Віяло в зеніті

- На-бога, чи не можна хоч трохи тихіше. Котра це година? – роздратовано промовив заспаний Дейдара , відкриваючи двері. «Хоча яка різниця котра година. Ранок завжди буде занадто рано починатися».

У темному коридорі не було нікого. Лишень у кінці мерехтіли видовжені тіні, що перешіптувалися:

- Така молода була. Ще зовсім дівча. 

- А ти бачила як впала її казанші у калюжу крові? 

- Вона лежала на сходах. І кімоно було дуже дороге. Усе заплямоване.

Метелик сідає на лілію, перетворюючись на примару. До якого світла прямують його крильця? До червоного ліхтаря.

«Вбивство чи просто нещасний випадок?» - думав про себе скульптор, спираючись на двері та слідкуючи за рухами тіней, аж поки вони не пішли. Повернувшись до кімнати, Дейдара вмився і привів до ладу свій хвіст, що трохи посунувся в бік, а потім вирішив зайти до Тобі. Ця ранкова розмова його чомусь не на жарт зацікавила.

- Агов, Тобі. Ти вже прокинувся? – стукаючи до номеру напарника, питав хлопець. По той бік озвалася ствердна відповідь. - О котрій ти вчора прийшов? 

- Невже мій семпай сумував без мене вночі? – подурнуватому грайливо запитав Тобі. Він вже був у масці. Інколи Дейдара думав, що це і є його справжнє обличчя. 

- Ой припини. Просто цікаво стало чи не бачив ти мертвої дівчини по дорозі. Зранку почув, як покоївки обговорювали.

- Мертвої дівчини? У вас дивні фетиші, семпаю. 

Дейдара вже замахнувся рукою, аби видати прочухана бешкетнику, як помітив, що на Тобі немає рукавичок. Це було дивно, адже він їх ніколи не знімав. «Або ж скоїв кривавий злочин і йому довелося їх попрати» - подумки відзначив Дей. – «Та ні, маячня. Коли це член Акацукі боявся забруднити руки?».

- Шукаєте плями крові? – дуже низьким голосом його зі свідомості вивів Тобі. 

Від несподіванки скульптор підняв очі до маски напарника і його осяяв червоний паперовий ліхтар у центрі чорної безодні. Світло мигтіло і наближалося до самої зіниця, засліплюючи, тож довелося кліпнути аби захиститися від цієї пекельної іскри.

- Щ..що?

- Я кажу: шукаєте роти на долоні? Вибачте, семпаю, ви один такий унікальний. З вами останнім часом щось дивне коїться. Можливо треба пройтися? Я вчора так гарно подихав свіжим нічним повітрям, що зараз можу просто на голові стояти. 

Дейдара стиснув перенісся пальцями, злегка надавлюючи. Може дійсно втома так впливає і слід прийняти пропозицію напарника. Крім того, він ще вчора забажав роздивитися селище.

- Так, ти правий. Треба пройтися. Зачекай, я тільки плащ візьму.

- Чекаю вас тут, - приязно помахав Тобі.

Його ніби розірвало. Зсередини. А потім усе полилося вниз. Водограй крові. Ніколи такого не бачив. 

- Тож ми підемо до музею шовку, може відвідаємо будинок кімоно, о, ні, ні, ми зазирнемо до чайної віяла, - гортаючи сторінки путівника, із захопленням говорив Тобі. 

Звідки ти взяв той буклет? - поцікавився Дейдара і охопив себе руками. Його шкіра вкривалася сиротами через безпричинний холод. Навіть повністю застібнутий плащ не допомагав, хоча вулиці були залиті сонцем, а у ятках жваво продавали напої з льодом.

- Не зівай, лимонад до серця прикладай.

- Кому свіжої крові зі шматочками шкіри?

Скульптор стріпнув головою, закривши очі, та випадково натрапив на двох чоловіків.

- Я перепрошую…

- Пусте. Так от, її знайшли у провулку гліциній. Кажуть ніби дві пелюстки впали на щічки і створили посмертний рум’янець.

- Жахливо, жахливо. 

«Та що ж це коїться» - у голос промовив блондин. Він почав шукати серед людної вулиці Тобі, бо той напевно відійшов трохи далі, не помітивши, як загубив напарника за читанням яскравих сторінок буклету. Він махав головую у різні сторони, намагаючись віднайти високий чорний силует з помаранчевою маскою, аж його плеча торкнулася рука.

- Куди це ви без мене пішли?

- Тобі? Але ж ти мав бути попереду, - стурбовано поглянув на напарника Дейдара, неначе побачив привида. 

- Ні, то ви як сновида пішли далі, хоч я і гукав вас. Отже, куди підемо?

Хлопець втрачав спокій. Одна-дві дивовижі це ще нормально. Так він вважав, бо специфіка роботи вимагала того, але коли вже другий день поспіль реальність гула під ногами, готуючись провалитись – це вже божевілля.

- До чайної. Мені конче потрібно щось заспокійливе. 

- Га-разд, - по складах промовив Тобі і раптом скрутив путівник трубочку, показуючи на дивну процесію у кінці вулиці: - Ви тільки гляньте, семпаю. 

До них наближався гурт жінок та дівчат яскраво одягнутих та нафарбованих. У кожної з них на грудях дихала жива квітка маку, а у руках вони тримали віяла. Вони не просто йшли, вони танцювали, обертаючись довкола себе і перекидаючи віяла одна одній. Довгі рукава одягу злітали то до неба, то падали втомленими колібрі додолу. Люди на вулиці розступалися перед ними, звільняючи дорогу. Однак Дейдара, як зачарований, спостерігав за жінками. Наблизившись впритул, процесія і гадки не мала його оминути, вона поглинула хлопця у хвилі розмальованого шовку. Повз шинобі пропливали окуні та дракони, розкішні пагоди та палаці у хмарах, а волосся колихалося від помахів тендітних білих рук. Духмяний запах маків на їхніх грудях огортав п’янким серпанком. Скульптор був у захваті й спрагло припав до цієї краси свідомістю та очами.  

Однак від пливучої казки його відволік різкий запах заліза. Як член Акацукі він без сумніву вгадав у ньому кров. Розвернувши голову у його бік, Дейдара побачив танцюючу дівчину. Вона не відрізнялася поміж інших, однак її квітка видавалася занадто великою. Хлопець примружив очі, аби краще сфокусуватися і позадкував від побаченого. Замість маку на тканині кімоно розквітала пляма крові. Навіть не пляма, наскрізна діра там, де мало бути серце. Обертаючи віяло довкола свого зап’ястя на шнурочку, вона робила сонце, а коли рука сягнула його зеніту над чолом, вона поглянула Дейдарі прямо у вічі, притуляючи чорні рукавички до свого неіснуючого серця, сором’язливо прикриваючи рану. 

Він зробив крок їй назустріч, однак дужі руки вихопили його з середини гурту і виштовхнули до краю вулиці.

- Агов, семпаю. Я знаю, що через довге волосся вас легко приймуть за панянку, проте отак без особливої підготовки одразу до танцівниць…

- Закрий рота, - очами Дейдара все ще був прикутий до процесії.

- Добре, добре. Ну що, підемо до чайної. Я спитав, як пройти туди.

- …так. Звісно.

Чиясь чорна рука ніжно кладе пелюстки на білі щічки дівчини. У світлі ліхтаря вони здаються бузковими.