Колір серця

- Це має вас заспокоїти, - наливаючи пахучу рідину, промовив Тобі. 

З носика принесеного заварника вилетіло два листочки і стали торчма у чашці Дейдари.

- О яка краса, тільки-но подивіться, це добрий знак, - тицьнув на них пальцем чоловік у масці і заплескав у долоні.

- Якби ж то, - похмуро вимовив скульптор. – Тобі, але ж я не сходжу з розуму. Це напевно якась ілюзія. Я ще розумію, що бачу. 

По дорозі до чайної, він розповів чорнявому усе, що бачив. Його трусило, проте захват від побаченого живого мистецтва ще не полишив його, тож хлопець відчував ніби горить у холодному вогні. Тобі уважно слухав і раз у раз кивав головою, а тоді мовчки підійшов до крамниці з книгами і купив газету. Показуючи на першу шпальту, він перемкнув увагу Дейдари з розповіді на фотографію дівчини із заколкою-метеликом в чорному волосі. Саме її скульптор бачив у натовпі, і саме це підкосило його ще більше. 

- Ну коли вас це так турбує, - напарник у масці доторкнувся до плеча білявого юнака і склав два пальці догори. – Розвійся. Ну як?

- Нічого не змінилося, але…

- Не хочете придбати квіти? – підійшла до членів Акацукі літня пані з кошиком розкішних троянд.

- Хіба ми виглядаємо так, ніби нам потрібні ці ружі? – грубо спитав Дей. Він був на нервах, тож таке поводження з незнайомцями можна було зрозуміти.

- Звісно, на могилу прийнято приносити квіти.

- Так, проте…що?

- Дайте-но їх мені, - грайливо промовив Тобі та віддав гроші за квіти у руки продавчині.  

Поки Дейдара нервово сьорбав свій чай, він зробив вінок та начепив собі на голову.

- Як вам, семпаю?

- Жахливо, як гнилий гарбуз у саду троянд.

- Хоч би раз похвалили, - похнюпився Тобі та раптово встав з лави, аби поплескати напарника по спині, бо той вдавився.

Роблячи ковток після свого порівняння, Дейдара зазирнув до чашки і помітив, що замість листочків там плавають мертві мухи, а рука, що він тримав посуд, вкрита трупними плямами. Від цього він закашлявся і чай пішов не у те горло. Зі сльозами на очах, він упирався у стіл, намагаючись прийти до тями.

- Пане, може принести води? – до Дейдари підбігла офіціантка.

- Ні дякую, все добре, певно листочок з’їв, випадково, - витираючи вуста, промовив скульптор та рвучко підвівся, штовхаючи лаву, котра з гуркотом впала. – Облиш мене, ОБЛИШ МЕНЕ, ДАЙ СПОКІЙ.

Бідна дівчина не розуміла у чому її провина, проте шинобі здалося, ніби це та сама танцівниця. У чайній на нього дивилися з подивом, а деякі із роздратуванням, що порушив спокій закладу. Хвилина густої та давлючої тиші, а потім Дейдара попрямував до виходу.

- Семпаю, агов. Семпаю…

В її очах був цілковитий спокій. Та й провулок не прокинувся від криків болю.

Вночі хлопцю ніяк не вдавалося заснути. Він перекочувався із сторони в сторону, зминаючи постіль, що неприємно скатувалася і давила у спину. Один раз Дейдара встав, аби зачинити вікно, бо холод все ще чіплявся за кінчики пальців. Там, у відлиску зоряної вроди, колихалася вишня. Майже весь рожевий квіт попадав до її коріння, вкриваючи подвір’я блідим рум’янцем. Волога у повітрі змішувалася з місячним сяйвом, що огортав химерні тіні дивним світлом, і її вдихав скульптор. Легкий туман просився до кімнати, але Дейдара все ж не пустив його.

Спускаючись з підвіконня, хлопець стиснув кофтину там, де було серце. Вперше за довгий час його почав муляти зашитий рот. Ще одна причина безсоння. Ввімкнувши світло у кімнаті, він знайшов у сумці котушку та голку. Нитки були темно-сині, від чого хлопець ледве посміхнувся, дещо згадуючи. 

Стинаючи край кофтини зубами та оголяючи живіт і свій шрам, він вдів нитку у голку. Однією рукою Дейдара зняв старі шви, а іншою наблизив срібний блиск до шкіри. Можливо спазми у грудях був сигналом до того, аби накласти нові. Процедура не надто приємна, але до болю шинобі звик. Голка проникла у шкіру, набухаючи над тонким вістрям. Розриваючи полотно тіла, голка визирнула назовні, щоб одразу повернутися всередину під іншим кутом, тягнучи за собою нитку. Майже дійшовши до кутика рота, він вколовся і лайнувся, все ще тримаючи тканину зубами:

- Трясця, це ж треба було.

Скульптор спробував витерти краплю крові, та вона чомусь не полишала світлу шкіру. Навпаки ставала все більшою і більшою, скрапуючи на руки та постіль хлопця. Тільки-но накладений шов розійшовся і рот розплився в червоній усмішці з білими, заплямованими перлами зубів. Дейдара у паніці намагався стримати той шарлаховий потік з грудей, затискаючи рану кофтиною. Темні плями у ліжку нагадували ліхтар та віяло, рукавичку і мак. Задихаючись з переляку, хлопець впав на подушки, заплющивши очі. У вухах дикий ритм відбивало серце, все ближче наближаючись до стінок голови, лещатами стискуючи її.

Аж ось все припинилося. Дейдара повільно розкрив повіки і обмацав рот на тілі. Нічого немає. Тобто та волога від калюжі крові, вона пропала. Натомість лоб увесь був всіяний росою холодного поту.

- Що це з біса було? – відкидаючи кофтину, спитав він у порожнечі.

Болю у грудях шинобі вже не відчував, та й шов був на місці. Роздягнутий по пояс, він відчув доторк нічного вітерця. Дивно, але ж він зачиняв вікно. У відповідь фіранка заколихалася і впустила до кімнати шелест листя.

Прошу, пане. Ви знов переплутали моє ім’я. Я не РІн, добре? Так, треба повернути сюди. Дивно, хіба ця гліцинія має бути червона?…Ах, он як….Вона пофарбована у колір мого серця.