Незнайомка вела Ларука по вулицям.
Вже не було різниці з ким та куди йти. Від не піднімав очей більшу частину дороги, дивлячись на талісман та обручку, пірнаючи у свіжі спогади.
Про дім та родину за якими так сумував, яких бачив, здається, ще вчора. Живими, цілими та здоровими. Тепер він може сумувати по ним вічно.
Талісман заспокоївся. Його мовчання було катуванням. Втікачу хотілося чути спів тисячі голосі, що точно знають, куди йти.
Аристократка говорила, що він повинен йти за піснею, коли не знає куди дітися. Зараз як раз такий випадок. То, може, талісман треба змусити працювати? Ларус стиснув супутника, продираючи його поглядом. Можливо так ця штукенція запрацює?
Жар з голови спав сам собою, забравши й червоні лінії. Вони не залишили й натяку на своє існування, хоча до цього сильно пекли. Як його одяг не згорів?
- Зараз обережно. Низька стеля, - повідомила дівчина, на секунду зупинившись біля дверей у перевулку. Мензбір з запізненням прислухався до її поради, ледь не вдарившись чолом о раму.
По маленьким щаблям вони опустилися в темряву у який швидко з’явилася скрипучі двері.
Його завели у приміщення на цокольному поверсі. Тут пахло застояною водою, але не було холодно. Навпаки, достатньо тепло, нехай й темно. Прийшов вечір й через маленькі вікна біля самої стелі ледь пробивалося світло,що дозволяло відрізнити темноту від темряви.
Деякі особливо темні ділянки здавалися… безкінечними. Неначе діри у всесвіті, простиралися у глиб на багато кілометрів. Цікаво, чи є щось там, у глибині?
- Будь тут. Хвилинку, - тінь людини ожила, махнула рукою й розчинилась у приміщені. Ларус, що вже слідкував за оточенням, завмер, бездумно приставивши п’ятку до п’яти. Так він простояв лишень декілька секунд, тіло швидко піддалося емоціональному тиску.
Його дім знищено. Залишився тільки попіл й дим.
Сім’я – мертва, кохання – згасло, робота – втрачена.
Зо тепер робити?
Кому він такий потрібен?
Навіщо робити що не будь?
Морок плавно відступив перед холодним біло-синім світлом, повітря в мить наповнилось характерним маслянистим запахом.
Хозяйка виглянула із-за дверей у компанії маленького скляного металевого= предмету з ручкою.
Ворневий ліхтар. О це так да!
- Ходим. Гадаю, ти хочеш їсти, - пустивши блік по металевим вставкам маски, вона миттю пропала за поворотом. Ларус мовчки послідкував. Йому не хотілося думати. Хотілося спати і бігати, сміятися і плакати.
Кухня, - в вочевидь як і вся квартира, - була тісною. Місця хватало тільки для плити, холодильника (цікаво, він працює?) та маленького столика, за яким можна було поседіти аж втрьох. Дівчина швидко дістала зі шкафчика консерви та висипала начинку на пару тарілок, які одним рухом перемістилися за стіл. Лампу поставили ближче до стіни.
- Сідай, не соромся, - незнайомка показала на стілець, й сіла на сусідній сама. Вона зняла накидку та маску з маленькими фільтрами по бокам, показуючи обличчя: кругле, миловидне, але з гострими вилисям, акуратним коротким носом, густими бровами, що прикривали великі сіро-коричневі очі. Вона не виглядала молодою, можливо, лишень на декілька років старше його самого – чоловіка на третьому десятку років життя. Але по голосу таке сказати тяжко.
- Сідай, - повторила господарка. Ларус впав на стілець й миттю опустив погляд на предмет у руках, проводячи по талісману великим пальцем. Від відчув, як сльози знову підступають до горла, але намазався тримати себе у руках, тяжко дихаючи. Чоловік дивився то на супутника, то на руки, то на обручку, збираючи які-не-які думки до купи.
Через декілька хвилин мовчанки, Мензбір піднімає очі вище: на свою тарілку з куском м’яса у соусі, на чужу, де від їжі залишився тільки слід, на дівчину, - рідше, жінку, - що склавши руки замком, виразну намагалась не дивитися на нього, і під кінець на кімнату, у тусклому світлі лампи.
Плечі самі опустились. Навіщо взагалі кудись бігти, боятися, старатися… Можливо, треба піти й здатися, якщо Кеп, з якогось переляку, так за ним гнався? Начальство буде задоволено, хоча б. Лист все ж виявився правдивим: він вбив свою родину. Вбив тим, що не зміг захистити.
- Ти… як? – тихо запитали зліва.
- Ти, бляха, як гадаєш? – шикнув Ларус у відповідь. Він розчаровано кинув талісман з кільцем на стіл та закрив обличчя руками, відчуваючи як з кожним словом через горло рвуться погані думки.
- Валері, Потойбічний, за що? Ох, Безодня, Валлі, - бурмотів він тремтячими губами.
- Вони тепер не страждають. Ти…
- Заткнися! – знову шикнув Ларус, хапаючись за волосся. – Ти не розумієш…ти…. – чоловік опустив руки на стіл, облизнувши губи та зрозумів, що більше не в силах стримувати сльози, закрив очі рукою. – Вибач… - видавив втікач, відповіді не було. – Ансер, Вернон.. пробачте батька. Потойбічний… - бормотав горе-батько, через плач та тремтіння. Легкий дотик вибив його з горя.
- Ти можеш помолитися за них на олтарі, - віддалено запропонувала жінка.
- Так? Так… будь ласка, - втікач нервово поківав, відійнявши руки від очей й тяжко ковтаючи повітря.
Незнайомка допомогла йому встати зі стільця й вони, взявши кожен своє, пішли у іншу кімнату.
Схоже, це спальня. Напроти дверей під вікном, стояло ліжко з металевим каркасом. У протилежному кутку, поряд з дверима, знаходився маленький вівтар: декілька дерев’яних брусків вертикально прибиті до стільця, фіолетові тканини розходилися по стінах, та декілька згаслих свічок. Між ліжком та вівтарем, по стіні розкинулася шафа, наполовину зроблений з поличок та набитий усіляким непотребом. Для більшого тут не було місця.
- Сідай, Я запалю свічки, - господарка взяла лампу в зуби та стала копирсатися по карманах.
- Мені… мені вистачить й цього, - Ларус поставив джерело світла на «стіл» та поклав поряд талісман з обручкою. Від сів на коліна, склавши руки.
Повисла тишина.
- Ти… чи можу я на «ти»? – Ларус повільно напівобернувся.
- Звісно, - труснула плечми людина у плащі.
- Чи не могла б ти залишити мене одного тут?
- Лампа та свічі – єдині джерела світла вдома. Тому так, якщо запалю свічку перед цим, - втікач подумав декілька секунд перед відповіддю.
- Ладно. До Безодні, - Ларус махнув рукою та став молитися.
Слати гіркі думки про скорботу в безкрайнє море Безодні. Туди, де їх душі, він знає, зможуть його почути.
Мензбір намагався уявити собі море, левіафанів, фонарі, дороги, що йдуть з нікуди – нікуди. Запах ворвані, пилюки, йоду, старих книг з бабусиної шафи. Уявити жінку та дітей.
Валері.
Вернона.
Ансера.
Може вони оселилися там як і аристократка? Неначе зорі у тілах людей, зібрані з білих та жовтих покривал.
З разу в раз виходило лишень одне – страшний образ самих рідних людей. Щось між тінню на полу та обривками з пам’яті. З їхніми очима, руками та посмішками. М’якими, жахливими, беззубими посмішками. Те, як вони розмовляють, посміхаючись.
- Ох, Валлі, що я накоїв, - видохнув Ларус, впершись у підлогу. – Пробач за те, що я був так далеко коли… я був потрібен… в… - плечі задрижали, щоки знову намокли від сліз. Чоловік намагався заспокоїтись, вирівняти спину, витерти очі, припинивши буркіт.
Десь там, на глибині безкінечного, тепер спочивають не тількі матір з батьком, але й жінка з дітьми.
Чім він за слугував таку участь? До тридцяти втратити всіх.
Ларус трохи відкрив очі, миттю знаходячи талісман й кладучи на нього руку.
У тому світі є ще одна душа, що може відізватися.
«Пані аристократка, зоре, духу… хранителю. Благаю, я знаю що ти чуєш мене…. Відчуваєш. Не важливо. Молю… лише про одне… дозволь мені побачити їх. Тільки побачити…»
Всесвіт мовчав.
Через декілька хвилин терпець урвався. Не залишилось у голові ні слів, ні емоцій, які він міг спокійно передати. Виходило лишень повторне: «пробачте». Шкода, що легше від слів не ставало.
Протерши очі та щоки, чоловік обернувся, помітивши незнайомку на ліжку. Коли вона встигла туди сісти?
- Закінчили, лейтенанте? – спитала вона, помітив увагу на собі.
- А? – Мензбір розгубився. – Я більше не лейтенант, - гірко підмітив він, встаючи та збираючи речі.
- Вибач.
- Та нічого. Можеш звертатися просто Ларус, - він підніс їй тусклу лампу.
- Регз, - відрекомендувалась господиня, приймаючи річ.
- Цікаве ім’я.
- Рідше прізвисько. Але я звикла до нього, до справжнього.
- Добре. Дякую, Регз. Якби не ти, я, напевно, помер там… вдома. Чому ти допомогла мені?
- «Вдома»? Це твій дім? – спитала жінка, піднявши брова.
- Був ним, - у чужих очах відбилась тяжка журба, й руки опустилися нижче.
- Співчуваю. Гадаю, тамтешні пташки були чудовими, - Ларус розгублено подивився на неї, потираючи руки. Дивний коментар.
- Дякую. То, чому ти допомогла?
- Ну, ти ж послідовник Потойбічного, так? Як і я. А послідовники повинні допомагати один одному, особливо у такий час.
Мензбіру знадобилось декілька секунд, щоб зрозуміти та прийняти таку безграничну доброту.
- Маєш рацію, чоловік приклав талісман до грудей та видохнув від облегшення. – Дякую ще раз.
- Не має за що, - Регз підвелась, ідучи до дверей. Ларус послідував за нею.
- У тебе не має ціпкі? Чи мотузки? – тихо запитав він. – Я… я можу дати щось за це.
- Навіщо вона тобі?
- Талісман. Його треба тримати на шиї – Ларус підняв брови узагалі не розуміючи як про таке можна не знати.
- Амулет? То закріпи його на поясі, нічого не трапиться.
Розмовляючи, послідовники повернулися на кухню та зайняли місця. Коли тяжкість з серця спала, глибоко всередині проснувся страшний голод. В останній раз Мензбір їв позавчора зранку, тому з жадно приступити до страви. Тушковане в томатах м’ясо кровавого бика – це смак дитинства.
- Амулет? Ні, це талісман, - поправив втікач, приступаючи до страви.
- Талісман? – Регз це повеселило, а Ларуса, судячи по посмішці та тону, - починало дратувати. – Скільки років займаюсь вивченням реліквій, ніколи не чула про «талісмани». Звідки він у тебе?
Втікач поповільнився як з їжею, так і з відповіддю. Ця жінка викликає у нього смуту. Дивна чудачка. Провівши язиком по зубам, чоловік все ж відповів.
- Батько мені передав. Це наша сімейна реліквія, - Ларус кинув короткий погляд на речі під рукою та знову на співбесідника.
- О, зрозуміло. Він передається по чоловічій лінії.
- Ні, батьку його віддала бабуся.
- Мгм.
- Що?
- Незвична традиція у твоєї родини. І як давно ви наслідуєте цю річ?
- Талісман, - хмуро поправив Ларус.
- Так, вибач, талісман. Тож як давно?
- Чому це тебе так цікавить? – чоловік остаточно відкладає їжу.
- Вибач, якщо докучаю, але мені дійсно цікаво. Я дуже рідко зустрічаю такі амулети цілими та майже первозданними! До того ж, я ніколи не бачила нічого подібного до того, що показав ти.
«Достатньо докучаєш, якщо чесно, - думав Ларус. – Але якщо вже ти мені допомогла, то, напевно, треба проявити трохи терпіння. В кінці кінців, у кожного свої таргани»
- Показав?
- Там, на розвалинах… - піймала тяжкий погляд. – Точніше, вдома.
Втікач тільки й махнув рукою на слова.
- Розвалини, - сумно повторив. – Дякую за їжу, - Мензбір поставив напівпорожню тарілку, вперся ліктями об стіл та став крутити у пальцях обручку. – Я не знаю що трапилось й тому нічого не можу сказати, вибач.
- Зовсім нічого? – здається її це засмутило. Гість покачав головою.
- А пам’ятаю тільки… писк, через який я нічого не чув. Та мушки перед очима. Як мені не вистачало повітря, щоб дихати. Здавалось, неначе на мене девилось щось величезне та гаряче, зроблене з вогню, - чоловік провив рукою по чолу та волоссю. – І… мені здалося, наче я був у епіцентрі пожежі. Але, напевно, це все через… втрату.
- А зара ти як?
- Наче у порядку.
- Зовсім?
- Зовсім. У мене навіть температури немає.
- Дивовижно, - видохнула Регз. – Дозволиш подивитися на аму…талісман ще раз?
Ларус вагався з відповіддю кілька секунд.
- Тільки якщо ти будеш дивитись тут.
- Так-так, звісно, - жінка потяглася за супутником, поставила лампу ближче та стала акуратно роздивлятися його у холодному світлі. Ларус деякий час спостерігав за нею та не думаючи опустив погляд на кільце. Просте золоте, без візерунку та прикрас.
Ларус пам’ятав, як вони вибирали їх. Він завжди вибирав просте й практичне. Валлі придивлялася до дорожчого, але красивішого варіанту. Воно було у віг ляди лози з великим білим дорогоцінним каменем. На світлі той вигравав то зеленим, то синім, то голубим. В кінці-кінців, жінка дозволила купити такі «кілечкі». Валлі назвала їх дитячими, а Ларус з посмішкою підмітив, що у такому випадку вони ідеальні.
Проте її плаття було неймовірним. Особливо на ній. Не пишне, не просте. Валери так легко у ньому рухалась, дозволяючи сяяти чорним бусинам та блискіткам.
Мензбір повертав обручку вліво й вправу, вверх та вниз, натираючи рухами великих пальців з такою ніжністю та теплом, неначе це знову було її волосся.
Щось у його вигляді різало по оку. З кожною секундою це все біль заважало Лари копатися у собі. Лишень підставивши кільце під світло лампи, чоловік помітив дефект. Непомітний, новий, бо… до цього воно було ідеальним.
Регз глянула на нього, не повертаючи голови, що не пройшло крізь увагу поліцейського.
- Воно деформувалось, - тихо підмітив Ларус таким тоном, неначе на його очах помер ще одна дорога людина. Він повільно опустив руки та повернувся до нової знайомої.
Здавалось би, така нісенітниця! Просте кілечко з невідомого сплаву з золотим напиленням трішки змінило форму від кола до овалу, а йому вже хотілося зарізати себе ножем Ралфа.
- Деформувалось, - повторив ще тихіше. Жінко неохоче відірвалась від талісману, добре розуміючи, що мовчати не вийде.
- Мені шкода, але я впевнена, що це можна виправити.
- А як же, - відсторонено кивнул Ларус.
- Може, якщо ти знову нагрієш свої руки, чи що то було, ти зможеш нагріти його достатньо сильно, що б випрямити?
- Нагріти руки? Люди не вміють змінювати температуру свого тіла. А навіть якщо могли б, то тільки до певної відмітки – сорока п’яти градусів наприклад, - перш ніж відкинути копита. Боюсь, цього не достатньо, - у голосі то й діло проскакували ядовиті ноти.
- Але ти точно був гарячим.
Ларус застив й з питанням подивився на Регз.
- Вибач?
Жінка підняла брови. У пітьмі не видно, чи змінився відтінок лиця.
- Ти був жарким. Буквально.
- Ну, до цього я дня дві провів у стресі та бігах, тому температура тіла дійсно могла піднятися
- До такої степені, що від тебе йтиме пар та з’являться червоні лінії що зникли, до речі?
- Що?
- Я кажу: від тебе буквально йшла пара, Ларусе. Ти мене майже не обпік, коли схопив його, - Резг підняла талісман на декілька сантиметрів й протянула його володарю. Ларус тільки й покачав головою, забираючи реліквію.
Пф… пара, якась маячня.
- То, в тебе є нитка чи ціпка? – втікач вирішив повернутися до початку діалогу.
- Чи знаєш ти звідки у вашої родини ця річ? - жінка відставила миски та лампу трішки у сторону, впершись у стіл.
- Не дуже ввічливо відповідати питанням на питання, - підмітив Ларус. Рагз розрізала його поглядом, наче вчитель.
- Не скажу, що ти увесь цей час вів себе як взірець культурності, - підмітила та. Чоловік задумався на витер чоло.
- Так… вірно. Прошу вибачення, - бажання сперечатися різко зникло. Ларус опустив руки на стіл, став крутити у руках кістку.
- Добре. Відповіси на декілька запитань й я дам тобі ціпку. У мене десь була одна непотрібна.
- Дякую, - жінка відмахнулась
- То ти знаєш звідки?
- Здається, від прабабусі. Гасі, - Гáлорес, моя бабуся, - говорила, що прабабуся, - чоловік декілька секунд намагався згадати ім’я не такого вже й далекого родича, але на думку спадало тільки прізвисько, - Блачи, зробила його для неї щоб… як вона казала: «Ти могла захистити себе від будь якого мужика» - чи щось таке. Вона була бойовою.
Співрозмовниця дуже цім зацікавилися.
- Твоя прабабуся була різчичею?
- Різчичею?
- Твоя прабабуся була різчичею, а ти навіть не знаєш, хто це такі? – прозвучало так, наче це було щось надзвичайно очевидно. Але ні.
- Я ніколи її не знав, Та й бабусею майже не був знайомий.
- Ех… - Регз вперся в спинку стільця. – Різчичі-окультисти – це майстри різьби по кісткам. В основному для цього використовувалися кістки левіафанів та бивні тивійских моржів.
- Левіафанів та моржів? – здивовано перепитав Ларус і відразу видохнув.
- А ти що думав? Людей?
- Ні-ні що ти, - відмахнувся втікач, сховавши погляд. – Продовжуй.
- На справді, наскільки мені відомо, у давні часи різчичі використовували й кісткі людей. Зустрічалися також кісткі риб, птахів, змій, щурів та биків, але такі екземпляри ближче до нашого часу. Зазвичай це були левіафани та моржі. У народі ходить чутка, що такі речі приносять вдачу, силу та дають надзвичайні здібності. Деякі, особливо серед послідовників, вірять у це до сих пір, - Резг з підтекстом подивилася на Ларуса. – Вони були різними. Їх називали «чорними», «оскверненими» чи просто «амулетами». Вчені гадають, що осквернені амулети – це невдачні спроби, так як, судячи по записам, вони «забирали вдачу в одному ділі й давали її у іншому».
Ларус зачаровано слухав. З більшою цікавістю, ніж вчителів у школі чи у академії, яку кинув. Він опустив погляд на талісман, неначе питав: «друже, ти все правда?»
- Ого, а я й не знав, - признався втікач. – Точніше, я чув та бачив декілька амулетів на вдачу, але не більше.
- Це мимохідь проходять у деяких школах нашої общини, так що не треба себе звинувачувати. Скажи, саме він допомагає тобі чаклувати?
- Ха? Ради Потойбічного, ні. Я вже казав, не знаю що це було.
- Добре. Скажи… коли талісман з тобою, може, щось змінюється? У тебе що добре виходить, переслідує незвичайна вдача? – Ларус довго думав над цім.
- Та ні.
- Зовсім?
- Принаймні, я за собою нічого такого не помічав. Це просто сімейний талісман.
- Як часто ти його носиш? – Резг насупилась.
- Я знімаю його у двох випадках: якщо купаюсь чи… виконую подружній обов’язок.
- І…все?
- І все. Якщо я не ношу його довго, у мене жахливо болить голова. Так сильно, що один раз, я пам’ятаю, навіть втратив свідомість.
- Хм… Може, друзі помічають щось незвичайне у тобі? – Ларус помотав головою. – Такі амулети як у тебе називали «чорними». Чому – невідомо, але говорили, що вони були незвичайно сильними. Й дійсно вони зустрічались дуже рідко. Твій, припускаю, можливо було б назвати «чорним оскверненим амулетом» Якщо чесно – це перший подібний випадок, про який я чула.
- Правда? – Ларус знову опустив погляд на супутника.
- Саму тому я їм так зацікавилась, - чоловік не відповів.
Спогади про зірку раптово заповнили голову. Те, як вона обережно торкнулась талісмана у ту ровику зустріч. Бо саме після цього розпочалися усі ці дивини: той епізод з чумним чи те, що відбулося вдома…
Може вона також була різчичею у свій час?
Ларус усіма силами намагався згадати, як виглядали її руки. Були вони грубими від роботи, усіяні шрамами? На пам’ять приходили лишень тонкі акуратні пальці й різкі червоні лінії, що заполонили ліву руку.
На думку Ларуса, вона ну ніяк не схожа на різчичу-окультистку. Аристократка – ні добавити, ні відняти.
Зі глибин розуму його повернула Регз. Вона встала та трохи потягнулась.
- Піду пошукаю ціпку. Зараз повернуся, - вона легко взяла лампу та швидко пішла геть, осліпивши гостя темнотою. Перетерпівши декілька секунд, поки очі звикли до новою обстановки, Мензбір подумав: «Вікно на кухні було б дуже доречне, - пройшовши поглядом під стелею, у голову пришла наступна думка. – Можливо воно є, просто вже пізно. Цікаво, котра година?»
Щось поворухнулось у кутку.
Ларус завмер. У вухах забухала кров, як тільки він помітив тінь. Здавалось, що весь світ завмер. Повітря стало тяжким.
Декілька довгих секунд дві істоти дивились один на одного, намагаючись піймали у темноті чіткі силуети опонента.
«Чортовий щур на кухні», - чоловік повільно потягнувся за ножем.
Мензбір в мить зірвався на ноги, виставляючи перед собою зброю. Кожен рух здавався тяжко, неначе від рухався під водою. Темнота пручається і тягнеться, навколо рук наше резина.
З глибин тьми блеснули очі з писком та шуршанням кігтей, вони сховалися у невідомому.
- Н- прий– -сім-. Мені ст–но при –тлі. Прий–-не.
- Що? – Ларус впізнав цей бистрий шепіт, але не розібрав майже нічого. Пані прийшла до нього!
- Кажу, що ти тут робиш? – у цей раз голос пролунав з іншої сторони. Чоловік обернувся. У дверях стояла Регз, тримаючи у руках два джерела світла: з праву свічку, теплу та танцюючу, зліва – холодну синьо-білу лампу.
Втікач вирівнявся та кліпнув.
- Щур. Я злякав щура, - повідомив Мензбір. Жінка з розчарованим видихом передала йому товсту свічку.
- Пташко! Пташко! – Регз в ту же мить влетіла у кухню, ледь не зламавши його ніс. Благо, що Ларус встиг зреагувати та відійти на крок.
- Де ти її бачив?
- Там, - бездумно відповів гість, показавши кивком у куток, куди слідом направили лампу.
- Ой. Цип-цип-цип, - стала підзивати щура хазяйка. – Цип-цип-цип. Виходь, Регз тебе нагодує.
- У тебе що… ручний щур?
- Ні, звісно. Ці пташки прийшли до мене самі, голодні до смерті. Ось я й підгодовую їх.
- Їх? = з жахом перепитав Лари.
- Мої пташки не кусають. Не хвилюйся через це, - жінка вирівнялась та обернулась. – Ціпка, - згадала вона, тикнувши пальцем у його сторону, та знову пішла.
Ларус тяжко осів на стільці. У його світі зараз відбувся переворот понять.
Комусь подобаються щури.
Ці огидні, плешеві, злі та агресивні створіння що принесли вже другу жахливу чуму до Дануоллу. А ця жінка не те що не вбиває, а навпаки – підгодовує іродів, які, на думку Ларуса, повинні тільки страждати та битися у агонії. А бажано взагалі зникнути з лиця землі.
Чоловік, до свого глибоко жаху, добре знав, на що спроможні ці «голодні пташки». Один щур не принесе багато шкоди. Але головна особливість цих тварин у тому, що вони ніколи не приходять по одному.
Стійкий вираз «нехай щури не обходять стороною» також частково дратував. Тому що ліпше взагалі не їх не згадувати.
Звісно, Мензбір розуміє, що це лишень побажання «вдачі та гарного здоров’я», але все ж.
Мензбір акуратно поставив свічку на стіл та помітив відблиск на тарілках.
Чи мила Регз руки після того, як прийшла? А вона цими руками торкалася гризунів. ЛАрус поспішно відвернувся та прикрив рота, що б його не знудило.
«Бридко. Вона не тільки дивна, а ще й з розуму з’їхала. Треба швидше тікати з цього епіцентру хвороби, але куди?»
У цей момент на кухню повернулася жінка. Вона поклала перед ним ціпку. Чоловік обережно підняв металевий виріб.
Тонша, за ту що була у нього, але міцна.
- Дякую, - Лаурс облизнув зуби, думаючи, що можна віддати за це. Він нехотя вийняв бойовий ніж та поклав лезом до себе.
- Це все, що я можу дати, - признався втікач.
- Ой не треба, - Регз побоюючись покосилась на зброю та сіла за стіл. – Вона мне не потрібна.
«З’їхала з розуму, але дуже добра», - виправив гість сам себе, підсуваючи речі ближче. Він став акуратно надягати талісман на цепку.
- Якщо хочеш, можеш залишиться на ніч. Під місяцем у місті дуже небезпечно.
- Так, я помітив, - Ларус надів річ на шию.
- О, ти все зустрічався з…
- Чумними? – підтримав Мензбір, поклавши руку на талісман та з облегшенням видохнув. – На жаль. Я помітив, що у тебе лишень одне ліжко. Ти нагодувала мене та дала ціпку знаючи, що я нічного не можу дати у відповідь. Не хочу зловживати твоєю ввічливістю.
Регз всміхнулась, що їй личило. Жаль, що хороший настрій пропав так же швидко, як й появився.
- Але твій будинок…
- У мене є місце, де я зможу спокійно переночувати. Тут відносно недалеко… дивлячись те я знаходжусь.
- Ми поряд з перехрестям вулиці Ефіма Оласкира та бульвару Каловага.
- Тут недалечко, - збрехав Ларус. Насправді, тепер відстань до тої квартири зі скелетом у два рази більша.
- Що ж, якщо не далеко… - господиня скала руки замком. Мензбір акуратно піднявся, ще раз провіривши талісман.
Так приємно знову відчувати його вагу… але чогось не вистачало.
- Чорт!
- Що трапилось? – сіпнулась Регз.
- Мій… у мене не було маски і тому я використовував платок. Схоже, він випав десь вдома.
- Я можу дати тобі й маску.
- Я… Ні, не треба. Вона тобі знадобиться.
- Ну ми ж послідовники, ми повинні допомагати один одному, - з цими словами хазяйка взяла лампу та пішла геть. Ларус провів її поглядом і, підхопивши свічку, пішов слідом, піймавши її за копанням у кучі речей, за якими вгадувалися шкаф та тумба.
Хвилину пошумівши речами, жінка дістала захисну маску з одним маленьким фільтром зліва. Ларус впевнено міг назвати його бутафорським, судячи по розміру сітки на фільтрі. Проте, або така, або ніяка.
- Дякую, - чоловік не довго думав й тут же надів захист, перед цім задмухнувши свічку. На декілька секунд у її очах просяйнув жах.
- Щось не так? – піднявши брову, спитав Ларус.
- Ні-ні. Нічого.
- Свічка, - втікач простягнув річ, але Регз лишень покачала головою.
- Залиш собі. Вона ще знадобиться, - «… щоб відмолити сім’ю» господиня цього не сказала, але слова лежали на поверхні. Як тільки Ларус повернувся до виходу, жінка знову заговорила:
- Там, у ночі, для нас є більша небезпека, ніж хворі пташки. Люди у золотих масках. Вони полюють за послідовниками.
Від її слів по руках пішли мурашки. Люди у масках. Аристократка говорила про таких.
- Хто вони? – тихо запитав Мензбір, кинувши на неї погляд. Рез знову покачала головою.
- Не знаю. Я бочила, як вони забирають одного послідовника за іншим. Пізніше вони поверталися, щоб пограбувати їх дома. Все це почалося ще в перші дні чуми. Ти легко впізнаєш їх: носять золоті злі маски на все лице та чорні кітелі, мечі та пістолети.
- Мечі? – здивувався Ларус. Хтось ще дійсно ними користується?
- Самі що не є справжні. Та ще й називають нас «єретиками»
Слово обпалило гордість. Так їх називають тільки фанатики Семи заборон. Чи могли вони підпалити його дім?
- Добре, дякую за попередження, - Лаурс зробив ще декілька кроків до дверей і, взявшись рукою двері, повернувся до господині.
- Ще раз дякую за гостинність, Регз. Якщо що, можеш шукати мене на вулиці Клевентина, ближче до тому району, де ми зустрілися.
- Нехай Потойбічний береже тебе.
- Нехай Потойбічний береже тебе, - кивнув чоловік у відповідь, віходячи через сходи на вулицю.
***
Ззовні стояла глибока ніч. Молодий місяць та міріад зірок трішки освітлювали сірі дороги та великі бетонні коробки, здалеку відображаючись у ще цілих вікнах.
Ларус знову йде вперед, через силу знаходячи дорогу, час від часу забуваючи ціль. Він постійно оглядається, чуючи на тихих вулицях звук: хруст каміння, завивання вітру під металом, кроки та шарудіння. Коли гробова тиша забирала все оточення, чоловік у котрий раз, опускав погляд до рук, свічки та обручки.
Валері…. Його кохана Валері, згоріла заживо… Вона більше не зустріне його з роботи, не напише листа, не буже мріяти про великий будинок. І діти… він більше не зможе обняти їх, поцілувати у чоло, бажаючи спокійної ночі та гарних снів. Він не забиратиме їх із школи, не слухатиме маленьких, але серйозних, проблем…
Ларус стиснув кулака, відчуваючи, як щури деруть серце та сльози знову появляються на очах. Різкий звук зліва та позаду змусив, не думаючи, повернути у вигиб високого будинку, до входу у підсобні приміщення. Втікач прижався спиною до стіни та прислухався.
Рівні тяжкі кроки. Пара людей іде сюди. Спочатку Ларус, у паніці, поблагодарив Потойбічного за те, що це не чумний. Вже у наступу мить він молився за те, щоб це були вони. Тупоголового звіра легко перехитрити, на відмінку від розумної людини. Друзі це чи вороги Ларус знати не бажав. Не зараз, на сам перед. Він дуже стомився.
Тім часом, кроки наближалися. Чоловік подивився на свої руки і, подумавши декілька секунд, надів друге кільце по верх першого і поклав свічку за пояса. Щоб не згубити, якщо-що.
Кроки припинилися, завмерло й серце втікача. Через декілька секунд кров забухала у вухах. Ларус сильніше притиснувся до стіни. Від страху, що трусив коліна, йому хотілося розчинитися у бетоні, в темноті ночі наче привид, бути тінню.
Тінню згорівшого кохання.
Із-за повороту показався блідне світло фонаря.
Повітря по тяжчало, земля пішла з під ніг. Ларус розгубився та зробив крок назад, притискуючись до стіни все ближче, поки та вислизувала з під рук.
Крок за кроком, він відходив все далі, нехай і не розумів коди саме. Світло фонаря сліпило його все сильніше. Відійшовши ще, земля раптово пішла з під ніг. Ларус завалився назад, падаючи у пітьму. Він відразу її впізнав. Це була та сама тьма, що оточувала його на кухні. Густа темнота, що тягнеться як смола.
Вода потрапила до носа. Ларус моментально закрив лице рукою, забувши про маску, та спробував вдохнути. Правда, замість цього він навпаки затовкав воду глибше. Тіло кинуло у холодний піт, сеча плеснула на язика, віщуючи легкі конвульсії. Вода текла по горлу та обпікала легені, але у той же час, Ларус міг спокійно дихати. Він відчайдушно намагався ще більше повітря як можна тихіше, щоб не привертати уваги.
- Блятскі потвори! - почулося недалеко та глухо. Ларус завмер і з страхом витріщився на пару людей біля себе. У двух чоловіків були однакові маски зі загрозливою гримасою огиди, пустими очицями та протигазом із двома великими фільтрами з боків. На чолі, неначе клеймо, був намальований знак: тризуб у кільці, з перегородкою у протилежного від кінців стороні. Золоті маски!
- Я ж тобі говорив, що це щури! – зло прошепотів один з них, той, що був без ліхтаря. Здається, вони його не бачать, хоча відстань, дай Потойбічний, два кроки. Як так?
- Але я…
- Пішли, - роздратований розвернувся, - ми навіть й половини не обійшли, а ще треба явитися до Холджера на світанку, - вони пішли геть. Тільки зараз Ларус помітив, що спостерігає за ними через вікно, і чим дальше відходило джерело світла, тим меншим та туманним воно ставало.
Боячись, що от-от він опиниться один на один з всепоглинаючою темнотою, Ларус кинувся через вікно і, на диво, відчув як стає на ноги з м’якого нічого.
Він здивовано приводив очима фанатиків Семи Заборон геть. Тільки коли вони відійшли на десяток метрів та вимкнули ліхтаря, Ларус видохнув з полегшенням. Навіть не помітив як затримав дихання.
«Йобнуться можна… Безодня точно мені симпатизує, - вирішив він. – Бо те, що зараз відбулося, не інакше як… магія.»
У серце вдарили сумніві. А що якщо… це дійсно магия? Але як таке можливо?
Ларус подивився на місце події.
Він чув, що у світі бувають люди, що володіють магією. Кажуть, вони здатні на неймовірні речі, лякаючі звичайних людей. Переміщення на десятки метрів за декілька секунд, гіпноз, телекінез та інші дивно-цікаві речі. Таке кажуть про кожного відомого вбивцю, по неординарну історичну особистість і, навіть інколи, про правлячим особам.
Чув Ларус і про тих, хто за допомогою дивних рецептів спроможні створити чудодійні зілля. Про тих, хто знає, як проводити ритуали. Колись його батько розповідав, що їх прабабуся знала толк у таких речах, але вирішила унести знання з собою.
У тому, що вона була відьмою, він не сумнівався, але сама думка, що він також може бути відьмаком, до Ларуса ніколи не приходила.
Втікач швидко покліпав, відганяючи сон та біль у голові. Він занадто втомився, щоб думати про такі речі. Чоловік ще раз роздивився навкруги і рушив далі по вулиці у глибоку ніч.
***
Перше, що бачить Ларус, просинаючись – стеля. Сіра, стара, без кінця і краю.
Чоловік тяжко стогне, повертаючись набік. Спина жалісно хруснула та заболіла, в очах на секунду потемніло. Спати на розкладному кріслі виявилося дуже незручно. Для нього він був занадто короткий та вузький. Його тканина посіріла від часу і почала пахнути стариною. Зараз він це вже не відчуває.
Побив байдики ще декілька хвилин, Ларус видохнув та підвівся. Сон знову був поганим. Він все ніяк не міг згадати, що саме йому снилося. Залишалися лишень обривки. Здається, сьогодні він бачив Безодню. Стару і темну, як вкрите пилюкою вікно. Він бачив великого левіафана і слухав довге, повільне серцебиття монстра глибини. Здається…. потім все згоріло у темному вогні.
Спросоння голова наче набита ватою, шлунок стискався від голоду.
Ларус не знав, скільки днів пройшло з тих пір, як він зустрівся з Регз і, відповідно, їв в останній раз. Він був впевнений лишень у тому, що пройшло ще недостатньо днів, щоб він помер. Ларус також не міг сказати, скільки днів прошйло з його втечі. Навіть не дивлячись на те, що він добре пам’ятав що спав, все злилося в єдиний довгий кошмарний день.
Чоловік обережно встав на ноги, взувся, накинув кітель не застібуючи, і підійшов до вікна у гостинній. Вчора всю добу йшов дощ. У попередні роки, Ларус би з задоволенням бурчав на те, що в середині місяця Жнив – другому місяці року, - йде такий дощ. Але зараз він чекав його кожного дня. Бо це було єдине, яке не яке, джерело доступної питної води.
Напившись, Ларус виглянув надвір, на хмарне небо. Може, дощ буде й сьогодні? Стукіт капель заспокоював розбите серце, перебивало інші звуки, які могли б попередити про небезпеку.
Переливши воду у банки, що були знайдені у цьому домі, чоловік виставив «пастки» на позиції.
Після цього він сів на покривалі, постеленого біля вівтаря і запалив подаровану свічку. Він постійного використання вона покосилася набік і віск з ямки всередині регулярно проливався за краї.
Він згадав, що за ці декілька днів, він виніс усе корисне з кухні у робочу кімнату та гостинну, де відпочивав. На холодильник він повісив записку з вибаченнями перед господарями квартири, у надії, що той її все ж прочитає.
Ларус склав обручки на табуретку-підставку і знову став молитися Безодні та Потойбічному. Так, він не знав, скільки часу пройшло, але з впервеністю міг сказати, що проводив біля вівтаря більшу частину часу.
Він довго молився. Просив Бога про спокійний сон своїм рідним, просив про спокій своєму духу. Просив про майбутнє, про просте і зрозуміле майбутнє. Бо зараз Ларус змушує себе робити будь що: прибрати залишки з холодильника, викинути труп щура, що був тут раніше і над яким вже збиралися мухи. Він прибрав скелет геть. Але задача розбору книжного завалу поки здавалася не стільки тяжкою, скільки дуже довгою.
Коли Ларус знову відкрив очі, нічого у світі не змінилось, тільки що сонце трішки зайшло за дім. Він провів рукою по лицю і поклав голову на вівтар, закривши руками. Серце билося у розпачі. Ніхто не відповідав і молитви не даруть більше попередньої впевненості.
«Як я дійшов до такого життя… один на один з цим жорстоким, блятским, сука, гниючим місцем» - думки були лиш віддзеркаленням хаосу, що творився в груди. Чоловік закусив губу.
«Нездатний як слід захистити себе чи тих, кого я люблю… потрібний, напевно, тільки Майклу, - Ларус подивився на балкон за спиною. – Да і то, не дуже, рахуючи, що я вже декілька днів не бачив ні Сома, ні варти. Тільки цих блятских в масках…маски!» - слово відбилося у грудях ехом знайомих голосів.
«Маски-маски-маски», - крутилося у голові, починаючи нову пісню. Втікач не зразу почув її далекий мотив. Перші ноти, що долетіли до чуткого слуху, змусили підняти голову і подивитися в сторону виходу.
«Це вони у всьому винні. Регз казала, що люди у золотих масках полюють на послідовників. Можливо, це вони підпалили дім, щоб здихатися від «єретиків»! Мій дім!» - від такої думки Ларус аж на ноги підскочив. Він почав хаотично бігати очами по кімнаті, неначе щось з цього бардаку могло підсказати що робити й чи правильно він думає. У голові бджолами крутилося єдине слово: «помста».
Він повинен помститися за Валері, за Вернона і Ансер. За Регз, за всіх послідовників і за аристократку, якій вони докучають. Холодне бажання помсти розпалило вогонь у грудях.
- Але де мені їх шукати? – спитав він сам у себе. Дануолл величезне місто, і якщо просто так шукати у кожному закоулку – на це може піти не один тиждень. Був також варіант спробувати знайти їх на вулиці й сісти на хвіст. Це здалося Ларусу гарною думкою, поки він не згадав дещо:
- Вони йдуть до Холджера, - згадав Мензбір. Він не знав нікого на ім’я чи прізвище «Холджер». Нікого з живих, але він добре знав, де знаходиться площа Холджера. Значить, треба почати звідти.
Чоловік вийшов на балкон і подивився на небо. Приблизно друга година дня, починається дощ.
Цієї ночі він вийде на полювання.