Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
У час найжахливіших зрушень Дейдара знаходив спокій у мистецтві. Повна концентрація на плавних вигинах скульптур приводила до ладу розпечені думки у пательні голови. Минулу ніч повіки він так і не зімкнув, тож вирішив зайнятися чимось іншим. Шосту ранку шинобі зустрів страшенно скуйовджений, з чорними западинами під очима та білими від глини руками. Персикове сонце сковзнуло у постіль і вляглося там у подушках замість Дейдари, залишаючи помаранчеві відбитки пальців на ще вологих виробах.
Скульптор вирішив почекати хоча б дев’ятої, аби поговорити з Тобі й полишити селище. Нехай це і забобонна поведінка, та він краще покине примару у цих кривавих шовках тут, аніж проведе ще день або два з нею.
«Не моя справа, хто її вбив. Тисячі людей вбивають кожного дня, тим паче у моєму світі шинобі… Вона лише морочить мені голову» - думав хлопець, пестячи крила чергового птаха. Шершаві пальці підняли її догори у хвилю вранішніх промінів.
- Тому я і люблю світло, від нього усілякі привиди зникають. Хоч минулого, хоч теперішнього. Правда ж? – звертався він до німого птаха, що оминаючи слова свого митця, чистив пір’я.
Зяблик стріпнув головую, і на його грудці Дейдара побачив чорну плямку. Він опустив руку і наблизив пташку до себе, щоб прибрати частинку облупленого лаку, як йому здалося. Але цятка почала зростати, поки не поглинула усю грудку зяблика.
Птах почав несамовито кричати, широко відкриваючи дзьоба. Вереск підхопили усі глиняні вироби, заливаючись чорною фарбою, хто з очей, а хто з рота. Дейдара спробував закрити вуха і пошепки повторював сам до себе, що все йому здається, цього не існує насправді. Лемент почав набувати химерної гармонії і перетворюватися на стоголосе «Рін».
- Я не знаю чиє це ім’я, припиніть, я не знаю хто це, зупиніться.
- А ви часу не гаяли, - пружним ходом зайшов до кімнати Тобі. – Так багато наліпили. Тільки перфоманс влаштовуйте не тут…
- Тобі… - стомлено промовив Дейдара. – Що ти тут робиш? Хіба ти ще не спиш.
- Спати? – засміявся напарник. – Дванадцята ранку. Чого б я спав у такий час? Я вже живу життя.
- Дванадцята? – голос скульптора ставав сірим. – Не може бути. Зараз шоста.
Тобі підійшов до вікна і притримав фіранку, щоб хлопець сам впевнився. Він підійшов, ледве пересуваючи ноги, і за вікном дійсно почувся буденний гамір зайнятих людей, скрип стомленого під лантухами візка і дитячий сміх. А сонце давно покинуло незастелене ліжко і кліпало єдиним оком високо в небі.
- Тобі, хто така Рін? – раптово спитав Дейдара.
- Тю, звідки я знаю, - з характерним смішком відповів чоловік у масці. Проте здалеку почулося ніби його голос став твердішим. – Проте скільки існують таких нещасних дівчат з розбитим серцем, яких одразу забуваєш?
Тобі підійшов до скульптора зі спини і за допомогою дзюцу простягнув руку до розпеченої ранкової зірки крізь його груди, спеціально торкаючись серця. Від цього Дейдара неначе прокинувся, вкрившись мурахами і сіпнувшись.
- Якщо однієї не стане, то мало хто помітить. Чи не так?
Провулок у сутінках. Посмертний зблиск останнього проміння у її віях і вона повертається аби подякувати. Рука у чорній рукавичці проникає до середини. Помаранчева маска у плямах.
- Або ти ця дівчина у рамках всесвіту? Хто стане плакати за жахливим вбивцею з хмарами на плащі?
Кімната у сонці. Нове народження проміння в його золотавому волоссі. Він стомився від безсонної ночі і тіло як віск. Він стоїть біля вікна і рука в чорній проникає до середини.
Він… він біля вікна і рука у середині. Блискавкою ця думка майнула в голові Дейдари, і він швидко відійшов до стіни, повертаючись обличчям до Тобі.
- Хто б ти не був, ближче ти не підійдеш, - у голосі хлопця змішалася втома, переляк і злість.
- Годі вам, семпаю. Це ж я, ваш Тобі, - у невинному жесті підняв руки його напарника.
- Це ти вбив ту дівчину. Чи не так? Саме в той день як ми розійшлися. І зараз робиш цю маячню з гендзюцу. Маю тебе похвалити, техніка чудова, на рівні Учіх та їхніх клятих шарінганів, - скульптор обережно наблизився до своєї сумки, аби узяти трохи глини для нападу і самозахисту, не зводячи очей з фігури напроти.
- А може це ви її вбили. Подивіться на свої руки.
Дейдара оглянув свої пальці й усі вони були в крові. Аж по лікті. А замість глини у руках він тримав ще тепле, тремтяче серце з висотаними нитками артерій. Відкинувши його, хлопець тим самим відкинув свою єдину зброю, що набула такого химерного вигляду у жаскій ілюзії. Тобі скористався цим і накинувся на шинобі, змикаючи долоні довкола шиї.
- Таких як ти не має існувати. Ти зрадив Рін і залишив її напризволяще, - чоловік надавив на Дейдару сильніше, забираючи у того повітря.
- Я не знаю хто це. Схаменися, навіжений, - блондин уперся ногами в живіт Тобі і відкинув того до середини кімнати, одразу хапаючись за шию.
Тобі схопився за голову руками і почав хитатися із сторони в сторону. Маніакально він повторював те саме ім’я, а потім переконував себе, що не винен у її смерті.
- Я маю спробувати ще раз, створити всесвіт, де вона буде жива, але без тебе, - чоловік знов несамовито накинувся на Дейдару, але той встиг ухилитися і узяти до рук викинуту глину.
Майстерно і швидко зліпивши павучка, він був готовий до контратаки. Байдуже, що після такого кімната розлетиться в друзки. Але перебуваючи спереду, Тобі у мить опинився за спиною хлопця, вдаривши того по голові та поваливши на живіт. Тримаючи його руки за спиною, він наблизився до самого вуха і прошепотів:
- Давай спробуємо ще раз. Ще один раз, де ти не ламаєш лаштунки. Я знов спробую на тобі побудувати ідеальний світ.
- Це неправда, це чергова ілюзія, бо тебе немає насправді. Ти неможливий, ти неможливий, немож…- борсаючись на підлозі, кричав Дейдара. Але недоговорив, бо в очах замерехтів червоний ліхтар з чорними колами.