Четверо на ранчо

Перона одягалася за модою Англії, фланірувала ранчо в довгих пишних спідницях і важких корсетах. Безглузда, недоречна, вічно бліда та худа, примхлива та криклива. В неї у скриньці — перстні та перли, корони, діадеми, браслетики, сережки-крапельки, та все їй мало, все їй недостатньо, все їй потрібно більше. Міхоуку то було за радість, за втіху.

Тільки ледачий не запитував якого біса вона йому така потрібна, невже варто терпіти хоч і молодку, але ж ні діток, ні господарства нормального. Мало хто йшов з уцілілим носом після. Дружину Міхоук кохав.

Міхоук ніколи не питав про її рідню, батьківщину, чим вона жила до їхньої зустрічі. Все, що він знав: у неї були бос і банда. Й те, що Кумасі їй не рідний.

Вони так жили уже роки зо три. Мабуть, можна сказати, душа у душу.

Він віддавав їй свій хрест — тяжкий, із золота, коли знову йшов у темряву, на чужину, надовго чи ні, може назавжди. Перона не знала.

Перона нічого не знала, стискаючи маленьку долоньку Кумасі, пила поглядом, як силует Міхоука стає дедалі меншим, тоншим. Він їхав на своїй шкапі на місяць, два, рік на фронт чи далі, чи вище, до Канади, до Мексики, до Нового Орлеану, а одного разу надіслав листівку зі Старого Світу. Перона поклала її до інших, безлицим на перший погляд, але любимим. Міхоук не вмів лагідно, Перона й не вимагала.

Перона крутила обручку на безіменному пальці, вставала разом зі світанком, дозволяючи собі кілька хвилин спокою перед тяжким днем.

Блищав важкий золотий хрест на шиї, гублячись між грудей. Жінка вела пальцем родимками, уявляючи, що робив це Міхоук. Де ж ти, милодане? Куди вітри занесли тебе? Чи спав ти у теплі під стріхою?

Вона роздивлялася у дзеркалі своє відображення, щипала за щоки, розчісувала волосся, втирала в мозолясті долоні спеціальні креми. Щоб прожити від зими до зими доводилося багато працювати. Працювати-працювати-працювати, не розгинаючи спину. Раніше це не торкалося її зовсім: Перона жила тут і зараз, гвинтівка відтягувала плече, й товариші були поруч. Їли вони зазвичай, що вкрадуть чи зловлять. Спали під відкритим небом, біля озер, у старих покинутих сараях, поки їх не підібрав бос — Морія.

Але раніше — це не сьогодні.

Сьогодні вона випасала корів, впевнено сидячи в сідлі, йшла за сонцем між трав та пагорбів, підганяючи своє стадо; ввечері поливала кущі троянд, знаходячи в цьому умиротворення. Шурхотіла кукурудза — скоро збирати.

Кумасі грав дерев’яними конячками, які вирізав Міхоук, тягав з поважним видом нелегкі кошики томатів. Вони мили їх в тазику, Кумасі з палаючими очима стискав помідори, м’яв, бризкав сік. Перона сміялася, а що вціліло консервувала. Стояли рівними рядами банки в підвалі. Жінка спускалася туди, притримуючи спідниці, проходила кінчиками пальців пильним пляшками — винна колекція її чоловіка — можного та бідного одночасно.

До появи в її житті Кумасі Перона була неблагодійною дівахою, яку варто б поставити на горох і змусили молитися й каятися. Каюся, боже, згрішила. Захотіла жити. А тепер, дивино, — паніматка, всім дружинам на заздрість.

Коли в степи приходила ніч, холодна, кусюча, зоряна та самотня, Перона забиралася в постіль, обіймала Кумасі ногами та руками, розповідала йому казки. Про море, піратів, морських чудовиськ, безстрашних героїв, волю та пригоди-мандри, що лоскотали піднебіння…

Міхоук вояжував від нудьги, іноді від обов’язку, а Перона від нудь плакала в подушку.

 

У вітальні, добре натопленій, яскраво горів коминок у середині літа. Пахло кров’ю та ліками.

Міхоук зняв капелюх і плащ на порозі, прислухаючись до дихання чужої людини за стіною, скрипу крісла-гойдалки, метушні Кумасі на другому поверсі. Чоловік стис револьвер, звів курок, рухаючись плавно та впевнено. Жодна дільниця так і не заскрипіла.

– Привіт, серденя.

Перона осміхнутися, зводячи очі від п’яльців. Здається, на тканині розквітали маки, майорів прапор з королівським гербом, літали на крильцях корони та мишки.

– Хто це? Я його вже бачив.

На дивані, звісивши ноги через бильця лежав хлопець, загорнутий у бинти. Ривкими рухами підіймалася його груди, лоб блищав від поту.

– Прийшов ось, кущі потоптав, невихований шмаркач.

Перона трагічно зітхнула, підводячись з крісла. Вони перейшли на кухню. Міхоук, притулившись до одвірка плечем, пильно дивився, як вона накладає картопляного пирога, така неземна та витончена, рідна-рідна-рідна. Він про це їй не говорив жодного разу, але цілуючи в щоку, держачи за долоню, пестячи венки, сподівався, що вона розуміла. Перона розуміла.

– Я питала, чи жениться за ним хто. Але він зовсім не мило знепритомнів. Ти щось бачив навколо будинку?

Міхоук за дружину боїться іноді, так, коли виходить у світ та бачив трупи-трупи-трупи, вирви від гарматних ядер і хрести. Поля в хрестах. Але в Перони висить рушниця навіть у спальні, та дружина готова стріляти прямісінько в лоба, не церемонячись. У нього ж вона ледь не вистрілила при першому знайомстві.

– Ні. Тихо, слідів немає. Я б помітив коней чи вершників.

Перона налила йому вина, сама вхопила з таці тістечко. Сиділа на столі, бовтаючи ногами. Молочна шкіра, тонкі щиколотки.

Міхоук цілує їй ступні, вона сміється.

– Кумасі так перелякався, коли побачив цього зеленоголового. Він і справді моторошний. Зовсім не милий.

Дружина виглядала стомленою, трохи сутулилася, й Міхоук зрозумів, що вона сиділа над прибульцем не одну годину.

– Вишивала?

– Ага, тренувала на ньому новий стібок. Вийшло, я тобі скажу, ну просто казково.

Міхоук хмикнув, запрацював щелепами, прислухаючись до дихання хлопця у вітальні.

– Отямився.

– Треба подивитися, може.

– Я сам, слабким жінкам час спати.

– Не наказуй мені тут!

Вона вдарила його рушником у плече.

У хлопця було неприємно й дивно знайоме лице й очі вбивці. Міхоук пив червоне сухе, пильнуючи за незнайомцем, ловив кожну емоцію та рух.

– Я Ророноа Зоро.

Й Міхоук його нарешті впізнав. І здається, Перона теж, затягнувши пов’язки сильніше за потрібне.

 

– Станьте моїм учителем!

– Ні.

– Будь ласка!

Перона знизала плечами, посміхаючись підступно куточком червоних вуст. Стояла в ранковому світлі в чимось мереживному та невагомому, а біля її голови немов німб висів.

В Англії років десять тому стали оспівувати ось таку красу — відчужену, містичну, згубну, що сягала корінням у середньовіччя. Жертвою трагічного кохання Перона не була, але завжди Міхоуку розповідала, що хотіла б, як Офелія чи Пані Шалотт, а може як Персефона — “вони кажуть, що вона згрішили, з’ївши всього кілька зерен, піддавшись згубній пристрасті, я теж грішна? Покохала ж гада”.

Міхоук малювати не вмів, але інколи хотів спробувати. Зобразити-ввічнити-звеличити її образ.

Міхоук із бурчанням погодився. Аби дружину потішити, звичайно.

Так в їхньому будинку стало жити четверо.

Перона знайшла нову робочу силу, Кумасі старшого брата, а Міхоук головний біль й учня.

Кумасі боявся гучних звуків, тому вогнепалами вони користувалася дуже рідко. Міхоук тягнув Ророноа Зоро за пагорби, але Перона все одно жалілася кожної ночі: “Кумасі знову плакав”. Вона обіймала себе за коліна, піджимаючи пальці на ногах від холоду. Міхоук зітхав і вів губами їй по плечу. Вибачався ось так, нехитро.

Кумасі — цей індіанський хлопчик — плакав багато, шморгав носом, ховався від нього перші місяці, чіпляючись за спідницю Перони, коли широко роззявлював рота від подиву, можна було побачити обрубок язика.

Міхоук навчився з ним вовтузитися, зазвичай давав щось у руки (сухі коробочки маку, головки соняшника, конячок або ляльок із соломи), просив допомогти розібрати книги в бібліотеці чи нагодувати теля. Кумасі любив і книги, і звірів. Добрий хлопчик.

Вони працювали на ранчо всією родиною.

 

Ророноа виповз на двір, плюхнувся на лаву, притримуючи себе за ребра.

– Зелень, чого сидиш? – Перона здула з лоба волосся, роняючи корзину з постіллю на землю, вперла руки в боки. – Роботи що мало? Дратуєш! Іди, допоможи.

– Допекла мені вже.

Зазвичай накази-капризи Перони виконували: вона вміла переконувати.

Сидячи під самітнім деревом, вони лузали квасолю, поки Перона носилася з шовковими стрічками для корів — наводила довгоочікувану красу, зав’язувала їм банти на широких рогах.

– Витрачаю тут час, поки бос… – коли Зоро згадував боса, обличчя в нього кривилося від болю.

– Кожний отримає супу, скільки напрацює.

Кумасі хихотів беззвучно.

Було тепло.