Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Біль був єдиним, що знав Гаррі у своєму житті. Щоразу, коли він не виконував чогось як говорили Дурслі, йому робили сувору догану. Звичайно, хлопчик завжди намагався робити те, що казали, не будучи прихильником болю, але вони завжди знаходили недолік у всьому, що робив юнак. Якщо щось зроблено неідеально, він виявився б замкненим у комірчині, лікуючи рани до наступного дня. Ох, як іноді хотілося, щоб із Дурслями трапилось щось на рівні того, як вони поводилися з Гаррі, хотілося щось зробити, але що міг такий “виродок”, як він?
Як і будь-який інший день, сьогодні нічим не відрізнявся, оскільки вереск тітки та стукіт дверцятами комірчини розбудили його вранці:
— Прокидайся, маленький виродку! — жінка зареготала. Звісно, йому потрібен був час щоб оговтатися, коли прийшов до тями після побоїв дядька, намагаючись залишити біль поза розумом. Звичайно, Вернон краще знав, де можуть з’явитися синці, тітка завжди нападала щоразу, коли бачила після математики, як “ці” люди дізнаються, що відбувалося. Гаррі поняття не мав, що вона мала на увазі щодо тих людей, але сподівався, що хтось щось із цим зробить, проте нічого не ставалося.
— Так, тітко Петуніє, — сказав Гаррі, дістаючи окуляри й закріплюючи їх на носі, і почув, як хвіст відкриває замок на маленьких дверцятах комірчини.
— Гаразд, — сказала вона, відчиняючи двері, високо піднявши носа. — Потрібно приготувати сніданок на честь святкування дня народження Дадлі, як вважаєш, ти міг би це зробити, не зіпсувавши сьогоднішній день?
— Так, тітко Петуніє, — відповів хлопчик. Вийшовши з комірчини на маленьку кухню, узяв сковорідку й почав готувати яйця з беконом на сніданок. Гаррі справді старався з усіх сил. «Я готую сніданок, обов’язково буде все так, як сподобається дядьку, щоб знову не обпікатися від лайливого беконного жиру.» Здригнувся, коли в пам’яті спливло, як киплячий, гарячий жир виливали на голову через те, що юнак не достатньо довго смажив бекон; досі майже не бачить лівим оком.
Гаррі саме клав бекон на серветку, щоб стік жир, коли почув гучні, наче грім, кроки дядька, що спускався сходами.
— Хлопче! — крикнув дядько. — Саме сьогодні тобі краще поснідати! — Гаррі придушив відчуття нудоти, яке з’являється з голосом дядька, намагаючись завершити останні штрихи на яйцях, перш ніж так само добре їх покласти.
Хлопчик швидко поклав їжу на кухонний стіл, який сьогодні був оточений великою кількістю подарунків, і швидко покрокував, щоб зробити чашку кави для дядька. Двері з розмахом відчинилися, щоб відкрити огляд на чоловіка, який пробирався на кухню. Гаррі подав йому чорну каву у звичайному білому кухлі, а потім сів збоку від столу. Вернон сів на чолі столу, оглядаючи наїдки прискіпливим оком, щоб переконатися, що їжа не зіпсована. Після кількох секунд, дивлячись на все, зробив ковток кави.
— Ну, здається, ти не зовсім марний хлопчик, — сказав дядько, і щойно це промовив, кухонні двері відчинилися.
— Дадлі, синку! — обличчя чоловіка змінилося зі стиснутого гарчання на усмішку, коли з’явився син. Звичайно, Гаррі було боляче бачити це. Він хотів, щоб був хтось, хто дивився б на нього так само. Хтось, хто пишався б ним так само, як Вернон пишається своїм сином.
Його товстий двоюрідний брат посміхнувся батькові:
— Доброго ранку, тату!
— З днем народження, Дадлику! — тітка встала зі свого місця за столом та підійшла, обійняла сина, затягнувши його глибше до кухні. — Дивись, Дадлі! — махнула рукою в бік подарунків, які лежали там для нього.
— Скільки їх? — запитав двоюрідний брат оглядаючи все тонким оком, як його батько робив за сніданком.
— 36! — радісно відповів дядько. — Сам їх рахував.
— 36?! Усього 36?! Це на два менше, аніж минулого року! — заверещав він. Гаррі спостерігав як червоніло обличчя його двоюрідного брата; яким же невдячним був цей товстун.
— Ну, бачиш, твоя тітка подарувала цей, а той великий знизу — від мами й тата, — сказав дядько Вернон.
— Добре, 37! Але це все ще менше ніж торік! — хлопець закричав, його обличчя ще більше розчервонілося.
— Н-ну, любий, ми просто купимо тобі ще два в зоопарку! Як тобі, милий? — сказала Петунія зі страхом перед власним сином.
— Це буде… — він сидів, хвильку думавши, намагаючись підрахувати кількість у своїй товстій голові.
— 39, рідненький, — жінка посміхнулася до хлопця. Телефон почав дзвонити, відриваючи її від сім’ї. — Уперед, відкривай свої подарунки, а ти — помий посуд! — Гаррі лише кивнув, збираючи брудні тарілки, сподіваючись знайти шматочок їжі, у той час як двоюрідний брат просто відштовхнув його, щоб попорпатися у схованці подарунків.
— Що маєш на увазі, коли говориш «не можу взяти його»? – промовила Петунія, розмовляючи з сусідкою, яка дбала про Гаррі, коли Дурслі не хотіли, щоб він був у будинку сам.
Його тітка швидко кинула слухавку й зиркнула на хлопця, ніби це була його вина.
— Верноне, це жахливо! Нема кому наглянути за хлопцем! — тітка різко зітхнула, схопивши згаданого хлопчика за вухо, піднявши бідолаху до дядька. — Що ми з ним робитимемо?!
— Чому б нам просто не залишити його тут? Він може виконувати свою роботу, доки ми в зоопарку, — сказав дядько, дивлячись на зеленоокого.
— НІ! Я не залишу цього монстра самого у своєму домі! — тітка нажахано скрикнула від цієї думки.
Її чоловік лиш зітхнув:
— Схоже, доведеться взяти його з собою.
Дадлі, звісно, сприйняв цю ідею, ніби двоюрідний брат зіпсує всі веселощі в зоопарку.
— Але татку! Він утне щось дивне! — сказав він, не маючи уявлення про що говорить, але точно знаючи, що батьки казали завжди повідомляти про будь-які дивні справи, які відбуваються з Гаррі, щоб покарати хлопця.
— Я знаю, милий, — сказала жінка, щоб втішити сина. — Як щодо того, що ми візьмемо його з собою, і купимо тобі додатковий подарунок, як вибачення? — запропонувала, щоб заспокоїти, обійнявши дорослого хлопчика.
Він на мить задумався, придумуючи, як створити Гаррі неприємності в зоопарку.
— Тоді гаразд, мамо, усе буде добре.
Для Гаррі це було мрією, він хотів вибратися з цього дому на один день, щоб побачити зовнішній світ за межами комірчини. Юнак намагався приховати усмішку від Дурслів, коли думав, що принаймні один день матиме свободу. Просто сподівався, що не зробив нічого поганого.
Перед тим, як усі сіли в машину, щоб поїхати в зоопарк, дядько затримав його:
— Гаразд, хлопче, я не хочу ніяких кумедних ситуацій, почув? — Гаррі кивнув, і в його горлі від страху та огиди бути так близько до дебелого чоловіка, з’явився клубок. Згаданий чоловік нахилився, щоб прошепотіти погрозу на вухо:
— Інакше будеш суворо покараний, — хлопчина лише покірно кивнув, а численні ідеї щодо того, що мав на увазі цей чоловік, крутилися в голові, але одна завжди поверталася, він просто сподівався, що це не та погроза, про яку говорив чоловік.
* * *
Гаррі радий шансу вийти з дому, залишаючись якомога далі від родини Дурслів, споглядаючи всі типи нормальних людей, яких можна побачити в шестирічному віці. Звичайно, він цінував це набагато більше, ніж дитячі крики та галас дорослих, які засмучувалися щоразу, коли тварина вирішувала, що більше не буде виступати перед натовпом, і лягала.
Дурслі вирішили зробити перерву від спекотного сонця надворі та трохи перепочити в корпусі для рептилій. Гаррі, звісно, доводилося слідкувати за ними, щоб ті могли переконатися, що юнак не робить нічого “дивного”, і в той же час вдавати, що його не існує для світу. В один момент хлопець опинився перед вольєром зі зміями, просто милуючись чудовим плазуном, коли Дадлі вирішив приєднатись. Змій вичерпав свої сили на день, коли люди притискали свої товсті потворні мармизи до скла, і дрімав, не звертаючи більше уваги на зовнішній світ. Товстуну не було діла до цього, у свій день народження він хотів, щоб усі тварини принаймні щось та зробили для нього.
Він рюмсав:
— Тату! Він не рухається!
Вернон простягнув руку й постукав по склу:
— Рухайся! — коли змій досі не ворохнувся, Дадлі сам стукнув по склу:
— РУХАЙСЯ! — та все ж тварина нічого не зробила. Здавшись, Дадлі перейшов до наступного вольєру, давши Гаррі час наодинці зі змієм.
— Вибач за них, — пробурмотів брюнет собі під ніс, звертаючись більше до себе, ніж до плазуна. Це привернуло увагу тварини: тут була людина, яка розмовляла її мовою, чого не траплялося багато років — те, через що змій не міг пройти повз. Тож, він злегка підморгнув, а потім закахикав від здивування, яке охопило дитинча; ох, це так сподобалося змієві, що він не хотів нічого, окрім як допомогти цьому маленькому хлопчику.
— Ти мене розумієш? — боязко запитав Гаррі, озирнувшись, щоб переконатися, що Дурслі нічого не помітили. Це привернуло увагу змія, а хлопчик, здавалося, не помітив, що говорить іншою мовою, тому це дужче заінтригувало тварину. Плазун піднявся, щоб подивитися на дитинча, і кивнув. Звичайно, порух змусив кремезного хлопця обернутися, Дадлі розлютився, що виродок міг змусити змія рухатися. Як він сміє робити те, чого він сам не зміг зробити у СВІЙ день народження?
Дадлі вихором підбіг до клітки, у той час, як Гаррі насолоджувався коротким часом зі змієм, ставлячи тому запитання. Перша особа, крім павуків у його маленькій комірчині, яка говорила з хлопцем так, наче він не був виродком. Товстун відштовхнув двоюрідного брата в бік і поклав дві масні руки на скло зміїного вольєру. Гаррі збожеволів, раптом відчув накопичення тепла навколо тіла, коли пильно дивився на постать, яка дуже сильно була схожа на свиню. Коли брюнет розмовляв із кимось (навіть зі змієм), Дадлі мав щось утнути. Жар спалахнув, і скло зникло, а Дадлі впав у вольєр головою вперед.
Тварина скористалася можливістю втекти з цього місця раз і назавжди; але так не хотілося лишати цього юного хлопчика, ще не чарівника, самого на себе. Змій спустився на землю якраз вчасно, коли з’явилося скло, тож він підповз до Гаррі.
— Дякую, — просто сказав плазун юному чарівнику, не бажаючи залишатися надовго.
Хлопчик кивнув головою великому змієві, не знаючи, що робити; тварина почала відповзати, але, коли був зроблений порух головою, змій швидко передав повідомлення Гаррі:
— Буду там, щоб допомогти тобі, юний чародію. Я ще раз тебе знайду, не хвилюйся, — ці слова відлунювали в пам’яті брюнета, коли змій пішов, а на його місці з’явився дуже злий Вернон, який дивився на хлопця з огидою.
Посмішка швидко зійшла з хлопчикового обличчя, оскільки знав, що зробив щось дивне, щось, за що його справді покарають.
* * *
Дядько та Гаррі покинули зоопарк, залишивши Петунію, щоб вона забрала Дадлі та поговорила з персоналом зоопарку про те, що сьогодні сталося. Вернон мав сховати хлопчика від усього світу та покарати до того, як повернеться додому дружина, оскільки їй не подобалося бачити та сприймати це.
Вернон затягнув його в дім за волосся, кричачи на нього за дивацтво, яке юнак продемонстрував у зоопарку, та про те, як його мали покарати. Гаррі весь час благав дядька облишити його, чого чоловік не збирався робити. Але хлопець припустився помилки, коли сказав слово Магія.
Дядькові було достатньо божевільних балачок, щоб штовхнути Гаррі дверцятами комірчини, нишпорячи в штанах хлопця.
— Слухай сюди, ти, малий виродку, ніякої Магії не існує! — без попередження він увійшов у Гаррі, поки хлопець, мало не видушивши крик, відчув, що його зневажили. Звичайно, усе відбувалося не вперше, але дядько не робив цього дуже часто.
Коли закінчив, чоловік знову штовхнув Гаррі в комірчину, грюкнувши дверима та замкнувши її ззовні. Хлопець сидів, відчуваючи пекучий біль у дупі, а кров стікала по худих стегнах. Ох, як він хотів покинути це місце раз і назавжди, перш ніж поринути в темряву непритомності.