй інтернаціональній сім’ї Чон характером пішов у матір, українку, а зовнішністю у батька, корейця.

— Чаю не хочете? — зазирає в купе провідниця.

— М? — Чон повертається головою до жіночки, що привітно йому посміхається і киває головою, усвідомивши питання: —Так, дякую, не відмовлюся, — він йде за провідницею і бере у неї чашку з чайним пакетиком.

Насправді, він більше любитель кави, але за таку каву, як він любе — дешевше напитися, ніж придбати хоч одне горня. 

Чонгук повертається у своє купе і розмішує гарячою ложкою воду, сідаючи на ліжку. Попереду довга ніч у потязі, і його бентежить те, що ще 3 місця у купе абсолютно не зайняті, що може означати, що їх займуть згодом. А коли це «згодом» реалізується у часі — абсолютно невідомо.

В іншому, він вирішує не зациклюватися на поганому і дістає свій телефон. У нотатках записує перше, що спадає йому на думку. Так він зазвичай і писав свої легендарні дворові репчики.

Пальці клікають по екрану, доки Чонгук бубонить собі під ніс щойновигаданий ним ритм.

« Меня послала мама вчитися до Львова.

Я поступив там в файний лісотєх,

А в лісотєсі буде лиш нудота,

Бо ж я пацан звичайний, не зі Львова. 

Я хтів лишатися в Дніпрові,

Писати свої тексти і пісні.

Та мама широко всміхнулась і сказала:

Не вкурвлюй мене — підеш до пизди!»

 

Скептичне налаштування Чонгука до свого майбутнього перериває звук відкриваючихся дверей. За польотом своєї фантазії він не помітив, що потяг здійснив заплановану зупинку і зайшли нові пасажири. 

— Слава Ісусу Христу, — випалює рудоволосий парубок з двома валізами, що вривається у його особистий простір і Чонгук з вигинає одну брову, що мало б символізувати його повне нерозуміння суті сказаного. Чудово, він їде разом з свідком Єговим… — Тобто, хах, вибач, так вітаються на Галичині. Я Макс, до речі, — хлопець ніяково зачісує волосся до потилиці і Чонгук з коротким «а…» простягає руку для того, щоб привітатися.

— Буду знати, — він посміхається, відкладаючи телефон на подушку і стискає чужу долоню у своїй. — Чонгук. 

— Приємно познайомитися! — навіть занадто енергійно його руку мотиляють вгору-вниз і Чонгук назвіть трохи вимушений її забрати. — Ти теж поступив у Львові?

— Так, буду там вчитися найближчі пів року. 

— Чому так? Їдеш кудись?

— Збираюся вилетіти з політеху на першій же сесії, — знизує плечима Чон. — До речі, куди ти поступив?

— Та теж туди. Право, — хлопець сідає на своєму ліжку, зацікавлено роздивляючись сусіда по купе. У того чорне волосся і темні очі, темний одяг. Та і сам Чонгук виглядає як хтось, хто замочить тебе. — У тебе є більш перспективні плани розвитку ніж універ?

— Я репер, — Чон ніяково посміхається, уникаючи дивитися у чужі очі. Зазвичай інші люди не сприймають його у серйоз. — Хочу розвиватися у цьому. Менеджмент це… не моє. І близько не стояло до того, чим би я хотів займатися. 

— Тоді нащо ти подав документи? — хлопець скептично підіймає погляд на Макса.

— Мене батьки через знайомства поступили. 

— А, ну тоді навіть не знаю, що сказати…

— Та можеш не казати. Краще ліжком займися, — він киває на постільну білизну. — Скоро світло в потязі вимкнуть і будеш з ліхтариком заправляти його. 

Далі вони не намагаються розговоритися. Точніше, Чонгук старанно робить вигляд, що вони не знайомі, а Максим, зрозумівши, що Чон не налаштований на довгі розмови про ментальні брейкдауни – мовчки відстає від хлопця.

Ніч проходить досить тихо, він засинає під тихий стукіт коліс об колію. У Львів потяг прибуває об одинадцятій. Чонгук виходить з вагону і роздивляється місце свого прибуття. Вокзал справді гарний, вдалині видніються невисокі зелені дахи місцевої архітектури, що трохи поліпшує настрій. Не поліпшує його лише нав’язливий сусід з купе, який все ж не відчепився після прибуття.

 

— Замовимо таксі до гуртожитка?

 

— Ти сильно багатий, чи шо? Пензлюй на тралік, нещастя, — Чон підхоплює свій багаж, вішаючи на плече футляр з гітарою і йде по напрямку, як йому підказує інтуїція, виходу з вокзалу. 

Опиняючись на площі біля вокзалу він все ж лізе у кишеню за телефоном. 

 

— І що, куди ми далі?

 

— Ще не знаю, зараз будемо дізнаватися, — він знизує плечима, шукаючи необхідну адресу у Гуглі. 

 

Гугл їм каже, що треба іти на зупинку. Чонгук зручніше бере за ручку свою валізу і катить її маршрутом, який зображений на екрані смартфону. Максим поспішає слідом. Вони чекають на 1 трамвай і їдуть десь пів години. Коли Гугл нагадує, що скоро їм треба вийти, Гук киває Максу, щоб той забирав свої речі і вони виходять біля свого майбутнього університету. Пропетлявши ще 15 хвилин вони нарешті добираються до вбитого часом гуртожитку. На старій п’ятиповерховій будівлі місцями відлущилася фарба, що на пряму сигналізувало про стан ремонту гуртожитка. 

 

Вони заходять у середину, шукаючи коменданта або головного завідувача гуртожитку. Там якраз стоїть натовп студентів, заповнюючих необхідні документи. Передчуваючи велику возню, Чон робить вдих та видих, морально готуючись до того, що буде відбуватися надалі.

 

— Наступний! — звучить з невеликої кімнати біля прохідної. Чонгук перевіряє документи, які підписував ще раз і заходить. У приміщенні, яке нагадує шабаш, де головною відьмою виступає комендант, сидять ще четверо студентів, які щось дуже активно заповнюють в різних документах. — Прізвище, ім’я, по-батькові, номер телефону і все це чітко і голосно.

 

Чон простягає папку з документами одному зі студентів, які починають їх перебирати і видає йому деякі інші папери. Він диктує усе, що його просять надати і отримує номер кімнати з подальшими інструкціями.

 

Відбуваються справді цікаві речі: їх з Максом, який іде слідом за ним, селять в одну кімнату, підселяючи до якогось хлопця з четвертого курсу, видають м’який інвентар, показують кімнату. Та особливим блиском не відрізняється, зустрічає похмурими блідо-синіми шпалерами і старим килимом, з якого під ліжко біжить тарган.

 

— Мати василева… — коротко передає його емоції цензурними словами Максим. — Оце так кімната. 

 

— Могло бути і гірше, — пожимає плечима Чон, нарешті поставивши валізу з рук на підлогу і «забиває» за собою ліжко, під яке тарган не залізав (принаймні на його очах), кидаючи на нього подушку і ковдру. Та прогинається під вагою предметів, тож Чонгук сумно підмічає: спати буде не круто. — Ходімо. Нам ще дублікати ключів треба зробити, — він покидає кімнату і слідом за ним поспішає новоспечений сусід не лише по купе, а і, схоже, гуртожитку.

 

— Шняга шняжная, життя гуртожицьке, — виносить вирок цьому дню Чонгук коли завалюється на ліжко з думками про те, що все могло б бути інакше. 

 

Другий його сусід по кімнаті поки що не навіщав їх, тому Чонгук трохи нервував. Чи сподобається йому той, чи ні? Чи знайдуть спільну мову? Це складне питання. Поки з душу вертається Максим, (якого Чонгук, як піддослідного кролика, добродушно відправив на розвідку душової) він встигає зварити пельмені, куплені сьогодні в АТБ за акцією і навіть розкласти речі на незайнятих полицях старої (але як сказав би сам Чонгук - доісторичної) шафи. 

 

— Йдеш у душ? Вода гаряча, але це поки що, — у кімнату повертається рудоволосий, і Чонгук, отримавши зелене світло у вигляді «гаряча вода є» - швидко збирає необхідні у душі речі. 

 

Спускається на перший поверх, а після і в підвал, де розташована сама душова. Просковзає в одну з кабінок і з прикрістю відмічає, що світла, як і лампочок, гуртожиток, схоже, не передбачає. 

 

— Перше правило гуртожитка: не брати чужого з холодильника. Друге правило гуртожитка: якщо на двері висять чиїсь речі — значить зайнято, — видає коротку істину Чонгук сам собі, закидаючи худі на двері душової, які нема чим закрити, але прикрити хоча б вдається.

Так і миється при світлі ліхтарика на телефоні. Але хоч вода гаряча. І на тому дякуємо.

 

Чонгук робить декілька нотаток в телефоні щодо сьогоднішнього дня і відкладає телефон на зарядку, лягаючи спати.

 

***

 

— Чон, а ти от гітару ж привез? — в один з вечорів питає його Максим.

 

— Ну?

 

— Зіграєш щось? 

 

— Ну не знаю…

 

— Та ну, давай. Щось зі свого авторського!

 

І Чонгук бере гітару в руки. Насправді, грає він непогано. А от співає…

 

— Репчик називається…Шняга-шняжна.

 

Я живу у гуртожитку.

Я в нім їм і в нім я сплю.

Я дружу в нім з друзями,

І з дівчиськом не мучу.

Можуть виселити гади,

Комендантша у нас звір.

Шо не день - то засада,

Мені на слово повір.

 

Таргани це любі друзі,

Годувать їх не забудь,

Як забудеш - вони прийдуть

І пів хати рознесуть.

 

Життя гуртожицьке -

Безпонтове, але кайфове…

У-у-у-уу…

Життя гуртожицьке -

Алкогольне, 

Так-то шняжне, але прикольне…

У-у-ууу-уу…

У-у-ууу-уу…

 

— Так, досить, дякую, це було пізнавально, — ніяково перебиває нове «уууу» від Чонгука хлопець. — Я думав реп це тіпа про гроші, крутих дівчат і тачки, ну, знаєш, репери вони ж тіпа круті, тіпа всі такі свег. 

 

— Нічого ти не розумієш, — коротко видає Чон, відставляючи гітару на ліжко. — Це американський реп. Наш, дворовий, він же має бути про життя, про те, що з тобою зараз відбувається. А не про оце все, жінки, гроші, тачки, хуячки… — він по-філософськи відвертається дивитися у вікно, а його сусіда потроху плющить від сміху.

 

— У тебе просто нема грошей, щоб про них писати? — Максим сміється, висуваюи свою теорію.

 

— Так, у мене просто нема грошей, — здається Чонгук, сміючись у відповідь.

 

Так лід між ними розтає. Чонгук більше не бачить у сусідові надокучливу муху, абощо, він звикає до Максима і його гіперактивності, тож, з часом, і прилаштовується до нового образу життя. Навчання йде своїм плином, Чонгук, хоч і неохоче, але ходить на пари, виконує якісь з завдань, проте сильної ініціативи у навчанні не проявляє. Він завжди був більше творчою людиною, ніж тим, хто хотів би вираховувати відсотки від прибутку, абощо. 

 

***

 

— Гей, Чоне, йдеш у суботу на вечорниці? День студента, як не як, — одна з однокурсниць наздоганяє його в коридорі, посміхаючись. Чон пригадує «уроки» української від Макса. 

 

— Це можна, думаю. Кинеш мені адресу і час? Ну і вартість квитка, — хлопець киває головою, дістаючи свій смартфон, щоб дівчина записала в інстаграмі свій нікнейм. 

 

— Супер! Рада буду тебе там побачити! — вона надсилає Чону необхідну інформацію, і, впевнившись, що вона дійшла необхідному адресатові, покидає його.

 

День студента, так… На календарі вже 17 листопада, а отже, він вчиться вже три місяці і сесія невблаганно підходила все ближче. Його життя у Львові не можна було назвати ні жахливим, ні, навпаки, прекрасним. Нічого катастрофічного не траплялося: він декілька разів гуляв, вивчаючи місто, вивчав місцеву говірку і старанно ігнорував людей, які, в силу його раси, свято вважали, що знає Чого лише англійську та якусь свою абагаламаську. Життя було посереднім, звичайним, і абсолютно не таким, яким було його життя у Дніпрі. Він сумував за своїм містом.

 

Хотілося знову вийти на набережну, пройтися Монастирським і випити необґрунтовано дорогий глінтвейн на виході в бізнес-центр міста, щоб подивитися на ці дорогезні айті-офіси, а ввечері, з друзями, з бляшанкою рево сидіти на задніку Палаца Культури і читати реп про все на світі, поки їх не розгонять сторожі. Ще він сумував за батьками. Із тими, хоч і розійшлися на паскудній ноті, але все ж, батьки, вони такі.

 

Макс, на диво, за своїми не сумував.

 

— А шо там сумувать? Цитуючи класиків: я пам’ятаю своє рідне село, де я з п’яти років черпав лопатою гівно, — хлопець сміється, заправляючи пельмені оцтом. 

 

Чонгук морщиться: це ж треба так паскудити цінний продукт. Вони навіть якось посварилися, як правильно їсти пельмені: Чонгук наполягав на тому, що їсти їх треба виключно зі сметаною, або кетчупом, а Макс — продовжував заливати їх оцтом і добряче приправляти перцем. Гастротик в середині Чона скручувався від огиди щоразу, відчуваючи легке поколювання у місцях, які зазвичай стискаються від страху. 

 

Вечір суботи, на який запланована вечірка настає досить швидко. Перед Чонгуком постає складний вибір:

 

— Макс, — він звертається до сусіда, який поглинає черговий шматок піци, щоб не витрачати гроші на це в клубі.

 

— Фо? — з набитим ртом відповідають йому.

 

— Джинси чи спортивки?

 

— Ми носимо тільки конкретні шаровари, — видає істину максів рот, але Чонгук із тим не погоджується, і зупиняється на штанах, які у цьому випадку можна було охаректизувати як «ні вашим, ні нашим». 

 

Він одягає чорні штани і футболку з кислотно-зеленим принтом, що обтягувала мускулатуру. На ногах берці. Він додає декілька сріблястих прикрас, сережки у вуха і шкіряну куртку.

 

У клубі, куди вони приїжають, панує дивна атмосфера. Цей заклад не схожий на ті, в яких Чонгук отримував перші «польоти» і де блював у туалеті від кількості випитого алкоголю. Власне, як і все у цьому місті. 

 

Клуб «Малевич» виглядає досить дорого. Це і не дивно, Чонгук помічає багато людей і чує різні мови: його однокурсники точно знали заклад, куди було варто прийти. 

 

Бачить компанію знайомих обличь і підходить ближче.

 

— Чоооне, — тягне та сама дівчина, що запрошувала його. — Рада, що ти прийшов. Сідай з нами?

 

— Так, я теж радий бачити вас усіх, — він посміхається, сідаючи на одне з м’яких крісел.

 

В телефоні вони гортають меню з коктейлями, після чого роблять замовлення на барі.

 

Народ ще підтягується, і близько восьмої вечора у клубі розпочинаються справжні веселощі. Люди танцюють і випивають, софіти світять в очі, від чого голова починає трохи паморочитися і боліти. Він випиває ще якийсь коктейль, вже підсвідомо відчуваючи, як у гаманці повіситься миша вже наступного ранку, але зараз це не головне. 

 

Зараз головне — відчуття драйву і щирий сміх, який рветься з нього, коли він танцює разом з іншими. Він не помічає чужих поглядів, не помічає, як на талію йому кладуть руки, як тепер він танцює не один, за те дуже чітко відчуває запах нікотину, від якого внутроші верне назовні. Він відстороняється від людини позаду і відчуває, як нудота підступає до горла.

 

— Твою ж… — він шукає поглядом туалет, прикриваючи долонею рот про всяк випадок. Рвотні позиви дуже чітко відчуваються вже на подступах до горла, тому він, побачивши яскраву вивіску «WS» поспішає туди.

 

Чонгук успішно добирається до туалету, але на що він точно не розраховував, так це врізатися носом у двері кабінки, яку відкривав хтось. Чонгук падає на коліна і його остаточно прориває: прямісінько на чужі конверси. 

 

— Вибач…те… — він видихає, відкашлюючись і відчуває новий приступ рвоти, але цього разу його вже за шиворот футболки дотягують до унітазу. 

 

Позаду чується смачна лайка і Чонгук подумки прощається зі своїм місячним бюджетом. 

 

Закінчивши із спустошенням шлунку, Чонгук кволо підіймається на ноги і змиває за собою. 

На нього занепокоєно і роздратовано водночас дивиться пара карамельних очей. 

 

— Вибачте, будь ласка, я не хотів вам…

 

— Нічого страшного, всеодно збирався їх викинути, — хлопець навпроти видихає, що стає зрозумілим: не збирався. — Вам не варто так багато пити, якщо не вмієте, — у чужих очах він бачить докір. 

 

— Це не через алкоголь сталося, — Чон вмивається і промиває рот та горло. — Хтось палив і вирішив потанцювати поруч зі мною, тому мене знудило. Я занадто чутливий до запахів, — Чон витирає руки паперовим рушником і викидає його, простягаючи незнайомцеві долоню. — Чон Чонгук. І, я наполягаю на тому, щоб вибачитися перед вами, хоча б на каву зводити, але мушу.

 

— Я… — хлопець простягає йому руку, щоб познайомитися, але в туалет заходить ще одна людина.

 

— Тоха, ти йдеш? Я думав тебе вже хтось викрав, — рожевоволосий хлопець п’яно сміється.

 

— Антон? — Чонгук сміється. Чомусь йому здається, що таке ім’я не дуже пасує незнайомцеві.

 

— У-ла-ла, ти вирішив сісти за 155-у? — не уймається друг Антона, змушуючи Чона старанно пригадувати: чи не притягали його за щось подібне.

 

— Чиміне, благаю, стулися, — багатостраждально видихає «Антон». — Кім. Кім Техьон. І я сходжу на каву з вами, Чон Чонгук.