Коната спокійно лежала на футоні. Вона ніколи не очікувала підтримки саме від нього, особливо враховуючи, що до цього вони ледь знайомі були.
Дайсей напружено роздивлявся гру світла та тіні на стелі. Жодний логічний ланцюг не складався, як треба, крім містичної нісенітниці.
⟪Чи можна вважати ту незнайомку якось з цим пов’язаною?⟫ — розмірковував він та згадував мертвий погляд яскравих жовтих очей.
⟪Можна. Вважати, я здатний, як захочу…Ось тільки доказів проти неї нуль… немає…Взагалі нічого⟫, — Дайсей шумно зітхнув.
— Дайсей-кун, — раптово пролунав голос Конати. Дівчина повернулась на живіт й сперлась на лікті.
— Що? — задумливо питає.
— Тебе щось нагнітає? Просто ти цілими днями похмуро сидиш або похмуро ходиш…. Може в цьому винна я? — задає питання Коната.
Дайсей задумливо промичав.
— Давай завтра знайдемо оцю Канеджо Меічі і тоді все розберемось…— тихо мовив він та перевернувся на лівий бік.
Коната тихо зітхнула і повернулась на правий бік. Страшно турбувати подібного похмурого хлопця.