Варто відпочити

- Ти просто неможливий, - стріпуючи рукавами догори, промовив юнак. - Невже не можна хоч на хвилину стулити пельку?

- Дивно це чути від семпая з трьома ротами, - захихотів його напарник. Сміх з-під маски звучав дивно, неначе дзинчання мухи всередині пустого гарбуза. 

Від власного жарту шинобі прикрив очі, дійсно вважаючи його дотепним. Натомість волосся кольором щойно розсипаного пшона зробило хвилю від раптової зупинки і Тобі наїхав на світлого хлопця, ледь не впавши. Дейдара стиснув кулаки сильніше, аби стримати порив роздратування, та розвернувся до напарника. 

- Йди спереду, може твоя спина не така огидна, як голос за два кроки від мене.

- Тоді, семпаю, я буду описувати дорогу попереду. Оце у нас дубки, піщана дорога і сонце клаптиками на ній. О, метелик, метелик.

- Неможливо, - буркнув Дейдара.

Сховавши підборіддя у воріт плаща, хлопець незчувся як бурмотіння Тобі проходило крізь його вуха, а голова сама поверталася до тих предметів, що називав напарник. «Просто буду вдавати ніби слухаю надокучливе радіо і прогулююся лісом». Зелений шатер дійсно здавався йому привабливим, а хмари поміж роздертої тканини листя нагадували нові витвори з глини. Із надр хащі подув теплий вітерець, здмухуючи золоті пасма на ніс скульптора і лоскочачи його, тож довелося перевести увагу на прибирання чолки за вухо. 

- …а ще ці маки як кров з її уст.

- Що ти сказав? – юнак позаду спершу вдав ніби йому почулося. 

- Маки, кажу, на моріжку отам. То де ми маємо зупинитися? – грайливо спитав Тобі. – Розкішний готель із гарячими джерелами і смачнющою вечерею, маленька хижка з теплим котацу?

- Я ж ніби тобі довірив пошукати нам місце перепочинку. А байдуже, треба було здогадатися, що ти проігноруєш це. - кажучи це, Дейдара роздумував чи справді йому почулися останні слова. – Оно, диви. Вказівник на селище. Думаю там і знайдемо собі два ліжка. 

Не може бути. Її кімоно було зовсім новим, а тепер із квітами павучої лілії. Жахливо, і де ж її серце.

- Ну як вечері у них нема, то ми, семпаю, її знайдемо. Сідаймо в човни пошукової експедиції, - Тобі склав долоні рупором довкола того місця, де ймовірно мав бути рот, і протрубив про початок місії. 

Залишивши плащі у кімнатах, шинобі не здавалися такими похмурими. Навпаки, ніби просяяли, звільнившись від тягаря червоного туману. 

- Тільки не волай так на вулиці, бо їжі так і не знайдемо, - із вдаваною злістю промовив Дейдара. 

Хлопцю усього лише було потрібно полежати годинку аби повернути свій гумор. Поклавши голову на подушку, він замріяно дивився на пелюстки вишні й уявляв, як втілює вигини опадаючого листка у крилах глиняного птаха. Та власне від майбутнього витвору його відволік зголоднілий Тобі, що не чув про особисті кордони, і ввалився до кімнати Дейдари крізь стіну, використавши свою техніку та добряче налякавши білявого хлопця. 

- Як хочеться яблук у карамелі обсипаних зірочками, - проспівав шинобі з маскою, - або ж солодких данго. Із молоком. Вже відчуваю їх смак у себе в роті. О, семпаю, семпаю, а коли ви хочете їсти, то всі ваші роти захлинаються слинкою?

- Ще раз спитаєш таку дурницю і ти самостійно пересвідчишся… Тобто не в тому сенсі. Ай облиш, - трохи зашарівся Дейдара і, перемикаючи увагу напарника, повів його до смужки світла, що визирала на темну від пізніх сутінок вулицю з-під шовку парасольок. 

Яскраві сонця з тканини висіли над стелею і біля входу. Намальовані журавлі злітали над відвідувачами закладу і сідали до модринових лав. Членів Акацукі охопили пахощі смачної їжі, що вібрували нотами смаженого м’яса та маринованих пагінців бамбуку. 

Обіто, слід харчуватися правильно, якщо хочеш перемогти Какаші. Не тільки у тренуваннях справа…

- …головне зміцнити організм.

- Та що ти там бурмочеш цілий день? – промовив крізь гамір кухонної метушні Дейдара і всівся разом з Тобі у найбільш тихому кутку кафе. – Слід тобі повечеряти і прийти до тями. Мене трохи турбують ці твої…перемички. 

- Семпаю, то вам з голоду усілякі дурниці чуються, але добра порція кацудону – гендзюцу розвіється.

- Ненавиджу рис. Я рамен замовлю.

Від тріску розділених паличок до останнього листка норі у калюжці яловичого бульйону спливло менше 30 хвилин. Важка місія змусила напарників швидко втамувати голод та розпалити розмову за чашками зеленого чаю.  

- Ваше мистецтво неймовірно цікаве, семпаю, проте я б хотів розвіятися перед сном. Ну знаєте, щоб вляглося все усередині, - погладив себе по животу Тобі. 

- Ну раз так, то відпускаю. Я тут ще чай доп’ю і сам піду до номеру, - трохи засмучено промовив Дейдара. З того часу як помер Сасорі, йому не вистачало довгих змістовних діалогів. На роль розумного співрозмовника Тобі не тягнув, проте він слухав. Нехай навіть пропускаючи крізь вуха. 

Кидаючи останній погляд на вистиглий чай, скульптор і собі пішов з кафе. Темний вечір огортав його плечі прохолодою і він трохи пожалкував, що залишив плащ. Тоді можна було б і селищем пройтися. Як чутно було з розмов, тут мешкали вправні майстри розмальовки по шовку. Але вже мабуть завтра. 

Проте на ранок Дейдару розбудив галас за дверима номеру. Поспіхом зав’язуючи хвіст, він вийшов аби розібратися.