-Отже, старший братик збирається на побачення?
-Із… - Алек витирав волосся рушником однією рукою, а іншою тримав телефон. Не варто було їй казати.
-Ну ж бо, кличмо речі своїми іменами! Якби я боялася сказати, що маю побачення з таким красенем, я з’їла б свій пасок!
-Дуже дивні в тебе фантазії, чесно кажучи.
-Дивні чи не дивні, а тобі час шукати, у що вдягнутися. Давай, відкривай шафу.
-Ти хочеш, щоб я по фейстайму з тобою вдягався, чи що? - Абсолютно точно не варто було їй казати.
-Достатньо буде, якщо ти перерахуєш, що в тебе є.
-Все те саме, що й раніше. Тим паче, пів мого гардеробу вже віджав Джейс на свої гулянки з Клері.
-Ну, хоч хтось тут піклується про свій вигляд. - Алек закотив очі, та шафу все ж відкрив. Брен заскочив у неї тієї ж секунди, ніби то була не шафа, а портал у магазин котячого корму.
-Думаю, класична біла сорочка буде найбезпечнішим вибором.
-І найнуднішим. А куди ви йдете, може, щось специфічне підберемо?
-Поняття не маю. Він сказав, що я побачу вже на місці.
-Хм.. Ну, може ти й правий. Але я б додала ще дещо. Як, кажеш, твоя адреса?
За годину біля дверей вже стояв пакунок.
-О. Боже. Мій.
-Вже прийшло? Як тобі? - Алек вирішив одразу подзвонити, відкриваючи, бо знав: враховуючи смак Іззі, йому точно буде що сказати.
-Серйозно, Із, портупея? Ти знущаєшся?
-А що такого? Тобі личитиме! - Іззі засміялася, подумки уявляючи обличчя брата. Чи було це відвертим знущанням, як і казав Алек? Ну, можливо. Найцікавіше ж тут те, що, Іззі знала, він таки вдягне, адже Магнус виглядав як поціновувач всього, що Алек не сприймав.
-Мені? Личитиме? І на що це вдягати?
-Ну ти як із Середньовіччя, справді. Її ж не тільки для сексу купляють! Взагалі-то, з твоїм рівнем любові до книг, ти мав би знати, що портупея - частина військових обладунків!
-Добре-добре, я зрозумів, закінчуй вже.
-Ну так от, на білу сорочку буде якраз.
-Я схиляюся до чорної.
-Ніякої чорної, інакше портупею не буде видно.
-В цьому і сенс!
Як виявилося, побачення було на даху. Тобто, не на даху якоїсь паризької будівлі в ресторані зі стравами за тисячу євро, а на даху нью-йоркської багатоповерхівки. Шляхом розпитувань Алек дізнався: це Іззі розповіла, що він любить такі місця.
-Я вирішив, буде краще, якщо ми проведемо цей час без набридливих людей. - Магнус виглядав приголомшливо - малинові пасма з усіх попередніх варіантів виглядали найкраще (хоча Алек любив кожний), а темно-червоний вельветовий піджак дуже вдало їх доповнював. Щодо Алека, той все ще почувався некомфортно у «елементі військових обладунків», особливо після того, як на це йому вказали.
-Ізабель доклала рук, еге ж?
-Я.. Боже, це дуже зайве, я знаю. - Хлопець фізично відчував, як його щоки приймають колір Магнусових пасм.
-Аж ніяк, мені подобається. - Той навмисне провів поглядом «знизу-вгору» сорочку, поки наливав алкоголь у келих. Алек дуже старанно робив вигляд, що цікавиться зорями на небі і вишукує якесь сузір’я.
-Отож, думаю, час тобі розповісти про себе, а потім я теж спробую. - Магнус усміхнувся, розуміючи, що спокою цей юний нефілім сьогодні не побачить.
-Бачив би ти його обличчя! - Алек пропустив Магнуса вперед і закрив за ним двері у свою квартиру. Йшлося про знайомого з Інституту, що все життя втратив на жарти, мовляв, він стане ким завгодно, але не головою Інституту. Вихвалятися тим, як втер комусь носа у свої 20+, було не дуже розумно, проте Алеку не було кому розповісти про цю історію, адже Іззі з Джейсом були свідками, а ні з ким більше він і не спілкувався.
-І що зараз він? Працює на побігеньках в якогось великого боса? Бо з такою компетенцією на більше і не здатен, враховуючи те, що я почув.
-Поняття не маю, бо його перевели в інше місто, та не здивуюся, якщо так і є. Вип’єш? Судячи з усього, смаку Із ти довіряєш, а я маю вино від неї, ще навіть не відкривав.
-Залюбки. - Магнус сів за круглий стіл посередині кухні, відмічаючи, що ремонту тут явно не було - тільки хтось із Конклаву міг би поставити тут меблі в дусі невідомо-якого-століття.
-Ох, чорт. - Алек впустив один з бокалів, злякавшись телефонного дзвінка - в нього іноді таке траплялося, хоч і без причини.
-Я допоможу.
-Ні, не треба, краще принеси, будь ласка, віник з ванної, я приберу. - Чоловік повернувся за хвилину, а тоді Алек швидко прибрав уламки, відповів на вже другий поспіль дзвінок і налив таки їм вина.
-Отже, як просувається справа з нашими некромантами, Хані? - Якби Магнус тоді пив, точно подавився б.
-Перепрошую?
-Я спитав, як там наші некроманти.
-Ні, я про останнє.
-Точно, ти ж не любиш, коли тебе так кличуть, прошу вибачення. - Вперше в житті Магнусу хотілося накричати на когось так сильно.
-Александре..
-Гаразд, не буду тебе мучити. Хочеш знати, як я зрозумів? За твоїми очима. Тоді, у коридорі, ти на секунду втратив контроль і я побачив їх, а майже одразу після до мене прийшов кіт із такими самими рисами. Взагалі, я не був упевнений, бо якщо твоя особливість - котячі очі, хіба є щось дивне в тому, що власне коти мають такі? Тому я вирішив почекати, але сьогодні все стало ясно. Коли ми зайшли, ти не оглядав моє помешкання, як любиш робити, а потім знайшов усе необхідне у ванній за лічені секунди, хоча Джейс порпається там кожного разу по пів години. Крім того, у такий час Брен завжди вдома (сьогодні ж - ні), а в дні наших зустрічей ти іноді виглядав так, наче вскочив у останній потяг. - Алек завершив свою тираду і задоволено зробив ковток.
-Господи боже.
-Я тільки от чого не розумію: навіщо?
-Я не.. Я не слідкував за тобою через роботу чи щось таке.
-Дійсно?
-Ну, тільки частково. Я був у відпустці, коли ти заступив, тож нічого про тебе не відав, а тут я повертаюся і дізнаюся, що новий голова активно співпрацює з нами, ще й хоче вести разом якусь справу. Хіба не дивно? - Магнус відчував, що товк воду у ступі та загалом виставляв себе дурнем.
-І тому ти вирішив стати котом та сталкерити мене 24 години на добу?
-Не 24 і я не мав на меті дізнатися всі твої секрети, правда!
-Гаразд, не метушись так. Я просто намагаюся це все осягнути, бо навіть Джейс зі мною вже не проводить стільки часу.. Стій-но, про Джейса ти теж знаєш?
-Про твою закоханість? Так.
-О, ні. - Алек намагався вирахувати, скільки ще секретного вже знає Магнус.
-Вибач, Александре, правда, мені дуже шкода. Я збирався грати у цю ідіотську гру лише кілька днів, та воно само якось… Просто.. Мені давно не було так комфортно із кимось.
-Я не злюся. я просто не певен, чи хотів би, щоб хтось дізнався про мене саме таким чином. З іншого боку, я ніколи не розповів би про стільки речей самотужки. Між іншим, чому Александр?
-Га? А, ти про ім’я? Не знаю, я запанікував і почав кликати тебе так.. Не варто?
-Ні, ні.. Мені подобається.
-Боже, як соромно.. - Магнус закрив обличчя руками - це офіційно найгірша його конспірація. Алек лише сміявся, дивуючись тому, що маг теж вміє ніяковіти.