— Вітаю.
Шепоче пітьма. Жіночій голос іде луною, не наче вітер.
Чоловік різко ковтає повітря й відкриває очі, наче прокинувшись від довгого сну.
Він стоїть посеред знайомої кімнати: старий диван, тяжкий комод, прикрашений фотографіями й фігуркою левіафана. Залізний монстр з глубин підійняв тяжку морду до стелі, тримаючись лишень на підставці, завитках «хвиль». Покрита ламінатом підлога пливе нечітким узором. Довгий стіл зі стільцями також частково з’їдає розмиття.
Із-за стіни роздається дитячий с міх й гуркіт маленьких ніжок. Звуки розривають серце. З кухні пахне жареним м’ясом у гострому соусі.
Чоловік проходить до коридору, не відразу помітивши двері до інших кімнат, малюнки дітей на стінах – усе пливе після декількох секунд фокусу.
Тунель продовжується у безкінечну даль й з часом повноцінно розчиняється синьо-сірим туманом.
Це його дім.
— Я спостерігаю за тим, як ти приходиш і йдеш, — знову жіночій голос. Господар обертається, уважно вивчає вітальню, але не бачить нічого або нікого, хто міг би говорити. Він йде на… тут повинна була бути кухня, але замість неї перед очима така ж кімната як й за спиною. Думка обривається на середині. У тяжкому повітрі різко пахне їжею.
Дитячий сміх рокотом пробігає по дому. Вернóн и Áнсер сьогодні граються на вулиці? А чи це не небезпечно у такий час?
Тільки батько підійшов до дверей назовні на декілька кроків, як з «кухні» виринає потріскування м’яса на олії.
— Вáлери? — окликає він, повернув голову.
— Я знаю, що ти чуєш мій голос, - відповідають наполегливіше. Шепіт окріп до слів, вій обернувся скреготом каменю о камінь. Дивні переміни насторожують, чоловік залишається на місці.
Подвійний сміх привертає увагу й чітко лине з закритих вхідних дверей. Діти на вулиці.
Він повільно йде по пустому коридору, наче вперше. У шафи незвично порожньо, є лишень одна пара взуття. Жіноча старомодна пара на невеликому каблуку. Він клацає ручкою на дверях з силою, вважаючи що тут зачинено. Двері відчиняються всередину і сильний запах жаркого м’яса в мить змінюється йодом та вологою. Яскраве світло сліпить, але швидко згасає до сіро-синього вечора.
Ганок перед домівкою обривається тільки розпочавшись. Сіра стежка до огородження витягнулась дорогою з висячих чорних валунів. Куди не глянь – суцільне морське дно. Зверху пробиваються рідке проміння світла, розсіяне товщою води, у далечі кружляють чорні тіні, що спостерігають. На кінці дороги горіть зірка.
Чоловік застиг, дивлячись на м’яке світло. Він невпевнено обертається, наче питаючи у своєї тіні: «Ти теж це бачиш?». Дім змінився: світлі кольори згасли, кути поросли павутиною, повітря стало тяжким, застоялось. Він виглядав покинутим. Та більше не відчувався як щось рідне.
— Не йди, — голос за спиною пом’якшав та більше не наполягав. Господар озирнувся, помітивши крапку у далині. Це його кохана Валері? Голос дуже схожий. Чому вона там? З серцем повним скепсису, він все ж йде вперед.
При наближені світло набуло людської подоби: силует витягнувся, показались руки та ноги. Ця жінка набагато старша за нього. Не дивлячись на свій приблизний пенсійний вік, вона худа, тримає спину рівно, підборіддя трохи піднятим, очі – гості настільки, що чоловік відчуває, як леза ножів ходять по шкірі – окреслені м’якими морщинами та напруженими бровами.
Густе волосся зібране в низку гулю та прикрите акуратним капелюхом з чудернацькім оздобленням у вигляді голубки. Пелерина закриває майже весь торс, показуючи лишень пишні рукава, зібрані вище зап’ястя та довгий піджак з діловими штанами. Таке було у моді серед чоловіків, поки цім ще хтось цікавився. Так казала Валері. Жінка наповнена світлом: шкіра видавалася блідно-жовтою, одяг – ніжно-оранжевим, очі – два живих вогника з білою серцевиною замість зіниць.
Фігуру пересікали багряно-червоні лінії, наче нитки розбитого скла. Візерунок накладався на шкіру та одяг рівномірно, наче існує по іншим законам, ігноруючи складки та згини. Центром «розколу» виступала ліва рука, майже повністю посічена тріщинами.
— Хто ти? — він не відразу знаходить у горлі голос. — Ти не моя жінка, — співрозмовниця виглядає роздратовано.
—Зараз не важливо хто я. Зараз важливо, що ти відповів на клич, — світла підійшла на крок, простягнувши руку. Її очі розширились від зацікавленості та пійманого захвату в супереч спокійному, майже незацікавленому тону. Голос все ще нагадував чоловіку про кохану, нехай співрозмовниця годилась йому у бабусі.
— Клич? — він спробував відступити. Чужа рука виявилася швидшою й торкається його грудей. Вона хватає талісман, на шиї через одяг. Контакт розпускає квітку жару, пробуджує ніжний голос супутника. Талісман заспівав. Заспівав шепотінням самих хвиль океану у голові, у руках, у кістках. У ньому та світу навкруги.
Раптово гуркіт та тепло, вивільнені підвіскою, прибило до землі та заставило затримати дихання.
— Будь уважний, Ларусе. Чума з’їдає людей не тільки ззовні. Йди за піснею, коли втратиш усілякий орієнтир.
— Що? — слова жінки спотворились але в той же час звучать у самому мозку. Вторгаються, ріжуть думки з силою та наглістю, що недоступні людині. Вона сильно взяла поліцейського за плече іншою рукою, підійшовши у притулок.
Шкіра сяє та м’яко пульсує у такт його серцебиття. Він неї пахне старими книгами.
— Йди, — повторила зірка, перш ніж штовхнути його у груди. Земля вийшла с під ніг і Ларус, розгубившись, звалився з каменя зі застиглим криком. Він махав руками, намагаючись схватитись за край. Пальці сковзнули по гладкій поверхні не в спромозі знайти опору й чоловіку не втекти від вільного падіння у пітьму.
Яскравий силует витягнув шию, слідкуючи за ним. Сине небо чорніє, у мить набирає вагу та падає слідом з грацією, звичайних обставинах не підсильних такому гіганту. Воно завило пробираючим нутрощі плачем, надавив самим лишень звуком на вуха, голову та тіло. Світ похитнувся.
Ла-рус.
Він чув своє ім’я у крику. Звір летів за ним слідом та повторяв:
Ларус.
Ларус!
—Ларус!
Темну пелену прорізав знайомий, схвильований чоловічий голос.
Опора згубилась, коли розум повернувся у тіло. Лейтенант відчув, як повільно падає та інтуїтивно простягнув руки вперед, намагаючись ухопити що завгодно, лишень би залишитись у своїй поверхні. У нашому випадку, він з силою вдарив долонями по столу та голосно стукнув ніжками стільця об підлогу.
Серце билося об груди, перед очами забігали мушки.
— Доброго ранку, пане сонько!, — єхидно підколи із-за спини. Мензбір схватився за талісман під одежею, намагаючись заспокоїтися. Вірний супутник все ще теплий.
— Мати твою, Філ, — рикнув поліцейський собі за спину, — я віддеру як тільки видерся курятника, — узяв під контроль серцебиття, Ларус спокійно відкинувся на спину стільця-постілі і сердито подивився на регочучу пару підлеглих-колег. Коміки.
— Чи не час прокидатися, лейтенанте? — весела посмішка Філа дразнила його кулаки. Ларус миттю подивився на годинник: половина четвертого.
— У мене є ще пів годинки, - пробурчав він, витягнувшись на стільці й поклавшись чепчик на очі.
— Як скажеш, начальник. Гарного відпочинку, - сержант похлопав його по плечу та пішов кудись до виходу.
— Йди-ка ти нахер, — прицмокнув, пробубнів Ларус у відповідь, добре розуміючи, що заснути знову навряд-чи вийде. Проте, не те, що б він справді збирався.
Думки швидко повернулися до сюжету денного сну.
На відмінку від більшості інших, цей запам’ятався чітко, наче все, що там відбулось було насправді.
«Важливо, що ти відповів на клич,» - слова клеймом вигоріли у голові. Слово «клич» чіпляло особливо сильно, не даючи спокою поганому передчуттю. Ларус впевнений – це не просто так.
Лишень через декілька секунд чоловік зрозумів: такий сюжет сниться йому вже не в перше. Більше того, він впевнений, що не бачив нічого іншого уже дуже-дуже давно. Свій будинок, діти та жінка, яких не бачив. Гадав лиш, що чув її далекий голос. Бачив зірку у заляпаних вікнах та відкриті двері. Він бачив світ, створений лишень з неба, але ніколи раніш не підходив та не говорив зі… бабцею? З аристократкою – такий опис підходить їй більше.
«Я давненько не отримував листів від Валлі,» - з сумом помітив Мензбір. Йому хотілось почути її хоча б у слухавку, бути на зв’язку частіше чім обмін рукописними листами раз у квартал. Але після падіння мережевих вишок усілякий зв’язок обірвався. Дануолл потонув не тільки у інформаційний, але й в економічній, психологічній та ресурсній ямі.
Чудово.
Ліниво прослідкувавши за обшивкою капелюха зсередини, поліцейський тяжко зітхнув і, знявши головний убір, озирнувся.
Він залишився сам на сам.
Одинока лампочка над столом, за яким він спав, тьмяно показувала місцевий відносний порядок. Старі світлі стіни, які повинні були перефарбувати ще сім місяців тому, напівпорожня книжна шафа з приклеєними навколо замітками й газетними вирізками, більшість з яких – сторінки з кросвордами, які не може відгадати увесь персонал, чи колонка гуморесок. Було декілька важливих статей про їхню тюрму. Біля холодильника залишили пару стільців та коробку з порожньою пляшкою. Великий диван зі сальною подушкою стояв за спиною.
Ларус розкрив мундир і, піднявши за цівку, дістав талісман.
Старий аксесуар, що по формі нагадував повернутий вниз рогами молодий місяць, з чогось білого та міцного, схожого на камінь. На підвісці вишкрябані дивні символи схожі на старі руни з перших сторінок підручників історії. По середині та у країв, де прикраса нагадувала великі ікла, камінь підкріплювала залізна нитка з зовнішньої сторони. Через центр до нього прикріплені застібка та ланцюжок.
Талісман приємно нагрівав долоню та вібрував, але, що дивно, не трясся й не видавав ні звуку. Це трішки жахало, бо ніколи раніше такого не було, але у той же час це… заспокоювало. Так заспокоює взятий з гарячого піску камінчик. Напевно, талісман нагрівся від його тіла та одягу, а вібрування – це брижі в очах через погане освітлення.
Заховав його знову під форму, Мензбір підвівся та потягнувся. Зараз не час киснути, потрібно навідати Кепа та дізнатися, чи не пришов лист до нього.
Ларус повільно побрів до дзеркала. Ліниво поправив високий комір червоної сорочки, погладив відрослі темно-коричневе волосся, закріпив красоту кепкою-кашетом. Повертів голову вліво-вправо, оцінюючи легкі зарослі на підборідді. Потрібно буде поборотися з лінню та побритися дня через два.
Погляд сковзнув на повішену поряд брошуру про міри безпеки під час карантину:
- «Тримайтеся на безпечний відстані у півтора метри.»
- «Виходьте на вулицю та розмовляйте з людьми тільки в спеціальних захисних масках.»
- «Не пийте та не їжте продукти з не провірених місць.»
- «Оминайте людей з блідною шкірою та сморідним запахом блювоти.»
- «При перших симптомах захворювання (поручення пігментації, сухість шкіри, слабкість, біль в очах, кров з носа, погіршення зору, нюху чи чутливості) звертайтеся до лікаря чи самоізолюйтесь»
Підпис унизу: «Читати як «закрийся у кімнати на помри.»
Ларус хмуро посміхнувся. Він пам’ятає, як спочатку всі жорстко дотримувалися цих рамок, як по головах било керівництво за недбалість. Яка була істерика! Люди не виходили на вулицю та масово покидало міста, «уникаючи великих скупчень» разом з цим розносячи хворобу у всі кутки імперії, навіть цього не розуміючи.
Зараз половина рекомендацій ігнорується, інша – дотримується за звичкою. Принаймні, така тенденція спостерігається у тюрмі Колдридж.
Лейтенант повів погляд далі. Якщо вже деякі надмірно гидкі сержанти перервали його денний сон – одне з найцікавіших занять дня! – він займеться іншими цікавими справами, поки їх не зробили інші вільні трудні.
Потираючи руки у передчутті помсти, Ларус залишив кімнату відпочинку. Прямо по коридору невелика кухня-столова. Навіть з свого місця чоловік чув гомін голосів звідтіля. Більшість полюбляє збиратись там. На «кухні», як її називають, столи більші чім у кімнаті за лейтенантом, та й лампочки працюють краще.
Тільки Ларус відкрив двері, як засіла за найближчим столом компанія підняла похмурі погляди, промурчала привітання, а потім повернулися до чергового чемпіонату у карти. Гість привітався у відповідь, потиснув руки декільком людям та пішов через велику залу до пункту отримання їжі
— Привіт, Семі. Їжа для «зносків» готова? — широкоплеча жінка повільно обернулась до поліцейського, що підійшов, із здивованою настороженістю. Якби не регулярні та не дуже багаті поставки, можна було б сказати, що вона має декілька десятків лишніх кілограмів, але Мензбір добре знав, що це у неї таке тіло. Порушення якесь. Всі шуткували, що це жарти Потойбічного, про те поліцейський знав, що Бог тут ні до чого.
— Хтось з них склав про тебе образливий віршик, Ларі, й ти вирішив з’їсти всю їх їжу на сьогодні? — відповіли питанням на питання.
— Ні, лишень рознесення, — підозри в очах кухарки стало більше. — Знову Філ, — Сем розуміючи всміхнулась та пішла у глибину справжньої та страшної кухні. Довгий жарт колективу: лейтенант Мензбір наказує тим, що лишає роботи.
Погляд колеться між лопаток. Ларус повільно повернуся, шукаючи хто так сильно бажає його смерті.
Сержанти та рядові продовжували гру, більшість спостерігала за ходом партії, підкидуючи гравцям ще й своїх коментарів. Декілька людей кидали на нього «контролюючі» погляди і лишень круп’є, який роздав на цю партію, спіймав та затримав погляд командира. Друг Філа. Ларус посміхнувся кутками губ. Напевно неприємно потім буде слухати коментарі сержанта, але він сам повинен. Чоловіки кілька секунд дивилися один на одного, поки натовп не ворухнувся, повертаючи увагу ведучого собі. Мензбір так само припинив колупати підопічного поглядом, мигцем озираючись у кімнаті.
Кухня завжди здавалася йому найчистішим приміщенням, відразу після комірчини Дока. Білі підлоги, сталеві столи та лавки, металеві тарілки, виделки, ножі (для персоналу), приємні синьо-блакитні стіни. А зараз, коли мужики готові розбити один одному пики в м’ясо за можливість драїти сортир зубною щіткою, аби тільки зайняти себе чимось, їдальня виглядала чистою.
Тяжкі двері за півметра від місця, де стояв Ларус, з гуркотом відчинилися і жінка викотила старий візок з кількома підносами.
— Дякую, Семі, — чоловік постарався мило посміхнутися, але за кілька секунд кинув марні спроби, схопив візок за ручки і в супроводі напружених поглядів залишив їдальню.
Дорога лежала через газон між корпусами. У невеликому дворику, що зараз служить лише переходом зі старого корпусу до нового, дорога розбита і завалена сміттям, що створює проблеми навіть якщо ти просто виходиш покурити. Довелося по маневрувати між порожніми коробками та кинутими вольєрами для вовкодавів. Колись вони мали багато собак. П’ять-шість здебільшого. Чума забрала їх першими.
Декілька щурів, що вибігли на дорогу, тікають, не зумівши вихопити і крихти з тарілок. Неприємні, довгі і кістляві тварюки. Чому хвороба не поїдає і їх теж?
Подолавши місце прогулянок, він нарешті добирається до залізного містка (спостерігального пункту з камерами). Зазвичай, заходячи сюди, Ларус мимоволі збирається, потрапляючи під приціл цілої купи ув’язнених. Хтось виходить до вікон, зустрічаючи, хтось у мріях перегризе твою горлянку з далекого кута, хтось співає пісеньки або мислить вголос. Тут пахне вогкістю та різким, найдешевшим милом.
Зазвичай.
Зараз тут міститься всього п’ять осіб, кожна - так чи інакше злочинець (врешті-решт вони непросто так сидять в одній із найсуворіших в’язниць Імперії), але в умовах нового часу вони облаштувалися прямо в «фешенебельний готель». Сьогодні кожна звичайна людина хоче регулярно харчуватися, безпечно спати та мати постійний доступ до медикаментів.
— Хей-хей, Макаревич! — заспівав Ларус, підійшовши до першої клітки і застукавши по решітчастих дверях. Чоловік на ліжку здригнувся, підняв кудлату голову. В очах майнула злість і огида, що миттю розчинилися в певному полегшенні… або просто голоді. Складно сказати.
— Доброго ранку. Час поїсти, — ув’язнений повільно підвівся і, чухаючи стегно, підійшов ближче до вікна в дверях. Біло-персикова роба зблідла і порвалася на краях, нагадуючи обмотані навколо тіла ганчірки. «Зноски», коротше кажучи.
— Мензбір, яка честь. Я давно не бачив тебе за такою роботою, — голос лохмача свистів, з рота раз у раз вилітали випадкові плювки. Він прицмокував від нестачі зубів.
Лейтенант проштовхнув у спеціальний отвір тацю з їжею, яку в ту ж мить було схоплено жилистими руками серійного вбивці. Ларус постійно забував, скільки там у знаменитого Гудрата Магрезпі було жертв? Два десятки чи чотири? Втім, після десяти років у Колдріджі це вже й не мало великої ваги. Жахлива огида дряпає душу при думці, що цей милий дідусь вбивав людей заради забави чи збудження. Док завжди говорив, що такі, як він намагаються виглядати «ідеально нормальними». Лейтенант намагався не думати про це більше, ніж треба.
Колеги довго й підпільно мучили «Макаревича» у старій допитній кімнаті, доки й це їм не набридло. Тому лейтенант вважав, що він отримав своє.
— Читаєш нуарні романи зі шкільної програми? — помітив чорнявий велику книгу «Клинок Дануолла» між складками покривала. На її обкладинці зображено таке страшне обличчя у шрамах, що Ларус здалеку впізнав про це старе видання.
— А що мені тут робити? Випускати перестали, — заперечив Гудрат.
— І як? — Мензбіру було цікаво дізнатися про думку серійного вбивці, про найманця, що вже як років двісті спочиває десь у землі.
— Приторна фігня, — шикнув кудлатий, сідаючи на ліжко з тарілкою їжі в руках. — Але я думаю, що це досить близько до реальності.
— Так? — здивувався лейтенант. — Гадаєш, загартований убивця справді міг розкаятися після смерті Імператриці?
— Угу, — ув’язнений кивнув, зачерпнувши ложкою кашу.
— Кумедно. А я завжди вважав це за нісенітницю. Зрештою, він знав, на що йде, та й робив це вже не вперше. Скільки там з чуток у Клинка Дануолла жертв: сотня-дві? І раптове каяття? Якщо він сумнівався, міг просто відмовитися. Ніхто б йому нічого не заперечив, напевно, — «Макаревич» відклав ложку і кілька секунд розмірковував над почутим. Зрештою, він похитав головою.
— Ти не зрозумієш, — тільки й відповів той, продовжуючи їсти. Гаразд, нехай рахує так, як хоче.
Пропустивши порожню камеру, чоловік уже заніс палицю для постукування, як голос зсередини зупинив:
— Чого вам, лейтенанте? — людський силует обернувся в камері, стрельнувши поглядом в голову поліцейського.
— Їжа, Сергію, їжа, — Ларус підняв тацю трохи вище, демонструючи, перш ніж проштовхнути його у віконце. В’язень неохоче підвівся зі свого місця, повільно виходячи з тіні. Вузькі очі не переривали контакту, визираючи з-під тонких брів. Сам по собі він був худим і високим, а тому з силою схопився за тарілки і пішов назад, приховуючи голову зі смішним коротким кучерявим волоссям.
Сергій – «мафіозник», як модно писали у новинах два роки тому. Насправді він був звичайним бандитом, що зазнався, як у часи Щюриної чуми тисяча восьмисотих, тільки сьогодні і за ґратами. Він іноді казав, що просто тут відпочиває. Ну так ну так. Таке можна про всіх тутешніх сказати.
Мензбір намагався бути якщо не доброзичливим, то нейтральним до всіх, бо ще з хуліганського дитинства засвоїв — кулаки та сварки допомагають рідко та не скрізь. Але ця людина відкидала будь-які спроби спілкування. Не тільки від нього, а й від інших ув’язнених та й охоронців. У Кодріджі вже давно зроблено ставки: як швидко Сергій втратить свій спокій на пару з розумом.
Сусідна камера зайнята однією з небагатьох жінок у цьому курнику, але за що саме вона сидить: не скаже ні Кеп, ні вона сама. Верхівка тихо шепоче: «Державна таємниця». У той же час більшість поліцейських зійшлися на думці, що дівчина підставила не ту велику птаху.
— Юї! Юї! — лейтенант стукає по дверях двічі і чекає, поки «зносок» встане зі стільця, промиє руки і підійде.
— Доброго дня, Юї. Час снідати.
— Ради Потойбічного, нарешті їжа, блять, хоч пожеру! — вона з радістю схопила тацю.
— Як твоє самопочуття, Юї? Слабкість та сухість у горлі пройшли?
— Так, дякую, Ларі.
— Ну ти це, не хворій більше, бо в Дока трапиться серцевий напад, якщо він ще раз видасть тобі зайву пайку Соколовського.
— Переживе, — відмахнувся «зносок» підносячи їжу до столика. — З урахуванням того, що ви, на пару з Баштою Дануолла, чи не єдині місця, куди ці пайки Соколовського все ще привозять, він може й перетерпіти відсутності одного на своєму складі, — лейтенант поправляє козирок з усмішкою.
— Та мені, блять, свої вуха шкода більше, ніж його серце. Він досі бурчить із цього приводу на всю кухню. І хрін заткнеш, — дівчина хрюкає. — Нехай щури не обходять стороною, Юстиція, — бажає він, проштовхуючи тарілку до четвертої зайнятої камери.
Лейтенант стукає по дверях. Чоловік на ліжку опускає книгу на груди і піднімає тяжкий погляд на прибульця.
— Привіт, Аслак. Час снідати, — Ларус піднімає тацю і акуратно проштовхує її в отвір. Зносок уважно дивиться то на їжу, то на людину, що її принесла, з холодною байдужістю. Мензбір чекає якийсь час, думаючи, що ув’язнений все-таки зможе підвестися і підійти, але чоловік як лежав, так і лежить.
Колись Аслак був поліцейським. Точніше, він був військовим, керував своїм кораблем десь біля берегів Пандусії, але через якусь складну політичну ситуацію він, звинувачений у серійних вбивствах і зґвалтуванні, опинився тут. Сам капітан у відставці каже: «Я був невгодний сухопутним щурам» - і це правда. Скандал був настільки гучним, що навіть Імператор висловлювався з цього приводу, намагаючись заспокоїти натовп.
Зрозумівши, що вставати він не збирається, Ларус мовчки котить візок до сусідньої клітки, до останнього в’язня на сьогодні. Худорлявий чоловік зустрічає біля дверей. Його велике чоло, що здається ще більшим через лисіючу голову, ходить прожилками і грає зморшками від чергової незрозумілої агресії. Його маленькі очі-бусинки блищать вогнем.
— Нарешті, — бурчить той, трохи скидаючи руки і нервово чухаючи груди, підходить до вікна видачі.
Колись він був багатою і поважною людиною. У нього, здається, навіть солідний титул був, бізнес, гарний будинок з великою ділянкою на Серконосі чи що ще додається до багатого життя? Втім, це вже й не має значення — що б він не мав, відтепер цим користуються інші, що урвали його майно на розпродажі.
Аристократ теж причетний до якоїсь політичної інтрижки. А судячи з того, що Кеп ще першого дня дав розпорядження тримати його та Аслака на відстані при випуску — скандал у них один на двох.
Ларус не встигає до пуття проштовхнути їжу, як жадібні руки «зноска» миттю хапають тарілки і забирають до ліжка. Варто було ув’язненому сісти, лейтенант, не стримавши огиди, відвернувся і скривився, як від прогнившого фрукта. Його поведінка — ніби все і всі йому повинні, — дратує Менбора і він намагається якнайшвидше піти.
Після закінчення розносу на чоловіка чекає черговий звіт про стан ув’язнених, а далі — бездіяльність на ім’я «варта». Адже весь їхній обов’язок зводиться до того, щоб не давати небезпечним злочинцями покинути стіни Колдріджа, але після того, як більшу частину викосив другий спалах епідемії, співробітники в’язниці відчували себе такими ж ув’язненими, як і ті, хто вчинив злочини.
Чому злочинців не страчують, а персонал не розпустять, зберігаючи ресурси, що виснажуються, — не знав ніхто, навіть напевно сам Імператор, який затвердив указ про те, що в’язниця Колдрідж має продовжувати свою роботу.
«Ох, імператоре, — подумки тягнув Ларус, пригладжуючи неслухняне волосся під кашкетом, - навіть не знаю, дякувати вам або проклинати».
Насправді йому подобається чинний уряд, нехай багато хто і звинувачують Ейхорна II Колдуїна в тому, що він припустився такого сильного поширення зарази.
Втім, що він міг зробити? За його указом острови і материкова частина країни закрили свої порти і кордони, пропускаючи лише поодинокі ваговози і псів (П.К.С – повітряне кероване судно, що простий народ сковеркав до Пес) з провізією. Саме за його указом найрозумніші люди Імперії були звезені до берегів наукового центру світу — Білої скелі — для пошуку ліків, вакцин або хоча б джерела зарази. Ейхорн тримав народ у вузді і намагався сповільнити чуму, але ніхто не очікував тієї сили, з якою смертельна хвороба охопить світ.
Втім, простому люду ніякі аргументи не завадять. Завжди легше звинувачувати у своїх проблемах інших.
Ларус радий своєму становищу. Нехай він і замкнений у в’язниці, по суті живе тут уже якийсь місяць, але це допомагає йому виживати. Він повністю відмовився від грошової виплати, замінивши її збільшеним пайком, більшу частину якого відправляє сім’ї на околиці Дануолла. Їжа, вода, ліки, тканина — все це було набагато важливіше за золоті монети, які й витрачати до ладу нікуди. Тільки на ті ж ресурси, які ще необхідно знайти.
* * *
Закінчивши писати звіт, лейтенант підвівся зі стільця, плавно вислизаючи в коридор. До кабінету капітана йти недалеко. Він поверхом вищий, прямо над казармами, що розташовувалися по сусідству з кімнатою відпочинку. Але Ларусу сьогодні надзвичайно щастить — потрібна постать стоїть наприкінці коридору.
— Кеп, — гукнув Мензбір, тільки побачивши капітана. Кремезний лисий чоловік у важкому червоно-синьому навстіж накинутому кітелі насторожено обернувся, почувши прізвисько. Широкий ніс насупився, рідкісні брови припали нижче, коли підопічний підійшов ближче.
Ларус насторожено зупиняється, помітивши напругу у великих долонях та сірих очах. Чому він такий злий, щойно вичитував когось?
— Я якраз ніс звіт, — лейтенант випростав лист, що зігнувся, і простяг його капітанові охорони Колдріджа.
— Добре, — чоловік різким рухом забирає документ, поверхово прочитуючи.
— Кеп, а… — капітан стрілою встромляє погляд у Ларуса, обливаючи холодом з голови до п’ят. Та що з ним не так сьогодні? Підвівся не з тієї ноги? Погані звістки з Башти чи начальство ще вище набило по голові за розкутий персонал?
— Чи не надходила звістка від Валері? Лист чи посилка? — серце мимоволі почало битися частіше, а холодний погляд співрозмовника мучив душу. Нахмурене обличчя розправляється, здається сумним, і знову дивиться на нього з докором.
— Так, є одна звістка. У мене в кабінеті, — радісна новина викликає усмішку, але водночас загострює підозри. Серце колеться під теплим талісманом.
Щось не так. Щось безперечно не так.
Ларус повільно видихає, намагаючись вгамувати дивне відчуття. Шосте почуття рідко помилялося, але зараз немає жодних передумов для хвилювання. Навпаки, все гаразд, йому написали! Він дізнається, як діти, як самопочуття дружини, що не вчасно потягнула кісточку до останнього її повідомлення. Раптом із ними щось трапилося? Передчуття хоче сказати йому про це?
— О, це добре, — Ларус повертається у реальність. — Коли я зможу її забрати?
— Знаєш, та хоч зараз, — тяжкість відпускає капітана Майкла. — Підходь до мого кабінету, а я закінчу почате і повернуся, — вони кивають один одному і розходяться в коридорі.
Ноги без думки несуть його до старих проржавілих сходів на другий поверх. Дурна усмішка гріє щоки. Поганий день раптово стає добрим! Вийшовши на новий поверх, Ларус завмер, зустрівши погляд з іншого кінця коридору.
— Лейтенант Маєлз, — гукає він. Хлопець підняв голову і прискорив крок.
— Мензбір, — вони тиснуть один одному руки, зустрівшись посередині, якраз біля потрібних дверей. - Кеп усередині? — поліцейський питає і за інерцією тягнеться до ручки, щоб перевірити присутність старшого самому.
— Ні, він сказав, що… — Ларус не встиг домовити, як з легкої подачі двері підхоплює протяг і вони відчиняються з жахливим гуркотом. З нутра кабінету рвонули прохолодне річкове повітря і шарудіння падаючих паперів.
— …скоро буде, — закінчує чоловік, повільно кліпаючи повіками. Оце вітер!
— Чорт, документи! — викрикує Маелз, проходячи всередину.
— Знаєш, мені здається йому не сподобається, що ти зайшов до кабінету без дозволу.
— Та який, у Безодню, дозвіл? - відмахується інший лейтенант. — Ми все одно сюди йшли. Ти ж сюди йшов? - Маелз дивиться на нього через плече, знаючи відповідь наперед, і відвертається. — А доки, що відлетіли, розлютять Кепа, куди більше непроханого вторгнення, — подумавши з секунду, Ларус вирішує, що це цілком логічно. Він знизує плечима, проходячи в напівтемряву.
Насамперед Ларус закриває вікно, щоб їх праця в разі чого не накрилися мідним тазом. Потім починає збирати папери: звіт з підвіконня, доповідь зі стільця, указ зі спинки цього ж стільця. Один зім’ятий папірець упав під ніжки столу, ще один — теж пожований. я, але старанно вирівняний — лежав трохи осторонь, дивом не опинившись під низьким диваном біля книжкової шафи.
Кинувши за старою звичкою погляд на зміст, чоловік помічає ім’я — «Ларус». Це на мить вводить у ступор і розпалює цікавість. У якій це справі фігурує його ім’я?
Лейтенант вирівнює папір, підставляючи його до світла з коридору та швидко читає вміст:
«Капітану охорони Колдріджа Майклу Таунседу.
За розпорядженням Голови імператорської поліції, було проведено внутрішнє розслідування, в ході якого з’ясувалося, що ваш підлеглий — лейтенант Ларус Мензбір — найжорстокішим чином убив власну родину: дружину Валері, сина Вернона та дочку Аренсі Мензбірів; сім місяців тому і весь цей час таємно сприяв небезпечним анархічним угрупованням, передаючи їм їжу, ліки та зброю зі складів Колдріджа.
За вердиктом Верховного суду Великої Острівної Імперії, на слуханні за сьоме число місяця льоду дві тисячі тридцять сьомого року Ларус Мензбіру присуджується довічне позбавлення волі у в’язниці Ютака. У зв’язку з епідеміологічною ситуацією, аж до завершення карантину, Ларус Мензбір повинен утримуватися у в’язниці Колдрідж під особливим наглядом.
Верховний суддя Б.Моор»
Під текстом, над підписом, розписом та штампом швидко олівцем дописано:
«Кинь у камеру В5, звільни її якнайшвидше.
І.»
Погляд зупинився, на мокрій пресі внизу аркуша.
В5 – це камера смертників. Ніхто там довго не сидить. Будь-яке застосування тортур було заборонено ще попереднім імператором, але в Колдріджі досі залишилася допитна кімната старого зразка, яка зазвичай використовується як комора.
Від камери В5 її відокремлює одні двері.
Ларус підібрав щелепу, ще раз прочитавши документ.
Ні.
Ні-ні, це не може бути правдою. Він… він не вбивав… він не зміг би підняти руку на Валері, що вже говорити про дітей… а вбити!
Ні.
Це не може бути правдою.
Саме сім місяців тому Мензбір відвідував будинок востаннє, але вони листувалися! Він має листи від дружини! Вони лежать в особистій шафці.
Земля, що непомітно пішла з-під ніг, раптово повернулася на місце, ударивши в підошви та коліна. Поліцейський похитнувся, але встояв.
«Якщо це ще один жарт влаштований Філом, то я віддеру вже його, а не його матір. Або знайду того, хто перетворить його дупу на фарш», — шипів Ларус у своїй голові. Він глянув на зворотний бік листа. Розкрита мокра печатка з фасадом старої будівлі з гострим дахом на кутах розбивала теорію в пух і порох.
Тривога, що відступила, наринула з новою силою.
Кеп дивився на нього так, бо встиг прочитати листа і повірив у зміст? Майкл справді вважає, що він спроможний на таке? Ні. Він не може так думати, це ж Майкл! Напрочуд прониклива людина, здатна знайти підхід до будь-якого підопічного і…
Він повинен знати, що Ларус нізащо не зробив би такого звірства.
Він знає, що Ларус проти жорстоких методів.
Він…
Зачекайте, чому Майкл запросив його до свого кабінету, якщо вважає вбивцею?
— Гей, Ларусе, — чоловік смикнувся, почувши своє ім’я. Маелз здивовано дивився на товариша по службі, закінчивши прибирати свою (більшу) частину приміщення.
— Ти знайшов щось цікаве? — лейтенант підняв брову і підійшов на кілька кроків ближче. Кров у жилах замерзла, але продовжувала повільно циркулювати по тілу, дряпаючи судини. Наростаючий страх закручував кишки тугим вузлом, голова набрякла фантомним болем. Він готовий поставити тисячу золотих на те, що зараз блідий, як сніг.
— Н-ні, — голос йде не з рідного горла. — Можливо, — поправляє Ларус себе, складаючи указ судді і віддавши все інше Маєлзу. Той підібгав губи, але промовчав, приймаючи подачу, погортавши папери, поміняв їх місцями і поклав на стіл.
— Що це ви тут робите? — немов грім серед ясного неба, у яскравому світлі коридорів з’являється Майкл у супроводі двох підручних молодших офіцерів.
До цього ірраціональний страх тепер набуває звіриних рис. Немов загнаний пес, Ларус в одну мить зрозумів, що він у меншості, та ще й у пастці. На дерев’яних ногах він відступив на крок углиб.
— Вибач, Кепе, — інший лейтенант підключається до розмови так легко, ніби не відчуває неправильності того, що відбувається. — Ми не хотіли ритися у тебе на столі, але протяг здув усі папери на підлогу, і ми… — Таунсед ще раз подивився на Ларуса, що стояв біля дивана. Тремтячою рукою лейтенант підставляє складений конверт до світла, печаткою Верховного суду назовні.
— Майкл, - ім’я незвично злітає з вуст. Як довго ніхто тут так свого начальника не називав…
— Майкл, що це означає? — Мензбір підходить на крок, примружуючись від променя світла, що ковзнув у вічі. Обличчя у Кепа овальне та масивне. Через лисину та плоского широкого носа з першого погляду губи завжди здаються маленькими, а очі — намистинками. Довга армійська служба залишила багато зморшок і кілька шрамів, більшу частину з яких важко побачити. «Наказ зверху не обговорюється» — випалено на сітківці очей, які не тікають від свого підлеглого… чи відтепер уже злочинця?
— Це ти мені скажи, — напруга в голосі тріщала, як дрова, кинуті у вогонь. Повітря виразно не вистачало. По спині пробіг табун мурашок. Троє людей зайшли всередину приміщення, через що стало тісно.
— Тільки не кажи мені, що ти віриш у цю маячню, — Мензбір різко окреслив листом перед собою лінію. Відповіді не було. У грудях пекло, очі розширились.
— Майкл, я не робив цього, — запротестував засуджений.
— Чи сумніваєшся в імператорській поліції? — інтонація противника підказувала, що лейтенант тільки підкидає олії у вогонь.
— Майкл, я не робив цього! — Ларус мимоволі підняв голос - Вони, мабуть, наплутали щось!
— Ралф, — Кеп кивнув на одного з офіцерів, що стояли поруч. Той звів курок і виставив пістолет у бік обвинуваченого, беручи на приціл.
— Вибач, Ларі! — промовив він лише губами. Мензбір учора обговорював із ним новини останніх днів, а сьогодні на прицілі за його наказом!
Потойбічний, мабуть, потішається над ним зараз.
Руки несвідомо смикнулися у бік своєї кобури. Порожній кобури. Мензбір затримав подих, усвідомлюючи, що повністю беззбройний. Він так давно не користувався спорядженням, що не зміг одразу пригадати, де воно з більшою ймовірністю знаходиться.
Ніж, напевно, біля ліжка, а ось пістолет… у шафці!
— Це помилка, я можу це довести! - Паніка проривалася в голосі. — Майкле, ти ж сам давав мені листи двічі на квартал! Якщо… якщо ми зараз заспокоїмося і не будемо поспішати, — Ларус намагався заспокоїти більше себе, ніж решту, — я зможу це довести.
— Ти про ті «листи від дружини», що ти зберігаєш у своїй шафці? — Таунсед дістав один із них через свою спину. Здавалося б, предмет, що підтверджує невинність, має дарувати такий необхідний спокій. Але натомість, біль у грудях лише наростала.
Щось не так.
— Ви копались у моїх речах? — це не дуже хвилювало їхнього власника. Його більше вражав факт недовіри.
— Ми прочитали всі листи від Валері. Дуже розумно. Сховати такий речовик у всіх на очах, обводити колектив навколо пальця більше півроку, більше того, змусити мене сприяти своїм темним справам. Я б похвалив тебе, якби це не було таке жахливо. Ти цьому навчився в академії чи єретичних громадах?
— Що? — голос здригнувся і тільки зараз лейтенант зрозумів, що тремтіння пробило не тільки горло, а й руки. Стиснувши кулаки, він продовжив слухати, ковтаючи серцебиття, що б’є по вухах.
— Ти рідко нагадуєш про свою релігійність. Дякую, що не пудрив мізки цим усім, але факт залишається фактом — коментар начальства, незважаючи на страх, зміг зачепити дрімаючу гордість. Він хоче сказати, що Ларус мало того, що вбив своїх рідних, то ще й приніс їх у жертву Потойбічному? Або що у всьому, що відбувається навколо (від цієї зради і до всієї епідемії) винні «дурні єретики, поборники Потойбічного»? Як же його дратують такі атеїсти, як Майкл. Наберуть стереотипів з мас-медіа, і вдають знавців. Скажених вистачає і на боці релігії Семи заборон!
Ларус смикнув головою. Нині не до віросповідань. Зараз не до образ, є питання важливіше.
Конверт у руках Кепа справді схожий на ті, що йому відправляла Валері. Чого вони в ньому знайшли? Це взагалі за якийсь місяць лист? Здається за позаминулого. Несподіване збентеження пробігло по щоках.
— Стривайте, — Ларус мимоволі махнув руками, чим налякав Ралфа. - Стоп. Зупиніться. Про що ви? Я не розумію, про що йде річ. Якщо ви прочитали всі листи, то мали зрозуміти, що в них немає нічого такого. Звичайний обмін новинами, просто, знаєте, особисте листування одружених людей, вірно? — лейтенант оглянув присутніх довкола, не знаходячи підтримки у розгублених і скептичних поглядах. — Правильно? — Він перепитав ще раз. Не важливо в кого, аби отримати підтримку.
Другий офіцер, Роланд, так само піднімає пістолет, звівши курок. Його обличчя висловлює лише зневагу.
— Ти повинен припинити прикидатися, — гаркнув Майкл. — Підніми руки і не чини опір, — Мензбір спробував розтиснути кулаки, піднявши долоні, але пальці зчепилися лише сильніше, через що кісточки побіліли крізь шкіру і кров у руках закипіла.
Ларус заплющив очі, опустив голову, важко дихаючи крізь зчеплені зуби. Кімната наповнилася тихим шипінням.
Це не правда. Ні ні ні!
— Ха, — лейтенант видихнув. — Ха-хаха. Якщо це такий жарт, то я вас розкусив. Досить, зупиніться, це не смішно. Визнаю, добре сплановано та організовано, але це не смішно! — Вигукнув він, переборовши себе і розчепивши кулаки.
— Руки за голову і не чини опір арешту, — повторив Кеп.
Вони не жартують.
Тремтючі дрова згоріли до вугілля.
Вони не жартують!
Ларус повільно підняв долоні, спостерігаючи, як офіцери обходять його та притискають до дивана.
Безодня всемогутня, коли цей прекрасний день обернувся кошмаром? Чому його звинувачують у тому, чого він не робив? Це тому, що він давно не молився на вівтарі?
Шипіння, що гулом наповнювало голову, стиснулося в грудях.
Що чекає на нього тепер? Арешт у місці служби, де щодня — нова ганьба, а кожна мить ще тягучіша і нестерпніша, чім зараз. Сон на найстаріших матрацах, сусідство з одинокими пацюками. І колеги, які дивляться хто з жалістю, хто з ненавистю.
А потім Ютака? Бастіон у серці півночі, де півроку панує ніч і повітря вморозило у собі злість та кров. Де таких, як Ларус, б’ють ногами в живіт. Де вартові не люди, а нескінченна зима, вічна мерзлота та дикі собаки.
На іншому кінці Імперії йому судилося перетворитися на ще одного Аслака. На іншому острові від його родини.
А що сталося з ними?
Звинувачення хибно, але серце мимоволі кололо при думці, що їм могли спеціально нашкодити або навіть…
вбити.
Ні. Цього не може бути. Вони в порядку. Так, вони мають бути в порядку, навіщо ж комусь їх чіпати?
Він уже знав відповідь: щоб запекти його до в’язниці і прибрати з проходу.
Але… якого? Кому він зміг перешкодити? Кому він міг завадити?
Тіні ковзнули на периферії зору. Руки, що повільно підіймаються, завмерли біля нижніх ребер. Мензбір закляк, спіймавши очима Ралфа.
Якщо він зараз підніме руки вище голови — мабуть, ніколи не побачить сім’ї, не дізнається правди. Чого ой як не хотілося.
Залишається лише одне…
Лейтенант підняв руки до плечей, коли молодший офіцер — усе ще з виглядом забитого кошеняти — трохи опустивши вогнепальне, потягнувся до нього, щоб повернути спиною до себе. Ралф акуратно торкнувся його ключиці, натиснувши лише формально. Ларус вмить схопив долоню, стискаючи та притискаючи її до себе. Він перекинув лікоть через чужу руку і, вигнувши ту назад, схопився за супротивника, що зігнувся вниз спиною. Ралф здивовано скрикнув, піддавшись силі, щоб не зламати собі руку, і випустив пістолет.
Мензбір вчепився в комір і різко смикнув угору, перехоплюючи заручника і притискаючи його спиною до грудей, обхопивши спереду. Роланд навів приціл на бунтівника, але стріляти не став, боячись зачепити союзника. Ралф хрипів і часто дихав. Ларус менший за молодшого офіцера, але сили йому завжди вистачало. Її було навіть надто багато.
— Пробач, Ралфе, — шепнув на вухо лейтенант, перш ніж підвищити тон. - Опусти гармату, Роланде! - гаркнув Ларус. Вищий наказ не виконав. Мензбір натиснув сильніше, знову перехопивши бранця і витягши з-за пояса захований ніж.
— Опусти! — молодший офіцер невдоволено хрипів і намагався вирватися з полону хватки, чим сильніше підкріплював наміри без п’яти хвилин колишнього лейтенанта.
Втім, цих самих намірів він мав не дуже багато. Він знав усіх їх уже більше семи років, з яких останні місяці жив пліч-о-пліч. Навіть самозахистом не хотілося нікого поранити, але коли стоїть вибір між «безпекою себе та сім’ї» та «безпекою колег по роботі» вибір очевидний.
Він повинен побачитися з Валері, він повинен побачити, як виросли син і дочка, він повинен переконатися, що їм ніхто не загрожував і що ніхто ніколи не загрожуватиме. Мусив переконатися, що вони у порядку.
А якщо лист — це лише помилка, він її виправить.
Роланд миттю глянув на капітана, який все ще свердлив бунтівника поглядом, і повільно опустив пістолет. Це не гарантувало безпеки, але допомогло трохи заспокоїтися. Чоловік глянув на Маелза, який все ще стоїть біля столу в шоковому стані. Лейтенант кидав погляд на Ралфа, то на Ларуса, то на Роланда, то на Майкла і, здавалося, зовсім не дихав, боячись підірвати цю порохову бочку.
«Нехай Безодня вкаже мені вірний напрям» — самовільно промайнуло в голові.
Мензбір зосередився і штовхнув заручника в молодшого офіцера, що стоїть навпроти, в ту ж мить зриваючись на капітана з ножем. Плечі Майкла піднялися, руки кинулися навтьоки: одна потяглася зупиняти нападника, друга пішла до кобури. Чоловік влетів у обвинувача, притиснувши його хребтом до одвірка дверей і спрямувавши лезо до горла.
«Кеп, пихата твоя голова, ти ж міг ухилитися!» — зло шипів на нього Ларус. Поліцейський з усієї сили смикнув рукою назад, ніби намагаючись нашкодити ворожому передпліччю. Капітан майже не давав відсічі, легко звільнившись із його хватки. Ларус похитнувся, ударившись плечем об двері, і вибіг у коридор, прямуючи до сходів.
Швидше, йому потрібно якнайшвидше піти з їхнього поля зору!
Перший постріл не забарився. Куля свистом пролетіла над головою, відрикошетила від стіни і з дзвоном вп’ялася в сходинку перед втікачем.
Останні Ларус проскочив, одразу рвонувши до ліжок та шафок. Поспіхом він перестрибував між двоярусними ліжками, у найкоротший термін долаючи кімнату. Він врізався в залізну стінку, не встигнувши загальмувати вчасно, і тремтячими пальцями ввів пароль на проржавілому замку. Двері шафки жалібно рипнули, але піддалися з першого разу.
Картина, що відкрилася, впустила серце в п’яти.
Порожньо.
Майже ніхера. Лише пістолет без магазину.
У паніці втікач думає, що відкрив не ту шафку і безнадійно озирається. Думка про те, що це неможливо відвідує голову лише мимохідь.
Пазл складався в голові лише разом із матом.
Якась гнида все це зробила.
Його підставили.
Поспішний тупіт з коридору не дає часу ні на злість, ні на смуток. Ларус опускає погляд, люто грюкає дверцятами, прямує геть через невеликий коридорчик з поворотом на ванну і душ, до маленького балкончику.
Лейтенант з гуркотом відчиняє двері, дивом не прибивши офіцера, що курить тут.
— Йопт твою, — чхається той, утискаючись у куточок. Мензбір стрибнув на перила і кинув на нього швидкий погляд.
— Ларі? — здивовано спитали у втікача.
— Хапай його! — долетіло зі спини. Лейтенант востаннє оглянув шлях, який він збирався подолати. Хлипкі залізні поручні. Висота понад три поверхи. Біля самого ґрунту земля вкрита жорстким каменем і будівельним сміттям — вірна швидка смерть. Далі високий паркан із дозорними баштами та плоским дахом. Одна з таких веж була якраз навпроти «курильні».
Нехай Мензбір не палив, але пам’ятав, як одного разу, стоячи тут із Філом, міркував уголос, чи можна перестрибнути цю відстань. Жартівник відповів: «Якщо ноги сильні». А сили у лейтенанта — хоч греблю гати!
Ларус трохи нахилився, відчуваючи, як з кожною секундою все більше втрачає баланс, стрибнув назад, взяв розбіг в один крок і кинувся уперед.
Денне повітря засвистіло у вухах, коли сіра земля з залізними голками промайнула під ногами і в мить змінилася сірим бетоном. Поліцейський із гуркотом приземлився на даху. Стопи та коліна охопились вогнем, запротестували й занили, сильно нахиляючи господаря. Кашкет спав. Чоловік піддався, незграбно пройшовшись вперед і зупинившись лише в іншого боку, підняв голову.
— Ніхуя собі, — видихнув натовп на балкончику. Усі встигли прибігти до нього. Дорогою капітан, пара офіцерів і лейтенант зуміли зібрати натовп роззяв, що зацікавилися несподіваним шумом.
Страх відступив, змінивши сум і горе.
Хтось із них його підставив. Усі повірять у слова начальства, рано чи пізно. Ніхто не допоможе.
Втікач кинув погляд уперед, оцінюючи відстань до найближчого старомодного будинку. Місця тут досить, у цілу односмугову дорогу.
Спину розривали гострі погляди з в’язниці. Ларус коротко видихнув і поспішив продовжити біг, розуміючи, що серед усіх тих глухих кутів обов’язково знайдеться один ідіот-трикстер. Чоловік зістрибнув на сталевий навіс трохи нижче, звідти — перейшов на старий «місток» поміж будинків і піднявся на покладені черепицею дахи.
Пил і бруд різко пішли з-під підошви, потерпілий полетівши вниз. Мензбір вчасно виставив руки перед собою, щоб не «зануритися» у старомодний Дануолл з головою.
Гострі дахи з громіздкими (вже) декоративними димарями водили то вгору, то вниз, дивуючи несподіваними ходами, прихованими забитими балкончиками та дивними хаотичними переплетеннями одного будинку з іншим. У минулому люди будували неакуратно та хаотично, за що їхні сьогоднішні нащадки згадують злим тихим словом.
Раптове виття сирени повернуло серце з п’ят в клітку ребер, і кров забила по вухах. Сховавшись за трубою, він глянув на подолану дорогу.
Вдалині виднівся Колдрідж. Велика Т-подібна сіра коробка з ребристими стінами, що нагадують шестірні, вправно приховувала за собою новий Г-подібний корпус, що був і світлішим, і на поверх більше свого старшого побратима. Всі будівлі обгороджені високим бетонним парканом, а з двох боків ще й огороджені різким кам’яним уступом прямо в річку Ренхевен, що великим шрамом перетинає всю столицю.
На кількох вежах, великих металевих кранах-журавлях та на дахах в’язниці спалахнули білі очі прожекторів. Ті заморгали, кидаючи на округ різке проміння світла. Невеликий металевий міст (один із двох виходів), що сполучає в’язницю та імператорську резиденцію, вже був наполовину закритий.
Вони почали бити на сполох.
Ларус помітив, як на даху нового корпусу заблимали червоні вогники — підсвічування місця посадки поліцейського п.к.с «Сома», названого так через специфічну морду.
Втікач упав на дах, притулившись спиною до стіни. Здається, погоня ще не дісталася так далеко. Він кожною фіброю тіла був радий тому, що всі вовкодави померли ще на початку чуми, нехай і дуже любив цих тварин. Надзвичайно пекуче сонце давило на очі і варило втомлене спітніле тіло. Та й талісман на додачу не переставав смажити груди. Здається, він навіть став теплішим.
Ларус знову схопився за супутника через одяг.
Безодня допомогла, він зміг втекти, але чи надовго вистачить вправності? У цьому районі він розбирався погано, а його будинок знаходиться на околиці (практично за містом), на іншому кінці столиці!
Він міцніше схопився за предмет.
Що ж тепер робити? Як йому уникнути гніву колишніх колег за злочин, який Ларус навіть не робив? Як дістатися цілому додому?
Холодна хвиля спокою, лизнувша спочатку лише ноги і руки, згодом перейшла все інше тіло, допомогла трохи розслабитися і заспокоїтися. Ларус заплющив очі, фокусуючись на цьому несподіваному розслабленні та почув це.
Хор. Далекий хор, що вив довгі пісні невідомою мовою або говіркою. Чоловік розплющив очі, дивлячись на прорізаний хмарочосами краєвид. На те місце, звідки йшла музика.
Слова аристократки швидко випливли з голови. Мензбір опустив талісман, зовсім не зваживши на те, що він більше не випромінює тепла, і повільно вставши, побіг далі по дахах.
Слідом за новим орієнтиром.