-Сьогодні наче і кінець, проте гуляючи так легко. В останній день свого життя, яке заплановано він хотів обірвати у 22:22, 22 лютого 22 року, символічна дата, правда ж.
Жити, вже не мав сенсу, за для чого головне? В нього з народження був лише батько та брат, мати їх покинула одразу після народження другого сина, взяла і збігла на 2 день життя свого сина, 22.02.2006. тепер в нього був лише брат, П’яниця та наркоман зі стажем, з ним жити він не мав уяви як. А що ж з батьком? Він погибнув, в пекельних боях під бахмутом, вчора. Подзвонив привітати сина і помер. Сказали 2-гому сину про це сьогодні. Батьківські друзі знали як він любив сина свого, не хотіли його розчаровувати. Тому сьогодні пішки він йшов на гору, планував впасти зі скелі з гарним видом на улюблене, до деякого часу місто. У портфелі нічого не було, навіть телефон він не брав, хотів пошвидше піти з дому від п’яного наркотиками брата, який всю ніч займався «любов’ю» якщо - це так можна назвати.
На свої 16 років та 1 день, хлопчина мав змогу піти до друзів, заробляти хоч деякі гроші на проживання і все ж таки жити, проте ні, йому цього зовсім не хотілося. Не було бажання жити далі, батько, він був єдиним хто любив його. Так, з боку подивитись, чому він одразу здається? Но хіба ви були на місці хлопця без долі? Що не мав спраги жити, здається з народження. Все життя, завжди, він був на одиниці. В школі, за його парту вчителя садили неслухняних дітей, таким чином показуючи, що ті погано себе вели. Поза школою, він постійно стикався з проявами насильства, а вдома.. приходив додому п’яний бовдур, який страшний його на 12 років, і був братом по матері, та знущався над тим. Ввечері приходив батько, який від рідного сина, а тим баче від старшого був відокремлений і йшов спати. Ось це і є його життя, вже минуле.
Шагаючи в білих конверсах, по хмурому місту, яке вже прогрівалось від весни, хлопчина багато чого думав, що ж то буде після смерті. Знаєте, що саме страшне в цій ситуації було? А те, що він просто не боявся зробити крок у невідомість, в нього не було страху перед смертю, він все життя бажав померти, якщо б він тільки міг віддати своє буття комусь іншому, щоб людина яка хворіє на невеликівону хворобу могла жити, він одразу б, не думаючи це зробив.
***
-я так хочу до тебе, як до матері немовля..
В приспівку якоїсь пісні, по пам’яті, оту яку його, чи то муза, чи то, просто кохана дівчина постійно вмикала, він вже був у підйому до гори. Ноги не дрожали, руки не тряслися. Єдине, чим він дійсно дорожив був браслет, вона його відправила рік тому, з метою зізнатись у коханні, проте - це він зрозумів тільки зараз, коли вже майже 4 місяці вони не спілкувались. На браслеті був помітний внесок, її бусинка, ну як так, чому тільки зараз він це зрозумів. В неї як і в нього відтепер, не було батька, той помер нещодавно, після засідання суду, її батько був адвокатом, його пристрелили, хтось невідомий, тобто, відомий, просто він не знав хто то був, не мав бажання травмувати її знов, спогадами з тих днів. На тій бусинці червоного кольору, малими, ледь помітними буквами було вигруваяно признання у коханні, від батька донці. От, що може бути цінніше ніж послання від батька донці? От і хлопець не знав, проте тільки зараз зрозумів, що то послання тепер було від доньки коханому..
Протоптана доріжка, якою не часто, але ходили, привела до місця смерті. На верхівці по при всі надії, була людина яка сиділа та з жагою у очах ливиалсь на пейзаж міста.
На годиннику була 21:48, ще пів години залишалось до назначеного часу, навіть більше, 40 хвилин. Робити нема чого, навіть у останні митті життя. Тому вибору не було, точніше вибір завжди є, но хотілось на-останок з кимось поговорити.
-вибачаюсь, можна поруч сісти? З уст невпевненно вилетіли слова, -так звісно, сідай!!. Людина переповнена щастям, невідомого чого, проте така щаслива, що передає своє щастя навіть йому, поганому суїцидальнику, що сьогодні попаде до аду. -в мене рак, на 2 стадії, ти знаєш, я скоро помру. Я все життя жила в очікуванні, що завтра буде ліпше, що можливо все буде завтра проте дожила до того, що хворію не виліковною хворобою. А так хотілося б ще пожити, подивитись як воно буде далі, я б дала собі обіцянку що буду жити сьогоднішнім днем а не завтрашнім.. дике мовчання оточило обох, коли очі озирнулися на жінку, побачили що на її голові лише, перука, яка скривала все, що було, точніше, того чого не було. Озирнувшись назад на руки, він лиш покрутив браслет у руках, та зняв його. Зняв, бо навіщо він йому? Зняв, бо скоро помре, зняв бо просто хотів залишити після себе щось.
-тримайте. Та будь ласка, не зупиняйтеся на вчора, в вас все ще буде добре! З надією у очах, проте з розумінням у серці говорив хлопчина. -дякую дітко, нехай тоді й тобі щастить!
Вставши, та тяжко рухавшись жінка пішла у низ, -І як тільки вона забралась на цю гору..
Час вже підходив до назначеного, 22:20, він вже стояв на краю. Час пролетів непомітно, на ручному годиннику, що він купив за несчастні 122 гривні, у магазині десь біля школи, вже пробивала 22:22
-ось і прийшов же мій час.
Необережним рухом, хлопчина скинувся з гори, -ближче до землі, притягання завжди буде більшим, останні думки луналі у голові. А та жінка яка сиділа з ним на одній лавці, лише почула звук чогось, що впало, не сильно вона на це звернула увагу звісно. Но тепер вже вона крутила браслет у руках, обдумуючи що почне вчити англійську щоб поїхати до Британії, про яку мріяла з дитинства.
Рівно через повний оберт землі навколо сонця, жінка сиділа на тій лавочці 22.02.23 о 22:22. На голові було вже справжнє волосся, сірого відтінку, ще не довге, тільки но почало відростати. В руках вона крутила той браслет, у слух промовлявши щось благодійне тому хлопцю, -а конверси тоді в тебе були, не справжні. Проте сподіваюсь в тебе все добре, дякую тобі за те, що дав натхнення жити й далі, проте сам ти себе, не вберіг..
Пдійнявшись з лавки, вже без тяжкості, жіночка почала спускатися униз.
Так і вийшло, що він віддавав своє буття комусь невиліковно хворому.
