Все, що від мене лишилось ...

ПЕРША ЧАСТИНА

Розділ   1

• Як же мене дістали ці ідіоти – проскиглила Джині кинувши книгу на стіл і сіла поруч з  Герміоною.
• Хто встиг уже образити мою крихітку-сестричку? - хлопець намазував на тост малиновий джем - ти мені тільки скажи, я швидко йому мізки вправлю.

- Облиш, вони не варті твоєї уваги. І, взагалі, нічого не варті кончені створіння - останнє дівчина бубніла собі під ніс.

- Тепер вже мені стало цікаво що сталось – встряв у розмову Гаррі, який до цього читав свіжий випуск «Пророка». Тепер вся його увага перемістилась на маленьку Візлі.

-Та годі вам. Все нормально, звичайний понеділок, – Джині уже була не рада, що не втримала язика за зубами. Вона прекрасно знала звичку Рон і Гаррі кидатися на захист скривджених.

Герміона не лізла з  питаннями, а робила те, що вміла  найкраще – аналізувала. Як тільки Джині увійшла в їдальну Хогвартсу, вона відразу помітила її зім’яту форму, неохайну гульку з волосся на голові. А вже коли Візлі сіла поруч, Грейнджер розгледіла тмяну шкіру обличчя і темні кола під очима. Такий вигляд був більш притаманний самій Герміоні, яка всі свої сили та час витрачала на навчання і розслідування, але не для Джині, яка з моменту свого чотирнадцятиліття стала багато часу приділяти власній зовнішності. Й настільки багато, що почала запізнюватись на перші уроки, бо задовго чепурилась перед зеркалом. Від пильного око Герміони не сховалося й те, що рудоволоса дівчина прийшла з книжкою, романом-бестселером відьомського світу - «Міст через Рай», авторкою якого є  Анабель Колінз. Герміона не читала цей «літературний шедевр», але настільки багато про нього чула, що вже встигла зненавидіти всіх героїв книги.

«Краще б почитали «Історію Хогвартсу» чи про визначних людей у світі, а не про походеньки відьми і вампіра» з легким презирством подумала Грейнджер.

- Джині ти знов читала до ранку й не виспалась через  бульварний роман?- запитала дівчина.

- Ні, я взагалі лягла раніше. З чого це ти взяла? – здивувалась Джині. Їй не сподобався тон  Грейнджер, адже хто-хто, а вона сама засиджується до ранку за різними книжками і не тільки по навчанню.

- Роман, - Герміона вказала на книгу, - ти вже його дочитала?

– А-а це?- Візлі взяла в руки товсту книгу в багряній обкладинці, - та вже давно.

- Невіл! – окликнула хлопця Джині, який їв гарбузову кашу і навіть не слухав однокурсників - тримай. Наступна Марта Брідж із Хафелпафа, – дівчина простягнула руку із книгою через увесь стіл. Ошарашений хлопець різко потянувся й ненароком замочив край сорочки в каші, проте забрав книгу у неї.

- Ти що читаєш романи для дівчаток? - засміявся Рон.

- Це не тільки для дівчаток. Це для всіх, – почервонівший Лонгботом хутко сховав роман у свою сумку.

- Ага, ага для всіх нецілованих хлопчиків, – продовжував реготати Візлі.

- Годі тобі Роне! – мовив  розсерджений  Гаррі, - давайте спокійно поснідаємо, попереду тяжкий день.

Джині зібрала речі та вставати із-за столу.

- Побачимось увечері, - буркнула Джині та хутко покинула залу, так і не почувши  окриків друзів доїсти. Дівчину дістало таке поводження хлопців. Вони ніби і старші, а поводять себе, як первачки, та ще й її маленькою називають.

- Що це з нею? Все ж гаразд, чому вона втекла? - дивувався Рон.

- Може не хотіла їсти під твоє риготіння, – обізвався Гаррі та почав перекривлювати хлопця, - ГАААА-ГААА-ГАААА-ГГГААА!!!

- Та нормально я сміюся! А сам наче не так, чи що? – набундючився Рон.

- Ви наче показилися з самого ранку. Джині засмучена. Тепер вже точно через вас.

- А що ми такого зробили? - обурився Рон.

- Нічого не зробили, абсолютно нічого. Вона, напевно, хотіла розказати хто її образив, а ви, як завжди, перевили тему на безглузді жарти, - промовила з осудом Герміона.

- Та що з нею може статись? Вона просто хоче, щоб Гаррі звернув на неї увагу. Це ж Джині! Якщо її хтось образить,  буде ображений нею в стократ. Ти ж знаєш який у неї сильний ляпас, я от було забрав у неї цукерки, так вона…

- Досить Рон, - перебив друга Гаррі, - Герміона має рацію. Ми не дали їй сказати щось важливе, тому вона й пішла.

- Слизеринські понторізи почали глузувати з неї, - тихо, ледве не пошепки, заговорив Невіл.

- ЩО???

-ХТО???

Гаррі й Рон закричали хором.

- Просто коли вона не з вами, то стає об’єктом їхніх насмішок, Можливо і сьогодні хтось з них встиг наговорити всякого, - серйозним тоном сказав хлопець та почав збирати речі.

- Звідки ти це знаєш? Стій куди ти йдеш? - закричав Рон.

- Я вже поїв. Побачимось на лекції, - сказав Невіл і покинув залу.

- І що це було? - здивувався Рон, - Ви думаєте це правда?

- Це дуже схоже на правду. Що їм заважає цькувати Джині, коли вас обох поруч немає. Треба поспостерігати за нею на відстані, якщо хтось буде чіплятися, ми зможемо прийти на допомогу, - говорила Герміона.

- Не хвилюйся, Гермі, ми з Гаррі знаємо що робити з покидьками, - Візлі затримав погляд на другові, а той кивнув.

- Дивіться не встряньте в халепу, бо я вас знаю, - повчальним тоном промовила дівчина.

* * *

«Не самий вдалий ранок» думав Невіл, відтираючи гарбузову кашу з сорочки.

- От Мерлін, - сварився він і після третьої спроби полишив надії впоратися з плямою без магії. Яке закляття допомогло йому з цим, він не знав, але неодмінно знала Джині, яка росла у великій сім’ї, де стільки хлопців, які постійно бешкетують. Залишилось тільки знайти втікачку. Зараз тільки 8 година ранку, а заняття розпочинаються о 9. Вона може бути або у вітальні факультету, або в її таємному місці. Проте, все залежить від настрою. Настрій в неї сьогодні точно не добрий, тому однозначно - другий варіант. Невіл направився туди, дорогою згадуючи, як саме він дізнався про це місце.

Це сталося пару місяців тому, коли Візлі ховалася там від розлюченого брата, бо зламала його годинник, який за словами самого Рона належав дуже відомому гравцю в квідіч, хоч це не було ніяк підтверджено, крім слів продавця на щорічній ярмарці. Саме тоді, після декілька годин пошуків, її випадково знайшов Невіл у старому кабінеті рослиноводства, який через чи то якусь моторошну історію, чи просто недбалість перетворився на ботанічний сад забутих та нікому не потрібних рослин, які  розрослись по всій класній кімнаті.

- Джині, – гукнув Невіл, прикриваючи за собою двері кабінету, - ти тут? В приміщенні було темно через плющ, який заліпив усі вікна, залишивши недоторканим тільки одне.

Хлопець ступав акуратно, дивлячись під ноги, щоб ненароком не наступити на пагінці рослини з темносиніми круглими листочками та дрібними шипамами, які, на його думку, могли бути отруйними. Візлі сиділа на підлозі, яка була встелена мохом, навпроти вікна, з дзеркальцем та помадою в руках. Вираз її обличчя говорив про те, що вона уже й забула про поганий настрій.

-Ти хоча відзивайся, коли тебе кличуть, - сказав хлопець.

- Це залежить від того, хто кличе, - з посмішкою відповіла Джині.

- Може розкажеш що сталося? – запитавши, хлопець присів поруч.

- Нічого я не буду розказувати. Забудь.

- Тобі стане легше, – наполягав хлопець.

- Сенс розказувати, коли не можеш нічого зробити, - дівчина сховала люстерко та помаду в сумку, взяла звідти гребінець й почала розчісувати волосся.

- А ти спробуй, – сказав Невіл.

- Не хочу! Краще ти розкажи, чому сидів ніби хтось вмер? - поцікавилася Джинні, акуратно передираючи кожне пасмо.

-  Нормально сидів. Все як завжди мабуть.

- До речі, Марта Брідж питала про тебе, – лукаво усміхнулась дівчина,– Питала чи не прочитав ти ще роман, а ще чи є в тебе дівчина. Вона сказала, якщо ти в житті повториш те, що написано в книзі, то ціни тобі не буде.

- Джині, та ну тебе, – зашарівся Невіл, - Краще ходімо вже, а то запізнимось, - намагався перевести тему хлопець.

- Та ні, ще є час. Давай ще трохи тут посидимо.

- Мені тут моторшно. Хто знає, що може водитися в цих хащах, – сказав хлопець з надією, що аргумент про невідому живність спрацює.

- Ти що як Рон боїшся павуків? А ще хлопцем зовешся, - фиркнула рудоволоса.

- Всі можуть боятись павуків. І хлопці теж!

- Ви хлопці самі собі приписуєте образ безстрашних і сильних. Ось тепер відповідайте заданим стандартам.

- Джині, занизь трохи стандарти, якщо не хочеш розчаровуватись в чоловійчій статі.

- Ти забув? У мене  четрера братів. Я вже розчарована, але занижати планку не хочу.  В моєму серці ще живе надія, - пафосно промовила Джині.

- Так-так. Тоді скажи, Гаррі відповідає твоїм заданим стандартам?

- Невіл, та йди до біса з таки питаннями, - сердито викрикнула дівчина, але її щічки мимоволі почервоніли.

- Він павуків не боїться, так що точно вище мене в твоєму рейтингу, - зі сміхом промовив Лонгботом.

- Немає в мене ніяких рейтингів, – сказала Джині й ткнула ліктем хлопцеві в бік.

- Ай!  Мала, ти чого?

- Ти кого малою назвав? - остання фраза не на жарт розізлила її і руки дівчини потягнулися мстити. Візлі почала щипати хлопця то за руки, то за живіт.

- І це я мала? А сам такий дорослий, – не припиняла тортури Джині.

- Ой, ой! Припини, бо я буду захищатися. А я, врешті-решт, сильніший за тебе.

- Сильніший тому що ти хлопець?

- Ні! Тому що на кілограм 20 важчий, - Невіл перехопив обидві руки Джині своєю та почав її лоскотати.

- Ахххаххаааахааа! При…припини, – пищала Джині.

Хлопець відпустив її руки та відійшов на пару кроків назад проте дівчина не втихала.

- Що ти так верещиш? Бачиш, я тебе не чіпаю, - він підняв руки в знак капітуляції.

- Волосся!!!! Хтось смикає мене за нього! Ай! Ай! Ай! Боляче! Зроби щось!

- Повернись до мене спиною, я подивлюсь що там. Сподіваюсь то не павук, бо ми сиділи близько до павутиня і він міг впасти тобі…

- Замовкни й прибери це від мене, щоб там не було! - кричала Візлі.

Лонгботом вихопив чарівну паличку, крикнув Люмос й підойшовши ближче до дівчини, у світлі побачив невеличне магічне створіння, яке несамовити сіпалося намагаючи вибратися з рудого гнізда із волосся.

- Трясця! Це піксі! – закричав хлопець.

- Ну то зніми його і хутчіш, бо я без волося залишусь. А якщо так станеться, то я, бляха, тебе вб’ю, - від злості та болю вона затупотіла ногами як це роблять малі діти, коли вередують.

- Перестань на мене кричати. Це зовсім не допомагає. Я не можу думати так.

Джині видихнула, набрала повітря в груди й закусила нижню губу, щоб перетерпіти біль.

- Закляття Іммобілус знаєш?

- Знаю! Проте воно в мене зовсім не виходить. Професор мені за нього двійку поставив, - заголосив студент.

- Невіл, ти ж його вчив, так? І практикував навіть й байдуже, що не виходило. Головне, ти його знаєш. Зараз ти прицілишся, закриєш очі й уявиш, що в тебе вийшло ідеально  закляття Іммобілус.

- А якщо в мене не вийде? Я ж можу нашкодити тобі! - у голосі хлопця чулася паніка.

- Ні-ні, ти мені не нашкодиш, бо це відбудиться в твоїй голові, в твоїй уяві. Це типу тренування, - намагалася підбадьорити хлопця Джині.

- Я не думаю що це допоможе.

- Просто спробуй! Й швидше, а то залишусь лисою! Я вже бачила пасмо на підлозі і підозрюю що воно моє.

- Добре, добре! Я спробую, - хлопець заплющив очі, підняв паличку, уявивши як  промовляє закляття, виводячи паличкою символи та як піксі під дією чар засинає.

- Ну що уявив? В тебе вийшло? - з нетерпіння запитала Джині.

- Так, і в мене вийшло, - відповів Невіл.

- А тепер відкрий очі та поверни голову вліво, - Лонгботом так і зробив. Його погляд зачепився за дерев’яну шафу, на якій всі полички були зайняті горщиками для рослин.

- І що далі? - з острахом він спитав.

- Зроби це ще раз! Тільки з розплющеними очима!

- Я боюсь, Джині! Я не хочу зробити тобі боляче!

- Ти не зробиш, бо це тільки твоя уява!

- Якщо це тільки уява, то який в цьому сенс? - хлопець хотів подивитися на неї, але вона його зупинила.

- Не повертай голову! Є сенс! Просто зроби як я сказала й не думай!  Не напружуйся сильно, а то ти червоний як помідор! Давай! - скомандувала Джині.

Невіл зробив два коротких вдихи та один видих, сфокусував свою увагу на старому щербатому горщику з ромашкою лісною, його губи заворушилися і в кабінеті пролунало тихе «Іммобілус». Різко стало настільки тихо, що було чутно коливання повітря.

- Джині, - гукнув Невіл. Вона не відповідала. Йому було лячно повернути до неї голову. «Я не переживу, якщо з неї щось станеться через мене» з панікою подумав хлопець.

- Агов, мала, ну скажи спрацювало чи ні? - спитав він сполохано.

- Теж мені дорослий знайшовся! Можеш повернутися, боягуз, - почулося збоку.

Лонгботом повернувся й побачивши Джині, яка розплутувала ковтун із волосся та сплячого від закляття піксі, полегшено видихнув. Хлопцеві було важко повірити, що в такого невдахи як він щось вийде, проте Джині стояла перед ним цілою та неушкодженою.

- В мене вийшло!? – його окрик більше був схожий на питання, чим на ствердження.

- Так, в тебе вийшло. а тепер дай мені щось, в що можна заховати цю тварюку, яка зробила мене лисою, - пробурмотіла руда, обережно поклавши сплячу піксі на підлогу.

- Ти не лиса, – хлопець обдивився її з усіх сторін, -  Ну може на тім’ячку одного пасма нема, але думаю цілителька пані Помфрі тобі допоможе.

- Дуже втішив. Я взагалі  не хотіла втрачати навіть і волосинки, - з обуренням сказала Джині.

- На щастя все обійшлося, - хлопець сподівався, що скупі слова підтримки зможуть заспокоїти перелякану й змучену Візлі. Вона досить мужньо трималась. Хоча в нього і був болючій досвід з цими вередунами піксі, він їх боявся та не любив, й лпинившись в такій ситуації точно знепритомнів би.

- Я ледь волосся не втратила! І це було так боляче! – голос Джині тремтів від сліз.

Лонгботом не був знавцем психології, не читав в журналах колонку про взаємовідносини й точно не знав як поводитись, коли дівчина плаче через скажену піксі, яка ледь скаль їй не зняла. Він взагалі не бачив щоб Джині плакала. І такий її стан ледь не ввів його в ступор. Тут  хлопець згадав бабусю, яка втішала його малого, коли той розбив коліно. Згадав її обійми і ти шепотіння на вушко «Не плач. Горді левенята не плачуть». Невіл підійшов до дівчини та обійняв її, поклавши руду голову до себе на плече.

- Ну годі, не плач. Все пройшло. Ти в безпеці, - ледь чутно промовив  студент, щоб Джині не дізналась, що він теж плаче.

- Це жахливий день! Просто омерзенний! Не хочу нікуди йти, він може стати ще гіршим. Й не говори мені, що гірше за дику піксі, яка рве волосся разом зі шкірою не може бути, бо я скажу, що може. От у Сінді Баут із Рейвенкло на уроці почалась чесотка й вона вся покрилась прищами.

- З тобою такого точно не станеться! Цей день дуже швидко закінчиться, – хлопцю вдалось взяти себе в руки й тепер в його в голосі не було чути тої печалі що декілька хвилин тому нахлинула на нього.

Джині відійшла від хлопця й огледіла його з ніг до голови.

- Знаєш, була вся в своїх заморочках і помітила як ти змарнів за останній тиждень. Це почалось після того як ми отримали листи з дому. Що написала бабуся? - поцікавилася Джині.

Тільки Джині так може рюмсати в жилетку й тремтіти від страху, а потім «бац» - вона вже спокійна й дивитися на тебе як на піддослідну мишу. В її очах більше немає страху а тепер це інтерес та жага до нових і цікавих новин або пліток,теж згодяться

- Я такий через навчання, а бабуся нічого поганого не писала. Все добре, - пробурчав собі під ніс Невіл.

- Друже, ти зовсім не вмієш брехати. Коли говориш неправду, це одразу по тобі видно. Ти починаєш мямлити й бурчати як старий дід собі під носа, - промовляючи ці слова, дівчина наполегливо дивилася в очі своєму співрозмовнику.

- Джині, ти вже придираєшся, – може хоч так вона відстане, понадіявся хлопець.

- Ах, так! Ти брехло, а я з брехунами я не дружу і книжки читати не даю, - вона схрестила руки у себе на грудях, набундючивши губи.

Краще б вона далі продовжувала плакати йому в жилетку, тим самим не змушуючи його покидати свій надійний панцир, який дозволяв успішно грати роль хлопця у якого немає проблем, окрім навчання.

«А їй справді не все одно чи це її цікавість взяла верх?! Адже вона перша хто питає» промайнуло в думках Лонгботома.

- Джині, моя бабуся … вона хвора, - серце хлопця стиснулось від болю.

- Що сталось? - в очах рудоволосої читалися жаль та співчуття.

- В неї хворе серце. Зараз вже все нормально, вона вдома, але дуже квола, - тяжко зітхнувши, Невіл шмигнув носом.

Невіл не вмів брехати дивлячись у очі, проте він і не хотів ділитися своїми проблемами та болем з іншими. Але якщо не можеш збрехати, то розкажи хоча б половину правди. І та половина правди, яку розказав грифіндорець, була тяжкою, але інша - ще тяжчою. Хлопець дізнався про це набагато раніше, ніж отримав листа від бабусі. Директор викликав його до себе в кабінет, налив гарячого чаю, пригостив цукерками і розповів все як є, не приховуючи нічого. Говорив з ним ніби як з дорослим. Напевно це було правильно, адже саме після цієї розмови Невіл вже не почував себе п’ятнадцятирічним юнаком. Він розумів, що як «дорослий» має прийняти весь тягар цієї гіркої правди.

З того, що йому розповів професор Дамблдор, Лонгботом дізнався про останній візити бабусі до батьків у лікарню. Там їй лікарі розповіли, що вони почали завдавати шкоди спершу один одному, а потім, коли їх перевели у роздільні палати, то кожен себе  окремо. Стіни у їх палатах були всі в подряпинах і крові. Мама постійно видряпувала декілька одних і тих же фраз та малюнки химер. Тато же просто розбивав кулаки об стіни, залишаючи на ній криваві сліди. Після такого видовища у бабусі стався інфаркт і зараз вона знаходиться в комі.

Цілий тиждень Невіл немав сну й апетиту. Йому було боляче і страшно водночас.  Хлопця гнітило відчуття безпомічності. Його рідним потрібна допомога підтримка він повинен зараз з ними бути поруч. Не дивлячись ні на що, він любить своїх батьків. Навіть попри те, що вони його не впізнають, не вони вчили його ходити, не вони втішали. Він просто любить їх за те що вони дали йому життя.

Невіл любить й поважає свою бабусю, хоч у неї не простий характер, але вона виростила його, була з ним поряд. А тепер він один і йому страшно за неї. «Сирота при живих батьках», «бабусин хлопчик», до цих образливих слів ще можуть додатися «кругла сирота», «нікому не потрібний і бездарний безхатько». Родина Лонгботомів хоч і належала до Священих 28, але статків зовсім немала. Його дідусь давно вмер, тіток і дядьків в нього немає.

Якби Невіл не благав професора Дамболдора відпустити його в лікарню до бабусі, кожного разу отримував відмову. «Ти ще неповнолітній, тому повинен бути з опікуном або довіреною особою. Для тебе зараз краще бути з друзями, тут у Хогвартсі, ніж самому з хворою бабусею» - так говорив йому директор. Хлопець завжди поважав Дамблдора й навіть захоплювався ним, але це рішення було надто жорстоким, несправедливим і безжалісним.  «Почекай десять днів і все налагодиться. Твоя бабуся обов’язково прийде до тями. Не дай жалю захопити твій розум. Зосередь всі свої сили на навчанні» - нічого банальнішого від професора Дамблдора Невіл ще не чув. В цей момент у ньому піднялася така хвиля ненависті, що він ледь втримався, аби не вилити весь свій гнів, обурення, біль та образу на директора школи.

В ньому все ще жевріла віра в краще, але з кожним прожитим днем вона слабшала. Сьогодні був тринадцятий, а легше все не ставало.

- Все буде добре, – Джині підійшла до Невіла та міцно обняла.

- Ти мене задушиш, руде дівчисько, - з легким обуренням крикнув хлопець.

- Може колись за якесь невдале слово в мою сторону, але не зараз. Мені ще потрібна твоя жилетка, щоб виплакати всі свої сльози й ти мені обіцяв віддати ту книгу про бродячій цирк і вампірів.

- Та віддам я тобі її як тільки дочитаю.

- Ти вже два місяці її читаєш! Та скільки вже можна? Ти що, по одному слову в день читаєш? - зі злістю в голосі запитала дівчина.

І от знову Джині Візлі поводилась як їй то притаманно. Їхня дружба зв’язалася випадково, весь цей час тримаючись на любові до читання різної фантастично-романтичної літератури.

Якби рік тому вони не натрапили один на одного в секції  фантастичних романів про вампірів, то ніколи б так не здружилися. Якщо чесно, хлопець до того дня не цікавився такою літературою. Проте Візлі була такою щасливою, коли розповідала про прочитане, що йому здалося на мить - він також може бути просто дитиною та просто радіти дрібницям.

Невіл з Джині створили свій власний читальний клуб, який складався з двох постійних членів - них самих, і пари тимчасових, які не затримувались довше однієї книги. Джині мала хист не тільки до знаходження однодумців, а могла була настільки переконливою та вічливою, що їй давали почитати колекційні й рідкісні видання. У Невіла зі спілкуванням з іншими були проблеми, тому він часто залишався поза межами бесід і  не вступав в дискусії. Деякі книги взагалі до його рук не доходили. Й Джині люб’язно  переказувала йому сюжет роману. Дружба з рудоволосою дівчиною дарувала душі Лонгботома тепло, якого так не вистачало.

- Що будем робити з піксі? Вона скоро прокинеться? - голос дівчини змусив хлопця поставити на паузу свої роздуми.

- Віддай мені її. Я віднесу цю потвору професору, – Джині мала намір якнайшвидше попрощатися з пройдохою.

- Тоді я піду з тобою. Раптом піксі прокинеться й тобі знову буде потрібна моя допомога, - Невіл сподівався що цього не станеться, бо на цей раз був невпевнений в тому, що впорається із закляття.

- Добре, ходімо. Ти візьми мою сумку, а я понесу піксі, - зкомандувала Візлі.

Невіл закинув собі на плече її сумку, що виявилася на диву легкою, ніби там і не було п’яти підручників та трьох романів. Грифіндорець відкрив для неї двері, чекаючи поки подруга вийде. Проте та не спішила, зупинившись посеред кімнати, оглядаючи все навколо.

- Ти йдеш? Чи хочеш, щоб ще якесь створіння звалилось тобі на голову? - підганяв Джині хлопець.

- Мені тут подобається. Не хочу щоб цей кабінет відремонтували, адже тоді це вже не буде «наше місце», - сказала дівчина.

- Якщо тридцять років всім було начхати на цю кімнату, то чому зараз щось повинно змінитись?! - здивувався Невіл її словам.

- В мене якесь погане передчуття, - все не вгамовувалась Джині.

- Ти просто голодна, - усміхнувся Лонгботом.

- Да йти ти! - рудоволоса штовхнула його плечем.

- Спершу ти, – показував на вихід хлопець, - нам вже пора, ми спізнюємся.

Не встигли грифіндорці далеко відійти від покинутої класної кімнати як почули як почули гугнявий голос, що бридко розтягував голосні.

- Гей, Візлі, що за гніздо в тебе на голові? Тебе цей шмаркач зранку розчісував? - після слів почувся регіт.

Власника цього голосу Невіл впізнав одразу. Так виплювати фрази та ще й з такою огидою міг тільки слізерінський виродок Малфой.