Видавництво "Гарпія"

Тихий серпневий ранок, повний свіжого вітерця й роси в траві, розпочався для Орисі з раптового телефонного дзвінка. Заспанна письменниця ледве відліпила щоку від скляної засміченої стільниці, виймаючи телефон із щілини в невеличкому диванчику.

Загрозлива мовчазна блакить нависала над містом. Кремезні пухнасті хмари чухали свої пуза гострими шпилями старезних будівель та повзли собі геть за обрій в мирні краї. 

Місто засинало в обіймах ночі, куталося в м’яку темряву та мрійливо рахувало мерехтливі зірки. Богданка з виразом відчаю та порожнечі на обличчі розсіяно гладила вівчарку Стефа й пускала хмарки задушливого цигаркового диму з балкона.

– Зараз вийду! 

Бачити генеральну директорку не в захаращеному блискучими нагородами, сертифікатами й іншим сміттям кабінеті для Орисі було нонсенсом.

Серпневі ранки були створені для того, аби спати подовше і поміцніше, особливо коли тобі і твоїй дівчині на роботу аж на дванадцяту. Уляна перевернулася з одного боку на інший, попередньо стукнув сусідку по ліжку ногою. 

«…Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.». 

Богданка мовчала довго. Чи то перебирала в пам’яті спогади, де її неодноразово відштовхували, чи то розмови з бабусею — незрозуміло. Спливали і ті, і ті уривки, забарвлені зараз гнівом і обуренням.