– Ми зайшли в глухий кут, Зехро. Я не хочу жити з думкою про те, що можу нашкодити своїй країні та команді, – дуло пістолета неприємно холодить скроню, але замість того, щоб позбутися провісника смерті, Сердар намацує пальцем курок.
– Сердаре, послухай, ще не все втрачено. Ми можемо все змінити, – у темряві підвального приміщення не видно сліз, що скупчилися в нижній частині повіки, зате добре чути тремтіння в голосі.
– Ми обоє чудово знаємо, що це єдиний вихід із ситуації, Зехра, – він має рацію і вона це розуміє.
Єдиний спосіб врятувати свою країну і позбутися планів Йилдирима – смерть розвідника. Зехра усвідомлює це так само, як і те, що якщо він покине її зараз, вона не зможе оговтатися. Спершу Кемаль. Тепер Сердар. Ні, це буде занадто для її серця, яке тільки встигло вкритися рубцем. Друга така рана стане її кінцем.
Тому вона відчайдушно чіпляється за його руку, дряпає пальці, що міцно тримають пістолет. Бігти від неминучого в стилі Зехри Балабан. Вони й так давно загинули, перетворилися на прах, щойно підписалися на місію і стали однією командою. Вони – мерці, які чіпляються за життя, заперечуючи сьогодення. Але так хочеться зробити ще один вдих.
Шорсткі пальці Сердара покривають доріжки з червоних ліній – сліди від їхніх нездійсненних надій. Зехра здається та опускає руки, їй не вдалося забрати зброю. Спроби були марними. Залишається останнє… Козир, який вона зберігала під товстими шарами льоду та холоду всередині себе. Який ніколи не витягала на світ, ховаючи його від очей. Навіть від своїх.
От тільки лід давно розтанув і нема кому охороняти це страшне почуття, що здатне порушити рівновагу і стати причиною хаосу. Вона відчиняє клітку і воно тікає. Підвівшись навшпиньки, Зехра охоплює обличчя Сердара і вологими від сліз губами цілує його. Нутрощі наповнюються теплом і Балабан усвідомлює, що після народження Яґмур – це найприємніше відчуття в її житті.
Рука з пістолетом опускається вниз і Зехра відчуває, як метал впивається в поперек. Сердар міцно тримає її у своїх руках, ніби вона – найцінніше, що в нього є у цьому світі. Хоча… так воно і є.
Він цілується пристрасно. Владно. Стільки разів доводилося бути під її керівництвом, стільки разів він стримував пориви таємних бажань. Стільки разів думав про речі, заборонені для них обох. Кордони змилися разом із солоною вологою і ніхто, навіть сама смерть, не могла перешкодити цьому моменту.
Зехра знає, що вона стоїть позаду, відчуває запах пороху, який лине з її чорної прірви. Але коли людина вмирає вдруге, вона втрачає страх. Тому Зехра лише міцніше притискається всім тілом до Сердара і продовжує цілувати його так, ніби він останній чоловік у цьому пропащому світі. Хватка Киличаслана слабшає і в той момент жінка перехоплює пістолет, відсахнувшись від чоловіка, знову занурює себе в холод.
– Зехро, що ти робиш? – думки все ще змазані через поцілунок, ясність так і не повернулася. – Віддай мені пістолет, я маю це зробити. Я не стану пішаком Йилдирима.
– Є ще один шлях, – відстань між розвідниками знову зменшується. Зехра водить пальцями по підборідді Сердара, креслить лінії вздовж його щоки. – Ми можемо поїхати до Мексики.
Смішок, що виривається з його рота, перетворюється на кашель. На кілька секунд в очах з’являються задерикуваті іскринки, але зловити їх надовго так і не вдається. Свідомість сповнює сум, події вчорашніх днів стали такими далекими.
– Будемо ловити рибу, плавати разом з акулами в морі. У тебе вже є досвід спілкування з ними, так що впораємося, – в натяку на Джерен вперше немає відтінку ревнощів, це залишилося в минулому. – Я придумаю щось і вивезу Яґмур із Туреччини. Ти ніколи не нашкодиш команді та не станеш ворогом країни. Ми впораємося.
Тільки тоді Сердар розуміє, що це серйозно. Впевненість, з якою вона розповідає про такий божевільний план, свідчить, що це обдумано. Зехра все прорахувала і ухвалила рішення за них обох. Деякий час сумніви рояться у його голові, намагаючись взяти контроль над думками, посіяти там сумніви та страх невдачі.
Один погляд карих очей і один дотик руйнують все.
– Коли грабуємо банк? – жарт розрізає тишу і обидва посміхаються. – А якщо нас знайдуть? – звучить серйозне запитання.
– Якщо ми не дозволимо, навіть смерть нас не знайде.
Вони відкидають убік всі зобов’язання та закріплюють угоду довгим поцілунком. Пліч-о-пліч стають на новий шлях, який у сто разів небезпечніший за попередній. Але разом нічого не страшно.
***
Сонце сідає за обрій і небо перекидає банку з фарбою на прибережне поселення. Сердар повертається додому під покровом сутінків, що зустрічають чоловіка, як давнього приятеля. В одній руці старенька вудка, в іншій – сітка зі свіжим уловом. На порозі дерев’яної хатини його зустрічає маленька біла дзиґа„ що, побачивши господаря, починає радісно гавкати. Він кидає вудку в сарай і відчиняє вхідні двері, запускаючи собаку всередину.
– Я прийшов! Татко прийшов! – Киличаслан нахиляється, щоб погладити радісного вихованця. Крик заповнює собою все приміщення, чується тупіт і все, що Сердар бачить далі перед собою – копиця чорного волосся, що притискається до нього всім тілом.
– Яґмур, люба! – сітка з рибою падає на підлогу, Сердар згрібає вже не маленьку доньку в оберемок і цілує її в голову.
– Ти приніс мені те, що я просила? – невинно питає дівчина, заглядаючи чоловікові у вічі.
– Ображаєш, – він жартівливо хмурить брови. – А де обіцяна плата за товар?
Яґмур цілує вітчима в обидві щоки і міцно обіймає за шию. Цього виявляється достатньо, Сердар витягає з кишені волосінь, на якій бовтається пожовклий акулячий зуб. З радісним вереском Яґмур забирає подарунок і біжить на кухню до мами, щоб похвалитися перед нею.
Коли Сердар заходить до кімнати, дівчинки вже немає – поскакала до своєї кімнати роздивлятися обновку при світлі настільної лампи. Користуючись нагодою, він підходить до дружини, що стоїть біля плити, помішуючи якесь варево. Цілує її в щоку і обіймає зі спини, поклавши руки на опуклий живіт.
– Наша дочка такими темпами перетвориться на маленького пірата. Я не впізнаю її, – усміхається Зехра, не відриваючись від приготування.
– Це все батьківські гени, – з виглядом знавця відповідає чоловік.
– Тоді, сподіваюся, син буде схожий на мене. Одного дурня в сім’ї цілком достатньо.
Вони вечеряють на вулиці під міріадою зірок, а потім, за традицією, залишаються лежати на піску, вдивляючись у нічне небо.
– Дивіться, зірка падає! – Яґмур піднімає догори долоню, показуючи на крихітний вогник, що розтинає простір. – Давайте загадаємо бажання!
Зехра знає, що давним-давно використала свій шанс. Тієї миті, коли запропонувала Сердару втекти і витягла свій останній козир, вона використала право на бажання. Немов прочитавши її думки, чоловік повертає голову в її бік, обличчя освітлює щаслива усмішка. Через багато років його погляд на неї залишився, як і раніше, закоханим. Зехра сплітає їхні пальці в замок і кладе голову Сердару на плече.
Можливо, так мало статися і вибір, який вона зробила за них обох, був правильним. Можливо, це з самого початку було її долею.
Ті, що якось померли, стали втікачами від життя.
