– Щойно я вперше тебе побачив, то подумав: "Яке ж воно балуване і хвалькувате". Але, знаєш... Мені не вистачатиме тебе в наступному житті. Лише з тобою я був певен, що наш світ ніхто ніколи не спалить, та... зараз запальничка в моїх руках, тож... Пробач мені, гаразд? Хоча ні... Я не хочу твого прощення, не хочу, щоб ти відпустив мене, забув... Проклинай мене до останнього подиху, але пам'ятай, гаразд?..
Шоста ранку. Німий вигук будильника, на який Сатору не дуже поспішає відреагувати, та зрештою вимикає. Раніше він лишався в ліжку довше, просто лежав і перевіряв повідомлення. Але зараз вже нема кому писати, тож він виповзає з-під ковдри і швидко човгає до ванної.
“Батьки змогли знайти гроші на Токійську школу, тож мені не доведеться шукати інше місце. Можна навіть відпочити на канікулах. Насправді я вдячний батькам, їм доводиться багато чим жертвувати заради мене. І все-таки іноді я мрію про краще життя.
“Сатору такий дивак, не в поганому сенсі. Зблизька це просто мала дитина, що зі шкіри пнеться, аби здаватись доросліше. Але якщо дітей ще терпиш, бо воно мале і дурне, тільки вчиться, то цього спробуй стерпи.