Старі знайомства, як старі рани, несподівано нагадують про себе та сіють хаос, руйнуючи і без того виснажливе існування.
– Що з тобою сталося? – запитує Омер, вони не бачилися цілих 9 років, а краще б – цілу вічність. У Зехри немає сил та бажання спілкуватися з тим, чиє ім’я вона давно поховала в закутках своєї пам’яті, та чоловік не здається і продовжує розпитувати. – Що за рани намагається залікувати така сильна жінка, як ти?
– Я вбила чоловіка, якого кохала.
Омер не відповідає, відвертає від Зехри голову, наче вона заразна. Хоча, певною мірою так і є. Куди б вона не пішла – за нею слідує смерть. Спершу Кемаль, потім Сердар…
– Як думаєш, що може зробити жінка, яка вбила коханого, з тим, хто їй не подобається?
Балабан всіма силами намагається відштовхнути від себе чоловіка. Їй не потрібне його співчуття, його компанія та його присутність в її житті. Він всього лише привид. Привид з тих часів, коли вона була невпевненою в собі молодою дівчиною, що шукала наставника, який би виховав з неї розвідницю. З привидами не живуть, їх залишають позаду і йдуть далі.
Їхні з Омером шляхи знову перетинаються, коли вона повертається до розвідки. Їй потрібно знайти зрадників, через яких її колеги підірвалися у тому готелі, а зробити це наодинці надто складно. Вони з Омером тиснуть один одному руки під задоволений погляд Халіта, який сподівається, що завдяки спільним зусиллям команди вдасться повернути в життя Зехри весну. Чоловік ще не знає, що її серце обтягнуто таким шаром льоду, який не проб’єш жодною кіркою. Як не знає і те, що Зехра ненавидить весну з тих пір, як Сердар пішов з життя.
Колись розвідниця часто використовувала роботу в якості лікувального засобу, вона допомагала жінці впоратися з болем. Але в ситуації, де твоє серце розрізали навпіл, а душу спалили дотла, це не допомагає. Вона проводить розслідування, ділиться з Халітом своїми підозрами щодо можливих зрадників, їздить на завдання разом з Омером. Кожного ранку, стоячи біля дзеркала після чергового кошмару, вона витягає з шафки маску безтурбості та легкості і надягає її на обличчя. Легко створити ілюзію покращення, коли люди довкола тебе готові обманутися.
Я не божевільна – Зехра щодня прокидається з цими словами. З ними ж і засинає. Вона знає, що Сердар помер, руки досі пам’ятають доторк до смертельної червоної кнопки, що віддала її коханого до лап смерті. Але коли він сниться їй, щоразу у новій локації, Зехрі хочеться повірити, що це реально. Їй хочеться заснути вічним сном і ніколи більше не прокидатися, тільки б вони були разом. Але вона не може це зробити. Не має права. Тільки не тепер, коли Яґмур так її потребує.
– Ти змогла забути минуле? – холодно цікавиться Омер з нотками ревнощів у голосі.
«Яке саме? Те, в якому ми були разом, чи те, в якому я вбила Сердара?» – хочеться відповісти їй, та вона схиляє голову додолу і мовчить. Жодні слова не здатні пояснити, що її шестимісячне минуле перетворилося на незаживаючу рану, яка залишиться з нею до кінця життя.
Забути Омера було напрочуд легко. Ту сторінку з життя, де вони мали почуття один до одного, Зехра давно перегорнула. Забути Сердара неможливо. Бо кожна наступна сторінка списана його іменем.
Розвідниця часто ловить на собі зацікавлені погляди колег, коли вони з Омером сваряться через її безрозсудність. Це природньо, що їм цікаво, що між ними колись було. Але її це чомусь дратує. Зехра не хоче, щоб її асоціювали з кимось окрім Сердара. Тому коли Узай та Ґюрджан б’ються між собою об заклад щодо того, скільки часу знадобиться парі, аби знову зійтися, Зехра зводить їх фантазії нанівець простісінькою фразою – ніколи.
Бо є минуле, якого позбуваєшся легко, не втративши себе. А є минуле, яке перетворюється на тінь і слідує за тобою, куди б ти не пішла. Різниця між чоловіками полягала в тому, що одного вона залишила з власної волі, а іншого нахабно вирвали з її рук.
Омріяна помста не дає полегшення, але завдяки їй Зехра припиняє приймати антидепресанти, сподіваючись вилікуватися від нової залежності. В ту ніч вона вперше засинає сном без сновидінь, а під ранок плаче у подушку, бо Сердар не з’явився. В голові постає запитання: а чи потрібне їй одужання, якщо воно означатиме життя без Сердара?
Спогади про нього були одночасно і ліками, і отрутою.
На одному із завдань Зехра бачить його серед натовпу, він іде їй назустріч і жінці не залишається нічого, окрім як побігти вперед. Вона вже майже відчуває теплий дотик його рук до своєї щоки, його гарячий подих лоскоче їй шкіру. Балабан добровільно провалюється в яму спогадів, межі між уявним та реальним стираються. Омер подає їй руку, та вона відмахується. Продовжує крокувати стежиною понівечених мрій.
Роки йдуть, часи змінюються, Яґмур виростає і одружується, подарувавши Зехрі онука. Хлопчика називають Сердар. Взявши його на руки, Балабан чує тихий хрипкий сміх з потойбіччя і всміхається за компанію.
В той день Омер востаннє приходить до неї з пропозицією руки і серця. За весь той час, що вони пропрацювали разом, чоловік не переставав сподіватися, що вона залишить Киличаслана у минулому і розпочне нове життя. Зехра не знає, що йому відповісти, якщо колись їх і пов’язували теплі почуття, зараз вони давно розчинилися. Замість відповіді жінка просто демонструє свою підвіску з конюшиною, на якій бовтається потемніла від старості обручка.
– Тобі пора залишити минуле позаду, – радить вона, натякаючи на те, що між ними більше ніколи нічого не буде.
– Не так легко залишити минуле позаду. Ти знаєш це краще за мене, – ображено кидає він і йде геть, покинувши її назавжди.
Упс... Ще не опубліковано жодного розділу. Можливо автор тільки анонсує твір, або приховав його від читачів
