Хотілося бути йому щитом. Стіною. Адже він такий ніжний. І такий сміливий. Себе Ґеральт ніколи таким не вважав. Хіба це хоробрість, якщо ти в принципі не можеш відчувати страх? Відьмакам не знайома сама його концепція. Ось Любисток боїться — боїться чудовиськ, боїться злих озброєних людей, чорної магії та дивних відьмацьких особливостей. Важко подорожувати з відьмаком, якщо боїшся всього підряд. У цьому, напевно, є хоробрість. Яка рано чи пізно його вб’є.
— Від’їбись!
Все його спілкування з шумним і настирним бардом можна було звести до цієї фрази. Принаймні, дуже б хотілося. Але ні. Не існує такої сили, ні божественної, ні демонічної, що спроможна змусити Любистка стулити пельку.
— Ти нікуди не підеш. Вчора не почув?
Тон Ґеральта не передбачав заперечень. Але Любистку було все одно.
— Ґеральте, якби я слухав все, що ти кажеш, мене б взагалі тут не було!
— І я був би позбавлений від прокляття твоїх балачок? Боги не настільки до мене милосердні.
Відьмаки завжди сплять чуйно. Але щоб почути Любистка, що повернувся під ранок, особлива чуйність була не потрібна — п’яний вщент менестрель здійняв такий же шум, як мантикора в посудній крамниці.
— То ось як старіють відьмаки? Сповільнюються і дають чудовиськам себе вбити?
Трісс підняла руки над тарілкою з цілющим зіллям і прошепотіла кілька слів. Запах трав посилився.
— Мені не завжди щастить, — відгукнувся Ґеральт.
Дивовижно. У Любистка була приголомшлива схильність плутатися під ногами, але коли Ґеральтові знадобилося його знайти — менестрель як крізь землю провалився. Щоб допомогти Трісс у пошуках, поїздити потрібно було чимало.
— Я бачив їх, Ґеральте! — плутано, захлинаючись казав Любисток. — Нільфгаардців! Бачив, як вони зайшли до міста! І що вони робили… Там було так страшно! Будинки горіли… І крики скрізь, скрізь!
— Як ти вибрався звідти?
Любисток замотав головою.
