Квартира Алека була непоганою: достатньо простора, з нейтральними шпалерами та загальним оформленням. Він хотів би більше темних тонів, та змінювати не наважувався - оселю надав Конклав, і він досі не міг почуватися тут «вдома». Сам Алек виправдовував це своїм важким характером - шести місяців дійсно було для нього замало, щоб звикнути.
Відкривши двері ключем без підвіски, юнак зайшов додому і ввімкнув світло. Одразу зайшов до кухні і поставив грітися чайник, думаючи, чи є сенс готувати сьогодні вечерю. Вирішив, що таки є, тому дістав м’ясо з холодильнику і пішов до спальні перевдягатися. З балкону лунало нявкання, але це не було чимось новим - на першому поверсі дуже добре чути всі котячі розбірки. Проте звук ставав гучнішим, і Алек вирішив таки перевірити. Відкривши балкон, не встиг отямитися, як побачив перед собою кота, що ривком стрибнув усередину.
-Йой, налякав. Ти чий такий красень? - На нього дивилася пара золотих очей, які дуже вигідно контрастували з чорним хутром.
-Думаю, треба пошукати твоїх хазяїв. - Тут кіт знову почав нявкати, явно показуючи, що такій перспективі не радий.
-Ні? Тоді, нумо, я тебе сфотографую, може хтось відгукнеться. - Магнус став у найгарнішу позу, яку тільки міг придумати для кота. Звісно, він знав, що ніхто не відгукнеться, але якщо цьому нефіліму так хочеться, то нехай.
-Ти диви, як справжня модель.- Алек обережно простягнув правицю, перевіряючи, чи дається тваринка до рук. Не отримавши заперечень, він взяв того на руки і потяг до кухні.
-Так, Із. Думаю, почекаю тиждень, як ніхто не знайдеться, буде мій. Звісно, годував, я йому пів своєї вечері віддав. - Кіт облизнувся на знак згоди.
-Добре, до завтра тоді. - Він поклав слухавку та нарешті закінчив із посудом. Потім наказав коту спати там, де йому заманеться, прийняв душ і собі пішов відпочивати.
Загалом, так і виглядала їхня рутина: Алек приходив ввечері, вмикав кожного разу різну музику, готував вечерю та годував кота, балакав з Ізабель, миючи посуд, прощався із котом та йшов спати, вранці знову годував кота і лишав оселю самотньою до самого вечора. Звісно, Магнус на цей час вертався до свого звичного життя, але було це досить ризиковано: одного разу Алек повернувся раніше, тож Магнусу довелося вдавати, ніби той забув закрити двері на балкон, а наївний кіт просто вийшов на вулицю і трохи заблукав. Так і жили. Десь у п’ятницю Магнусу повідомили про день зустрічі, а на вихідних він мучився у полоні Алека, який прийняв бідолаху за іграшку для обіймання, поки дивився серіали та займався хатніми справами.
Пізньої ночі понеділка Магнусу прийшлося несолодко: вони саме мали зустрітися, але як швидко повернути людську форму, привести себе у порядок і дістатися місця призначення, поки це першим не зробив Алек? Магнус проклинав самого себе, адже він і обрав такий час: так, він казав, що все одно коли, але ж вибір стояв між дуже ранньою годиною та ніччю, хіба він міг обрати перше? Тепер вже здавалося, що міг. Та незважаючи на всі переживання, таки встиг. Голова нью-йоркського Інституту чекав на нього в одному з провулків разом із дівчиною, що, ймовірно, була його помічницею.
-Пане Магнус, вітаю. - Вочевидь, він подумав, що Магнус спав і тільки встав із ліжка.
-Вітаю. Що тут у нас?- Той підійшов ближче до місця, де тепер вже не було тіла, і почав робити тільки йому самому зрозумілі речі.
-Хіба в вас нема когось призначеного на такі випадки, пане голова? Чому ж ви самі ходите цими брудними вулицями? - Прозвучало це різко: хвилин з десять до того трійця провела у мовчанні.
-А чому ви погодилися супроводжувати мене цими ж самими вулицями? Хіба не з тієї ж причини?
-Про що ви?
-Я про репутацію.
-Я вже не в тому положенні, коли маю заробляти собі репутацію, пане…
-Лайтвуд.
-Пане Лайтвуд.
-А от я так не думаю. Ми всі маємо це робити. Звісно, я більше, бо зовсім новачок, до того ж без досвіду. Але й ви теж робите якісь речі тільки для того, щоб бути впевненим, що вам довіряють чи що вам підкоряються. Не знаю, що саме з двох. Іноді поступатися не так вже й шкідливо.
-Головне не загратися. - Магнус сказав це достатньо чітко, щоб можна було зрозуміти «я кажу про тебе» між рядків.
-Головне не загратися. - Алек відійшов у бік, дозволяючи другому пройти, і мовчки дозволив йому продовжити свою роботу.
-Що ж, я можу точно сказати, що це хтось нью-йоркський. Вони завжди мають цю дурнувату звичку поспішати і робити все змазано. Кажу саме про магів. - Чесно кажучи, він поняття не мав, для чого додав останню репліку.
-Тоді ми можемо суттєво звузити коло. Ще щось?
-Ні. Видно, що маг дуже досвідчений, але це вже казали, тому я просто підтвердив.
-І ніяких суттєвих помилок немає?
-Що ви маєте на увазі? Цей ритуал довести до кінця не може ніхто, бо людей не може воскресати ніхто, крім Янголів.
-Я думав, що, можливо, зловмисник - аматор, за яким стоїть хтось більший. В такому разі він мав хоч трохи помилитися.
-Гм..Я подивлюся ще раз, це має сенс. - Магнус знову поринув у працю.
-Так, є дещо. Погляньте-но сюди: на шиї поріз. Він і має бути там, але з технікою трохи наплутали - якби ця людина дійсно прокинулася, то стекла б кров’ю, бо лінія проходить дуже близько до сонної артерії.
-Тобто, хтось досвідчений знав би анатомію людини і провів би у правильному місці, так?
-Стовідсотково, навіть я не зробив би такої помилки. - Магнус раптом подумав, що у контексті розслідування це звучить дивно.
-Тоді ми, навпаки, маємо шукати когось нового, щоб вийти на його керівника.
-І цей новий має бути з Нью-Йорку.
-Але чи не міг він поспішати, бо просто хвилювався? Боявся, що не виконає завдання правильно?
-Точно ні, я дуже добре відрізняю хвилювання від поганих звичок.
-Тоді нью-йоркський юнак-маг, впевнений у собі?
-Цікава думка. - Магнус посміхнувся, думаючи про те, як приємно нарешті зустріти тямущого нефіліма. Нічого особистого, звісно.