Достатньо

З Хуа Ченом добре. 

У нього великі холодні долоні з довгими пальцями, які торкаються, ласкають на противагу гарячу шкіру Му Цина. У нього м’які губи, які цілують його всюди, залишають легкі метелики на кожній ділянці тіла, пестять усе, але не вуста. У нього низький голос, яким він іноді тихо стогне: «Геге». У нього червоні шовкові простирадла, у які Му Цин утикається лицем, ховаючи свій біль змішаний з насолодою. 

Небеса, він такий хворий. 

Він хворий Хуа Ченом. 

З Хуа Ченом добре, а Му Цин надто слабовольний, щоб відмовитись від цих крихт задоволення. Він як спраглий мандрівник: знає, що вода в колодязі отруєна, і продовжує пити. 

Дурний, дурний, дурний! 

Му Цин просить: сильніше, швидше, ближче…

Хуа Чен не проти. 

Хуа Чен бере його тільки ззаду, бо так він схожий на Се Ляня. У них однакова фігура і однаковий зріст. І волосся однакове: темне і довге, м’яке, його зручно намотувати на пальці і —  якщо пощастить (дуже рідко) — цілувати. 

Хуа Чен не дивиться Му Цину в очі, бо це не він . 

Хуа Чену все рівно на нього, а гордий бог війни прогинає спину сильніше, кусає губи до крові, просить : ще, ще, ще. 

Все почалось так давно. 

Це не була любов з першого погляду, це була злість, непорозуміння, недовіра. Хуа Чен ще не був високим поважним демоном — мале і худе звірятко дивилося зі злістю і ворожістю. Му Цину він не сподобався одразу. Му Цин думав про нього( чому?чому?чому?), гадав про долю самотнього дитя, якому в житті не судилось нічого хорошого. 

Му Цин бажав більше ніколи не бачити цю дитину. Але він все повертався і повертався. Не до Му Цина (хіба це можливо) — до принца. До Його Високості. Він мішався під ногами, наражаючись на небезпеку, і виставляв це відданістю, бажанням допомогти. 

Смішно. 

Му Цин дуже гнівався. Тільки от у чому причина ?  

У тому, що нерозумне дитя ризикувало собою?

Чи у тому, що він ризикував заради Се Ляня….? 

Чому ж таки він прогнав замурзаного хлопчика подалі, подалі від смертей і прекрасного принца. Подалі від себе. 

Му Цин не має ілюзій щодо своєї гнилої душі: він заздрив, заздрив часто і багатьом, але найбільше — Се Ляню. Його Високість такий неперевершений, такий могутній, ним захоплюється кожен!… Немає справи, яку б він виконав погано, немає людини, яка б думала про нього не шанобливо. Му Цин заздрив так сильно: він ніколи такого не мав і мати не зможе. 

Можливо навіть, що через це він і закохався у Хуа Чена. Бо той жив Се Лянем. Обожнював і поклонявся, віддавав усе, навіть те, чого не мав. Той його кохав так, як Му Цина ніхто і ніколи, той дивитися на нього, як на чудо світу… 

Му Цин заслуговує тільки холод і подушку в лице. 

Боляче. 

Тіло пробиває струмом до тремтіння, Му Цин вигинається дугою, зжимає простирадла, дихає тяжко. Він на межі. Сильна рука відтягує його за волосся, Му Цин кусає губу, стримуючи вскрик. 

— Тобі добре? — глубокий голос вибиває з легень останнє дихання. — Добре? Скажи. 

Му Цин не може сказати так або ні. 

Хуа Чен штовхається сильніше, і Му Цин може тільки стогнати — ось його відповідь.  

Збуджений член проходиться по шовковій тканині, Му Цина накриває .  

Йому так добре. Йому так погано. 

— Геге…, — гаряча сперма стікає по стегнам. 

У Му Цина навертаються сльози, але він лише сильно зажмурюється. 

Нічого. 

Нічого страшного. 

В кінці кінців, яким дурнем треба бути, щоб думати, що Хуа Чен колись буде кохатись з ним . Не з Його Високістю. Не з принцем Сянь Ле. Не з Се Лянем. 

Хуа Чен виходить з нього і Му Цин нарешті наважується повернутись до нього лицем. 

Зоровий контакт — одна болюча мить. І все. Більше не дивиться. Не хоче . 

«Бо я не він. Ніколи не буду». 

Бо у Се Ляня є все і право мати оце загадкове та бажане «все», тоді як Му Цин, жалюгідний, огидний, не мав навіть права на помилку. 

Ніхто не полюбить такого як він, такого можна тільки брати, з думками про іншого, із зайнятим сердцем. 

Хочеться гірко сміятись і ще гірше плакати. 

Але Му Цин лиш тягне руки до улюбленого чужого лиця. Охоплює щоки ніжно, так, як у них не прийнято. Хуа Чен дивиться спочатку трохи здивовано, потім — похмуро. 

— Прибери. 

Му Цин смикає долоні геть, ніби від вогню. Хочется тікати якнайшвидше і більше ніколи не повертатись. 

Кому він бреше. 

Він повертається кожного разу, як слухняний песик. Слухняно знімає одяг, слухняно стає на коліна. Гордий Сюань Чжень виявився не таким вже і гордим. 

— Я піду, — хрипить змучено і відводить погляд від красивого лиця. 

Небеса, чому ж він не може його забути? Чому не може забути ці чорні очі, які впізнав навіть після стількох віків? Вони навіть не підходять один одному, Му Цин точно знає. Вони б ніколи не змогли бути разом. І він все одно не може вирвати ядовиті коріння цієї любові. Вони продовжують рости, все глибше проникають у тіло і душу, роблять боляче з кожним вдихом і видихом. 

Все виліковують цілунки, хай вони і крадені. 

Як же Му Цин ненавидить себе. І Хуа Чена. І Се Ляня. Всіх ненавидить. Всіх! 

Іноді він жалкував, що став богом. Боги безсмертні, а Му Цин…Му Цину це життя вже остогидло. Навіщо існувати, якщо ні одна душа у світі не цінує його просто так? 

Його цінують, бо він бог, який виконує молитви. 

Його цінують, бо він сильний воїн, який рятує людей. 

Його цінують, бо він має умілі руки, які можуть зашити чийсь одяг. 

Його ніхто не цінує за те, що він Му Цин. Просто хлопчик, без минулого і майбутнього. 

Му Цин здригається від гидливості цих думок. Він повільно піднімається, повільно стирає з себе сперму дорогими простирадлами, повільно підіймає скинуті поспіхом речі. Вдягається. 

Йому здається, що Хуа Чен дивиться на нього. Звісно ж, тільки здається. 

— Бувай, — шепоче ледве чутно, але спокійний голос його зупиняє. 

— Скільки ще ти будеш дозволяти мені так з собою поводитись? 

Му Цин відчуває, як кам’яніє тіло. 

Хуа Чен завджи потрапляє в ціль. 

Му Цин обертається з відчаєм, болем, благаннями. Будь ласка, перестань. Будь ласка, нічого не кажи. Будь ласка, продовжуй робити вигляд, що мене не існує. Будь ласка, не роби мені боляче .

— Скільки ще ти будеш обманювати себе? — замість цього випалює Му Цин. По чужому обличчю пробігає тінь — 1:1. 

Вони обидва хворі, обидва безумці. 

Нормальні так не поводяться. Не шукають в інших істотах порятунку. 

Хуа Чен довго дивиться йому в очі, довше, ніж коли-небудь. Зараз щось по-іншому, зараз вони надто близько, хоча знаходяться на різних кінцях покоїв. 

Хуа Чен виглядає стомленим. Му Цин видихає залишки повітря і дозволяє собі задихатись. Йому так хотілось цілувати це сіре обличчя, ці бліді губи. Але то не для нього. То для іншого, кращого. Той, інший, більше заслуговує на це. 

— Ти жалюгідний, — розтягує губи в ядовитій посмішці — видніються гострі білі ікла. Му Цин хоче торкнутися їх язиком, порізатись до крові. 

— Ми з тобою однакові, — відповідає замість цього, майже спокійно. Му Цин занадто виснажений цими тортурами. Йому хотілось додому, у холодний палац, у пусту постіль. Подалі від червоного, подалі від пронизливого погляду. 

Вони однакові. 

І тому їм не місце поряд один з одним. 

Він йде геть, щоб знову повернутись. Щоб знову розставити ноги, щоб прийняти об’їдки чужого кохання. 

— Мені ніхто не потрібен! — видихає Му Цин, опускаючись повністю, до болю у спині. Сьогодні чомусь обличчям до обличчя, сьогодні чомусь здається, що Хуа Чен саме з ним. Він дивиться якось дивно, майже співчутливо. 

— Людині потрібна людина, — відповідає спокійно. — Неважливо, став ти богом чи демоном після, ти будеш шукати тепла. Така природа нашого існування. Такі ми. 

Тепло, тепло, тепло…

Але у них нема тепла, тільки жар, який спалює їх до кісток. Це не порятунок — самогубство. Вбивство. 

Му Цин вагається, але всього мить. Подається вперед, цілує холодні вуста зі страхом бути відкинутим геть. Хуа Чен відповідає — ледь відчутно, майже з небажанням. Ніби подарунок, милостиня. Один раз. Всього один раз. 

Колись Хуа Чен отримає взаємність Се Ляня, обов’язково отримає. І вони будуть разом, будуть щасливими. 

А Му Цин знову залишиться один. Вже не боляче, вже звик. Тільки гірко трошки. 

Але нічого. 

Нічого. 

Побитись з Фен Сінем, до крові, до жгучого болю, що перекриє ниюче серце. 

Нічого. 

Напитися вкраденим у Ши Цинсюаня алкоголем, до безпам’ятства, до блаженної тиші в голові. 

Нічого. 

Брехати, дивлячись Се Ляню в очі, брехати Фен Сіню, брехати усім. Му Цину не страшно. Ніхто не здивується, якщо він виявиться останнім покидьком, всі вже давно встигли у ньому розчаруватись. 

Червоні покої чекають його кожні три ночі, Му Цин обов’язково прийде. 

Він зробить вигляд, що коханий, і стогнатиме голосніше.

Нічого. 

Нічого — це те, що він заслуговує. 

Хуа Чен бува зглянеться над ним, промовче, ніяк не назве. Поцілує трішки ніжніше, ніж катування, проведе легенько долонями по тілу. І тоді Му Цин відчуває себе щасливим. 

Нічого. Йому і цього достатньо. 

В кінці кінців, йому ніхто не потрібен. І точно нікому не потрібен він.