Маленький Тобіо із захватом спостерігає за елегантними, доглянутими руками своєї матері. Вони ковзають у повітрі легко і невимушено.
Звуки оркестру стишуються і ніжно вуркочуть. Як приручений звір.
Ось раптом мама різко змахує спочатку однією рукою, потім іншою, як хижий птах, що кидається вниз за жертвою. Зал приголомшено затамовує подих, адже стрімкі скрипки різко вириваються, і все довкола захоплює тривога та напруження.
Каґеяма у захваті від того, що відбувається. Він неспокійно слідкує за своєю мамою, боячись пропустити хоча б найменший порух руки. Йому здається, що увесь зал підкоряється її волі, що кожен зі слухачів та музикантів слідує за її вказівками, й тільки він, єдиний син, бачить це і може протистояти неймовірній силі мініатюрної, але могутньої жінки.
Її постать у легкому, але строгому платті, стає центром всесвіту, і Тобіо несвідомо тягнеться уперед, бажаючи стояти поруч, щоб мама звернула на нього увагу.
У світлі софітів вона виглядає як недосяжне божество.
Талановиті завжди стоять спиною до звичайних людей.
Стоячи перед великими дзеркалами, що повністю відображають увесь зал, Каґеяма нервово підстрибує. Мама впевнено пливе серед натовпу, її супроводжують погляди повні захвату та обожнювання. Зверхня посмішка та холодні очі уважно стежать за сином. Жодного прояву добра чи материнської турботи, лише зневага та втома від небажаної відповідальності.
— Мамо, це так класно! Я хочу як ти … — Тобіо тягнеться руками до її пишної білої сукні.
— Стулися! — крізь стиснуті зуби майже шипить вона, але посміхається натягнуто, проводить недбало по його голові й звертається до свого старого батька. — Зараз же відвези його додому! Навіщо взагалі було сюди тягнути?
— Міс? — огрядний чоловік європейської зовнішності торкається її руки, і жінка відразу забуває про сім’ю, широко посміхаючись видатному гостю.
— Мамо… — але дідусь уже тягне його крізь натовп.
Каґеяма знає: він звичайний. Такі як він не привертають уваги талановитих людей. Мама поспішає на гастролі, знову широко посміхається гостям, але ніколи — йому.
Табель із низькими оцінками з усіх предметів крім фізкультури нікого не цікавить після смерті дідуся. Люди довкола викликають страх. Копіюючи матір, Тобіо зверхньо посміхається: чомусь до нього не тягнуться у відповідь.
М’яч віртуозно пасують з боку в бік, погляди всіх прикуті до поля, де Ойкава Тоору вправно керує командою. Каґеяма розуміє, що прикипів очима до плавних рухів. Пальці стискають перила, за які він тримається, але все одно подається вперед, щоб бачити краще.
По-справжньому талановиті люди все ж спускаються до смертних.
Тепер ґеяма Тобіо учасник волейбольного клубу. Він легко опановує основи, та ніяк не сходиться з іншим учасниками. Усі довкола незграбні та повільні, а основний склад готується до гри, тому до них зась.
З часом Каґеяма впевнюється: Ойкава — справжній гамельнський щуролов. Його зверхній погляд і мила посмішка притягують інших магнітом. Тобіо не може зрозуміти, як зв’язуючому вдається так легко керувати, чому учасники команди, як ті щури у полоні гіпнотичного трансу, слідують за капітаном, ще й вдячні за це.
Тобіо жадає вміти так само, хоче стати диригентом, що примусить інших дивитися із захватом, посміхатися та тягнутися до нього.
Ойкава лиш стискує губи та холодно посміхається на всі прохання навчити. Ніхто не дивується: коли зв’язуючий переходить у старшу школу — оркестр розвалюється.
Каґеяма занадто стрімкий, а решта не відчувають ритму. Капітан дратівливо кричить щось про “лебідь, щука й рак” і додає:
— Ти повинен підлаштовуватися під команду, спробуй зробити пас, що буде зручний Кунімі.
— Але ж я — зв’язуючий!
— Чортів король майданчика! — летить у спину від команди.
У Каґеями відчуття, ніби все сліпуче різке світло софітів направлене на нього й обпалює не гірше гострих поглядів.
Осуд та зневага оплітають чорним саваном.
Король — мало б звучати велично, але натомість гірчить приниженням.
У Карасуно все по-іншому: ніхто не гіпнотизує і не відвертається. Кожен гравець звучить по-своєму. Гучні та грубі барабани лунають в унісон із флейтою. Софіти огортають кожного теплим світлом, і Каґеяма чує себе частиною чогось більшого.
Хіната Шоє — це вихор слів, рухів та почуттів. Швидкий, настирний та безтурботний. Каґеяма не розуміє чому, але його притягує енергія, що вирує довкола цього хлопця.
Хіната — без здібностей та таланту, єдиний, хто грає у його ритмі, єдиний, хто встигає за порухами його руки, єдиний, хто читає його як відкриту книгу.
Каґеяма, прикутий поглядом до помаранчевого вихру, не помічає як легко та слухняно підлаштовується під непомітні рухи вправного лялькаря.
Генії завжди лишаються у тіні.
Відгуки