Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Срібноголоса мандрівна бардеса Луанна знову прибула в Араванте. Ті мешканці міста, котрі знали, як солодко й ніжно співає бандуристка, як ненав’язливо полонить серце чуттєвими баладами, зібрались у просторій таверні, що її колись відкрила привітна Ніат - чорношкіра велетка з Полум’яних островів. Всі чекали Луанну, бо знали, що вона неодмінно сюди зайде. Ніат завжди радо вітала бандуристку, бо з її приходом всі столи були зайняті. Проте невеликий круглий столик зліва од шинквасу завжди був порожнім. Це було почесне місце Луанни.
Ніхто не знав, як насправді звати бандуристку. Луанною її охрестили, бо чистий спів нагадував древню, милозвучну й текучу, наче вода, мову луань.
Бардеса насправді не прийшла би в Араванте, незважаючи на те, що в Брегелі трепетно відносилися до митців. Луанна любила рідний Аранґар і нікуди б не поїхала.
Якби кілька зим тому, ще не будучи такою відомою й тільки закінчуючи майструвати бандуру, в Араванте Луанна не зустріла блакитнооку лицарку, котра завітала до Ніат випити елю. Вона була висока й міцна, а в темному волоссі вже сріблилася сивина. Обличчя лишалося замисленим, поки Луанна розглядала її, чекаючи майстра, котрий мав принести струни до бандури. Лицарка була у довгій кольчузі й синьому камзолі з вишитою золотою ластівкою - гербом королівства. На поясі кріпилися піхви з мечем і метальними ножами. А неслухняні кучері були перев’язані широкою шкіряною стрічкою.
Луанна не знайшла сміливості познайомитися з лицаркою. Тим більше, скоро до бандуристки підійшов майстер. А незнайомка до того часу пішла.
Та коли бардеса повернулася в Араванте вже з бандурою, то знову вгледіла лицарку в тій же таверні. Ніат якось сказала, що капітанеса кінноти Араванте Ґвіннара часто тут обідає. Жінка невибаглива, поводиться ввічливо, хоч має гучний голос, який спочатку може налякати. Лицарка - абсолютна переможниця всіх турнірів Брегелу, майстриня меча і гроза морських піратів. Луанна уважно слухала й розуміла - у неї нема шансів привернути увагу Ґвіннари.
Та відмовитися від споглядання гострого замисленого обличчя, обрамленого темними кучерями, було вище її сил. Тож Луанна взяла за звичку кілька разів на рік приходити в Араванте, аби заспівати у таверні Ніат.
Тож бардеса з пишним рудим волоссям, вбрана у шати зелених відтінків - шаровари, білу сорочку, розшиту білим жилетку, камзол і плащ - у м’яких черевичках з оленячої шкіри, з разками дукачів на шиї й перстенями на довгих пальцях гордо зайшла до таверни, несучи розмальовану багряними візерунками бандуру. Дукачі брязкали і тьмяно поблискували у світлі свічок та гасових ламп. Луанна сіла за свій столик і поставила бандуру, поклавши руку на гриф інструмента. Пальці лівої руки пробіглися по струнах. Слухачі затамували подих, коли пролунала тремка щемлива мелодія. Луанна заспівала:
Пролягла дорога від твоїх воріт
До моїх воріт, як струна.
То чому згубився твій самотній слід –
Знаєш ти одна, ти одна…
Її голос натхненно бринів десь у самій душі й заповнив таверну лагідним голосом, який, здавалося, міг прогнати печаль і темні думки. Пісня Луанни була простою, але такою чарівною, піднесеною і чарівливо журливою. Люди слухали й кивали в такт мелодії, а хтось витирав зі щоки сльозу.
Була тут і капітанеса кінноти Ґвіннара, котра не відводила очей від колоритної бардеси, спостерігаючи, як її пальці прудко перебирають струни бандури. Якось лицарка допізна засиділась у Ніат і вони розважалися тим, що пили медовуху. Господарка таверни не вміла пити, тож швидко захмеліла. І ненароком припустила, що Ґвіннара подобається Луанні. Капітанеса тоді не вельми повірила. Бандуристка могла одружитися на самій королеві, такою гожою вона була. Про Луанну мало хто щось знав, окрім як те, що бардеса родом з Аранґару й має північне коріння. Ґвіннара поспостерігала за бандуристкою. І з подивом виявила, що та тихцем дивиться на капітанесу. Припущення Ніат могло бути правдою, тож Ґвіннара, ця хоробра лицарка, котру боялися пірати, довго думала, як краще підійти до Луанни. Бо соромилася. Особливо коли відчувала погляд карих очей на собі.
Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас…
Бандуристка закінчила пісню. А відвідувачі таверни довго їй аплодували, просячи заспівати ще. І Луанна співала так, що містяни то плакали, то сміялися, то танцювали. Подейкували, голос бардеси нагадував спів Великодушної діви Айлен, котра піснями могла пробудити світ від затяжних зим. Ґвіннара посперечалася б із цим, бо навіть спів Айлен не зрівнявся б з кришталевим голосом Луанни.
Коли бардеса закінчила виступ, Ґвіннара підійшла до неї. Бандуристка була щиро здивована. А ще її серце радісно затрепетало. Так близько кохана ще ні разу не стояла.
- Луанно, - лицарка шанобливо схилила голову. Те ж зробила і бандуристка. - Ваші пісні нині особливо прекрасні.
- Дякую, капітанесо, - всміхнулася Луанна, ховаючи бандуру у спеціальний футляр, захищений магічним артефактом. У співрозмовниці дійсно був гучний і трохи різкуватий голос. - Для мене честь бувати в Араванте.
Ґвіннара роззирнулась і невдоволено зауважила, що на них витріщаються.
- Дозвольте допоможу, - жінка взяла футляр з музичним інструментом, - я все одно збиралася йти.
Окрилена Луанна поспішила за капітанесою. Вони вийшли на вулицю - колоритну й озеленену. В Брегелі не було місця, де б не росли дерева й кущі. Через це королівство з висоти пташиного польоту нагадувало суцільний ліс.
- Ви повернетеся в Аранґар? - спитала Ґвіннара, набравшись хоробрості. Бардеса кивнула. - А чи можна попросити вас лишитися ще на кілька днів?
Луанна здивовано глипнула на лицарку. Ґвіннара ж продовжила:
- Я хочу показати вам Араванте, Луанно. Поїхати до Білого джерела, показати красу схованих серед лісу міст.
- Це ви запрошуєте мене на побачення? - не повірила бандуристка. І тут же додала: - Тобто це може бути і не побачення, а дружня поїздка. Знаєте, коли люди просто вивчають цікаві місця чи мандрують разом…
Ґвіннара підійшла до Луанни. Жінки спинилися. В обох на щоках був рум’янець. Лицарка взяла руку бардеси й поцілувала. Губи у капітанеси були м’якими й ніжними. Луанна захотіла відчути їх на своїх губах.
- Люба Луанно, я запрошую вас на побачення, - тихо мовила Ґвіннара, не відпускаючи долоні бандуристки. - А щоб не виникло незручностей, пропоную пожити у мене, якщо ви не проти.
Її слова були сміливі, проте Луанна тільки цього й чекала.
- Я згодна, капітанесо, - вона наблизилась і лишила гарячий поцілунок на щоці Ґвіннари, змушуючи капітанесу ще більше зніяковіти. Бандуристка знала, що лишить багато таких поцілунків на тілі лицарки, коли зніме з неї кольчугу й одяг. А опісля Луанна осідлає ці широкі стегна і кохатиме Ґвіннару допоки обидві не поснуть, обійнявшись.
Блакитні очі лицарки грайливо сяяли. Вона думала про те ж саме.