Гнів пречистий

Богданка мовчала довго. Чи то перебирала в пам’яті спогади, де її неодноразово відштовхували, чи то розмови з бабусею — незрозуміло. Спливали і ті, і ті уривки, забарвлені зараз гнівом і обуренням. 

«Деякі речі поза твоїм контролем. Деякі речі поза твоїм контролем. Деякі речі поза твоїм контролем», — підсвідомість наче мантру повторювала вивчений десь на теренах інтернету урок. Допомагало слабко. Злість ніяк не хотіла йти, що помітила і Орися також. 

 

— Т-ти злишся? 

 

«Один з ключових етапів проблеми — визнати її існування. Не відкидати емоцій, хоч вони і болісні. Прийняти їх». Цю пораду Бодя визнала достатньо влучною. Принаймні, кілька емоцій з загального виру вдалося розпізнати. Біль, злість…

І ревнощі? Колючі, противні, як морські їжаки за пазухою. 

 

— Так. Так, я злюсь. Я дуже, бляха, злюсь. 

 

Голос Богданки дрижав від напруги і переливався болем. Подібна суміш не могла не різати вух чи краяти серце. Рискало піднялася зі столу. 

З одного боку хотілося кричати від безсилля, бити кулаками в стіну і матюкатися. З іншого ж… 

 

— Я… Я хочу побути на самоті трішки. Подумати і все таке. Не хочу все погіршувати…

 

Балкон. Зачинити двері. Опуститися на підлогу і сховати обличчя в колінах. Обурено гаркнути на себе ж. 

У квартирі запанувала мертва тиша. Десь внизу лише гули машини і шуміли дітлахи на майданчику. Ото їм весело жилося без необхідності усвідомлювати сказане, без відсутності розуміння, що робити і чи робити взагалі. Богданка відчувала себе настільки самотньою, наскільки взагалі це можна було уявити. 

Рука тільки-но потягнулася до пачки цигарок на підвіконні і тут ж відсахнулася. Рискало геть забула сказати Орисі, що кидає палити відсьогодні. 

 

«Ну і біс із нею, обіцянкою-цяцянкою» — гаркнула подумки Бодя і дістала цигарку. Спроба підпалити її успіхом не відзначилася, втім, — «Ех-х-х, Бодя-Бодя… Що ж робитимеш?». 

 

Подзвонити Улянці чи Катрі? Слушна думка. Богданка тільки-но і встигла написати «сап», як отримала «ми трішки зайняті, пробач». «Що ж, зайняті так зайняті». 

Написати бабусі? Вона ще зранку писала, що на вечір в них з Якубом філармонія, не варіант бентежити старечу жінку подібним мотлохом. Можна спробувати подзвонити Соломії, спитатися в неї. Попри те, що вона теж стареча жінка, яку бажано не турбувати мотлохом… 

Богданка витягла телефон з кишені і почала гортати контакти вниз. На позначці «Сова» зупинилася. Раптом у жінки важлива справа? Хоча, дев’ята вечора… Може, вона збирається спати, чи в душ? Бодя трухнула головою. Е ні, хай від проблем хтось інший бігає. Вона не стане. Та й Вільхова просила звертатися до неї у разі необхідності. 

На кожен гудок у слухавці почав додаватися зламаний та пожбурений у вікно сірник з коробки з козачком. Промайнула перед вікном цигарка, сяйнув хвостом, наче маленька комета. Загупав унизу м’яч. 

Гуп-гуп. Гуп-гуп. Богданка і незчулась, як слухавку підняли: 

 

— Так, Богдано… Щось сталось? 

— Вибачте, що я запізно, я просто… — на хвилину Богдана замовкла, відчув на щоці гарячі сльози. Видихнула, — Просто не знаю, до кого мені ще зателефонувати. Тут така ситуація сталася…

— Це точно телефонна розмова? — занепокоєно спитала Соломія, — Може, хочеш обговорити це завтра у кабінеті? 

— Е-е-е… Не знаю. Не впевнена, що доберуся до нього…

 

Внизу чхнув двигун, отримав у відповідь красномовне та гучне «та блять!». Несвідомо підкреслив цим хід думок Богданки. Ще й сусіди нагорі заходилися робити перестановку на лоджії і тягали підлогою не то керамічні горщики, не то цеглу. Попри надвечірній час місто все ще займалося своїми справами і жило звичним ритмом. 

 

— Богданко, ти ще там? 

— Вибачте, замислилася… Соломіє Андріївно, а вам колись брехали? 

 

На тому боці теж раптово замовкли. У тишу вплітався мелодійний дзенькіт ложки, віддалене бубоніння Марти та телевізора. Невдовзі Соломія повернулася:

 

— Так. І не один раз. 

— Вам ж було від цього боляче, так? — тихенько продовжила Богданка, узяв у зуби цигарку. 

— Ясна річ. Богданко, я відчуваю, що ти зараз закуриш.

— Робота в мене нервова і особисте життя, як виявилося, теж. Не засуджуйте, пліз. 

— Добре. Ми ж, зрештою, не у видавництві поки. 

 

Богданка притисла слухавку до плеча вухом і піднялася. Важко сперлася на бортик. Клацнула запальничкою та провела поглядом медове сяйво вогника до кінчика цигарки. 

 

— Тут всі свої, ділись, — почувся у слухавці голос Марти. Соломія щось неузгоджено буркнула, — Що? Я теж хочу взяти участь. 

— Ну, формально, нема чим ділитися, — Богданка видихнула хмарку диму і провела її поглядом аж до неба, — Я була закохана… В декого. І з’ясувалось, що вона навмисне намагається від мене віддалятися, бо боялася. 

— Наскільки в неї консервативні родичі? 

 

Богдана подумки подякувала начальниці за відсутність прямих запитань щодо особистості цієї «декого». Ніби це мало значення. На брехню здатен кожен у цьому всесвіті.

Навіть сама Богданка, яка усміхалася і робила вигляд, ніби все добре і вона не ревнує Орисю до її хлопців та компаній. От і визначилося це відчуття, попри слизьке своє бажання здриснути неусвідомленим. 

 

— Я б сказала що дуже консервативні. Я просто не можу зрозуміти, чому… 

— Бо суспільство лайно, люба, — Марта як ножем рубанула, аж слухавка жалібно пискнула під її тиснявою, — Як і двадцять років тому, коли всі тицяли пальцями і кричали «фу, підари та лесбіянкі!».

— Еге… Нікуди суспільство не рухається, попри реформи і так далі. Зрештою, вони працюють тільки тоді, коли народ їх втілює, а народ — не надто охоча до змін істота, — ствердила Соломія, — Тому… Вона ж казала, з чим була пов’язана її брехня, так? 

— Казала, ніби… Я прослухала, на жаль, бо розізлилась… 

 

Подумки Богданка прописала собі особливого цілющого ляпаса за неуважність. І вона ще уявляла себе кращою дівчиною! Пишалася тим, що допомагала в скрутні миті, а зараз що? Прослухала майже всю Орисину сповідь, бо образилася. 

 

— Твоя злість зараз абсолютно нормальна, Богданко, — продовжила Соломія, — Зрештою… Всі ми люди. 

— Я не просто злюся, я… Вона завжди обирала хлопців, а не мене. Я думала, в мене є шанс…

 

До загальної картини додався ще один фрагмент. 

Тупі, зверхні бовдури, які робили що хочуть і їм нічого за це не бувало. Їх любили за визначенням, ніби це — єдине базове налаштування. Їх виправдовували навіть там, де місць виправданням не було. «Життя попереду», «нащо псувати», «хлопчики помилилися». 

Хлопці, хлопці, хлопці… Десь це вже лунало. 

 

— Спробуй поговорити з нею ще раз, Богданко. Зараз все дійсно залежить від тебе, — м’яко продовжила Соломія і поставила горнятко на стіл, — Вона може бути наляканою та розгубленою, може спробувати тебе відштовхнути та втекти. Їй зараз неабияк треба показати, що ти готова прийняти її. А якщо нічого не залагодиться, то…

— Контакт Вікторії Ігорівни в тебе є? — запитала Марта. О так, штатна психологиня з «Гарпії» точно не завадить їм обом. Богданка ствердно угукнула, — Тоді добре. Як відчуєш, що не стягуєш…

— То звернусь, пам’ятаю. Дякую за підтримку і поради.

— Звертайся, Богданко. Ти ж знаєш, ми завжди у разі чого раді, — теплий усміх Соломії аж через слухавку перебрався. Богданка усміхнулася самим лише кутиком губ. 

— Еге… На добраніч. 

 

Недопалок не зник у листі, подібно сусідам згори: чітким рухом Рискало пожбурила його просто в бляшанку з-під вересовської солодкої кукурудзки. Потім відклала телефон і замислилася. Підійти поговорити зараз здавалося і гарною ідеєю, і водночас найбільшою дурнею в житті. Певне, треба було показати, що вона готова слухати і все ще поруч з Орисею…

У кімнаті тим часом почувся зойк. Потім — гарчання. Бодя кинулася до зали і яким ж її здивуванням став Стеф, який… поцупив у Орисі напівпорожній рюкзак. Пес загрозливо махав хвостом та сяяв очима, наче дикун, раз-у-раз сіпав головою, ніби намагався витрусити речі. Зав’ялова тільки неозначено махала руками і нервувала.

 

— Віддай! Я… Б-Бодь, він поцупив…

— Ти збираєш речі? 

 

Орися опустила очі. 

 

— Так. Так, я, певне… 

— Тобі є куди йти? Крім батьків, бажано. 

— Ти мен-не не зупинятимеш? 

— Ні, я просто… я… 

 

Богданка тяжко зітхнула і забрала в собаки рюкзак: 

 

— Можемо поговорити зараз? Я не хочу залишати все покинутим і типу… Невисказаним. 

— Ясна річ… 

— Знаєш, в чому іноді мінус «Гарпії» та життя з бабусею? Це як комфортні бульбашки, у яких тебе слухають та приймають.

 

Тільки у двадцять чотири Богданка поставила Василину перед фактом, що колись у її житті може з’явитися саме дівчина, а не хлопець. Її на початку це навіть обурило, але жінка швидко адаптувалася. Зрештою, світ на місці не стояв і якою б онукою Богданка не була — вона все ще залишалася єдиною Василининою сім’єю поряд. Тема орієнтації гостро не поставала, а якщо і виникала — дівчині вдавалося пояснити та оминути гострі кути. Бабуся завжди уважно слухала та намагалася зрозуміти цей концепт. Покійний Валерко навчив: хочеш змінити світ — починай з себе. Викорінюй упереджене ставлення до інших та себе; забудь про звинувачення жертв і сконцентруйся на нападникові. Долай уробороса з ненависті і жовчі, який звивається нескінченними кільцями і душить усіх. 

Шкода, що не у кожного в світі був такий Валерко. 

 

— Так от, «Гарпія» найбільш за все схожа на бульбашку, — продовжила пояснення Бодя, склав кінчики пальців разом, — А справа в тому, що насправді… Ми, фактично, не робимо світ кращим місцем у глобальному розумінні, ми просто створюємо прихисток для тих, хто його потребує і змінюємо світ навколо себе. Надаємо розголосу і іншого, долаємо інформаційні перепони… Наш нонфікшн тобі б зайшов, бтв, хоч його і критикують. А поза межами книжок та видавництва в цілому досі залишається консервована мізогінія, гомофобія та інше безкарне лайно. Як отой Якименко. І я…

 

Богданка зробила перерву, аби ковтнути сором та пекучі сльози: 

 

— Я настільки захопилася цим всім, що забула про тебе, пробач…

— Т-тобто ти серйозно забула… — кліпнула очима Орися. 

— Саме так! Я серйозно забула… Це не так складно, насправді, коли тебе оточують дівколюбні шоу та комікси і коли твої друзі не такі вже й стрейти, кх-х-х. А ще група в коледжі та універі тільки з дівчат. І «Гарпія»… Я банально не подумала про те, що тобі може бути страшно та самотньо.

— Ну-у-у, справедливости заради, іноді я забувала про це теж. Тільки поряд з тобою. Весь останній час я думала, що я…

— Схиблена? 

 

Замість відповіді Орися хильнула головою і опустила очі. Тут же Стеф вмостив свою слиняву морду просто їй на коліна, ніби вибачався за поцуплений рюкзак. Залишилось тільки гладити цього пройдисвіта поміж гострих вух. 

 

— Я не вважаю тебе схибленою чи йобнутою, — м’яко сказала Богданка і відкинулася на диван, — Типу… В цьому немає твоєї провини, Орись, правда. 

— Але я брехала… — невпевнено почала Зав’ялова. Богданка тільки рукою махнула. 

— Я теж тобі брехала, буду відвертою. Я не могла спокійно дивитися на твоїх тюбіків без кринжі й суму. 

— То ти… Ревнувала мене, так? 

— Так. Я дивилася на тих трьох і думала «бляха-муха, ну як же бісить цей андроцентризм!». Як казала Робін Баклі: приходила і кричала в подушку, ха-ха…

 

Богданка зробила коротку павзу: достатню, аби зібратися з думками і продовжити і при цьому не тривку, аби розмова не стала аж надто ніяковою. 

 

— Ще я засмучувалася, бо не думала, що в мене є шанс, — продовжила, зрештою. Знизав плечима, Бодя торопкувато доповнила, — І так, я теж шукала інших стосунків, тільки недовго. Якось так…

 

Орися нервово хехекнула. Після — ледь не зогнулася в три погибелі від сміху. 

 

— Що таке? Я сказала щось смішне? — кліпнула очима Богданка. Орися витерла сльози: настільки смішно їй далося усвідомлення ситуації.

— Дай мені три хвилини…

 

З восьмого класу вони обидвоє бігали одна від одної, аби в кінцевому підсумку опинитися разом, на цьому дивані, у цій квартирі, з цими переживаннями, які нарешті озвучилися. Сказав би хто Орисі подібне раніше — і вона тільки злякано замахала б руками, мовляв «та що ти таке говориш!». 

 

— Ти розумієш, що ми робили весь цей час? Ми бігали колом. І нарешті врізалися одна в одну. В мене нема більш влучної алегорії, вибач. 

— Прикольна алегорія. Знати б, що це таке, — задумано відповіла Богданка і почухала підборіддя. 

— Де ти була на уроках укрліту, — обурено забуркотіла Орися, — Твоя майбутня дружина — письменниця, а ти…

— Воу-воу-воу, ми навіть стрічатися не почали, ти що! Зглянься…

— І ти це так і залишиш?

 

Богданка повільно встала з дивана і врочисто опустилася на одне коліно, схилив голову. Орися ледь утрималася від сміху: волохата проблема на ім’я Стеф почав тицятися їй носом у вухо. 

 

— Отже, Орино Миколаївно, чи приймаєте ви мої вибачення… — почала Бодя.

— Приймаю. Те ж саме питання тобі.

— Теж приймаю. 

 

Богданка піднялася з коліна і знервовано стисла руки в кулаки. 

 

— Не так я собі уявляла своє тобі освідчення, ясна річ, — з дещо винною посмішкою продовжила вона і ніяково усміхнулася, — Т-ти… Згодна бути моєю дівч…

— Згодна! — випалила Орися, аж з дивану підскочила і опустилася на місце, змахнув руками, — Т-точніше, кхм… Вибач! Це просто так…

— Ніяково і дивно, га?

— Угу…

 

Богданка видихнула. Замружилася. 

 

— Ти згодна бути моєю дівчиною? — нарешті спитала, тихо і лагідно. І все ж знервовано. 

— Так! Так-так-так, мільйон разів так! 

— Чудово…

 

І це все? «Чудово»? Богданка ляснула собі по лобі і закотила очі. 

 

— Боже, я стільки уявляла цей момент, ледь сценарій не прописала… 

— І все ж твою імпровізацію я ціную більше, — знизала плечима Орися й піднялася з дивану, — Я можу обійняти тебе?

— Так, звичайно. До речі, про сценарій… треба…

 

Що там було треба — Орися вже й не слухала. Настільки обережно, наскільки в принципі це було можливо, вона підійшла до Богданки, наче та — міраж, який зникне, варто тільки рукою змахнути. Обережно обхопила руками талію і притислася до Рискало, замружившись. Бодя розчулено обійняла Орисю у відповідь. 

Хотілося стояти так до кінця часів. Слухати її серцебиття, трішки хрипке дихання. Відчувати у волоссі тонкі пальці, які вдень зазвичай чаклували зі стилусами й іншими матеріалами для малювання, ввечері і вранці — готували неймовірні сніданки. Орися почувалася настільки дурною, і водночас з цим настільки закоханою, що серце мало не тріщало від цього теплого, щімкого відчуття. Брехня, страхи, ніяковість вже позаду, а попереду — плідна праця як над книгою, так і над стосунками. 

Орися відсторонилася першою, тяжко видихнув. Цей день геть спустошив її, не залишивши анітрохи сил радіти чи щось інше. 

 

— Я… Почуваюсь так дивно, типу… Невже це те, чого я весь цей час хотіла? І воно отут? — пробурмотіла Орися, поправив окуляри. Богданка замість відповіді кивнула, — Ц-це ж я можу назвати тебе…

— Кохана, — продовжила Рискало. 

— Саме так… Кохана. 

 

Невпевнено, боязко звучало це слово. Втім щиро. Чесно. Орися пошепки повторила його, смакуючи кожен склад. 

А може це був дурний сон? Чи солодке марево? Що як увірветься в кімнату Олена Степанівна з криком і погрозою забрати документи з універу, якщо Орися негайно не підніметься і не доєднається до нецікавої пари з політології? 

Та час линув. Богданка не зникала; мати не з’являлася. Вони вже й перевдягтися встигти і тепер лежали, дивилися в стелю і думали.

 

— Знаєш, нам… Нам краще буде деякі моменти обговорити та записати, — запропонувала Богданка, — Щоб не виникало непорозумінь. 

— Займемось. Після того, як з видавництва повернемося, — знизала плечима Орися. 

— Еге… Знаєш, в мене от нарешті відчуття, ніби все на своїх місцях. Як гадаєш, це ж добре?

— Ясна річ, що добре. Я теж почуваюсь… Спокійно. Наче все так і мало бути з самого початку. 

— Казала я тобі «всередині два вовки, один — лесбійка, другий — лесбійка, ти лесбійка»! 

— Бодю-у-у…

 

Орися подивилася то на стелю, то на стіну. Повернулася до Богданки та ніяково усміхнулася. 

 

— Я хочу сказати тут дещо…

— Що саме? — Бодя повернулася до неї.

— Я тебе кохаю. 

— І я теж тебе кохаю. 

 

З балкону долинав прохолодний вітерець і хропіння Стефа, якого за день теж втомили розбірки. Мабуть, найбільшим його собачим щастям було те, що друга двунога подруга нікуди не дінеться і тепер буде жити з його любою хазяйкою. Більшого Степану Андрійовичу й не треба було. Аби тільки не забували годувати.