⛰️ 4. Шлях у попелі

Ранок прокрався до Палацу повільно і тихо, наче злодій. Молочний туман вкрив дахи і заховав далекі гори, у повітрі простягнувся запах моху і вологого каміння.

Принц прокинувся ще вдосвіта. Йому знову снилися яскраві сни про її руки та губи, і це аж ніяк не допомагало повертатися до байдужої реальності. На додачу, гнітило дивне тривожне відчуття. Він звик знати всі таємниці Внутрішнього Двору, тож коли пані Ґьокую безцеремонно попросила його піти, це м’яко кажучи вразило.

- Отже, хатина в горах, — промовив Дзіньши, — Де саме?

Ґаошунь, котрий стояв біля дверей з розгорнутим сувоєм карти, відповів повільно:

- Старі записи і свідчення вказують на північний схил за перевалом Сіань. Схоже, там і доживав віку Ло Янь — відлюдник, алхімік, вигнаний з палацу. Кажуть, він спалив власну майстерню, а хата залишилася — і зотліває серед вітрів.

- Справді? — Дзіньши звів брову.

- Це єдина ниточка, що веде далі, — сказав Ґаошунь, — Якщо зілля, яке дали наложниці Ґьокую, пов’язане зі старими експериментами алхіміка — там, у його покинутій хаті, може бути якийсь слід.

- Готуй коней. Вирушимо негайно.

- Пане Дзіньши, - Ґаошунь зробив паузу, та цього було достатньо, щоб принц поглянув на нього з-під лоба, - Вам не треба особисто це робити. Я поїду туди з кількома вірними людьми…

- З НЕЮ ти поїдеш, - роздратовано урвав Дзіньши, - Це ти мав на увазі?

- З нею теж. 

- Якщо їде травниця - їду і я, - відрізав хлопець.

***

Їхній шлях пролягав між хмарами і туманом. Дахи палацу майже одразу розчинилися в імлі. Виднілися лиш кам’яні плити з тріщинами, старі ліхтарі, порослі мохом, і чайки, що кричали так, ніби охороняли вхід до забутого.

Маомао їхала мовчки. Не розуміла, чому у цих скелях гніздилися чайки. Невже вони не мріяли про океан? Чистий, безмежний, блакитний…

Цікаво, чи знає пан Ґаошунь, куди саме йти? Чи нам доведеться блукати кілька днів?

Але, як виявилося, Ґаошунь все продумав. По обіді вони дісталися північного схилу, і побачили покинуту хижу.  

Будівля нагадувала висхлий череп, а її мертві, забиті дошками вікна, навіювали думку про хворі очі, заліплені пластирем. На якусь химерну мить Маомао здалося, що вона чує, як з хатини долинає шепіт, але то, мабуть, лиш вітер завивав.

Двоє вправних слуг відірвали кілька дерев’яних дощок, прибитих навскіс, і звільнили старі трухляві двері. Завіси давно зогнили, а самі двері - вросли у долівку і вкрилися мохом та лишайником. 

- Можливо, підлога і балки теж гнилі. Заходити всередину небезпечно, - сказав Ґаошунь, - Зачекайте будь-ласка надворі, пане Дзіньши.

Ґаошунь з помічниками зникли всередині, а Маомао тим часом злізла з коня і побрела навколо хижі. Стріха була заросла сухими травами, біля стін стриміло бадилля бур’янів. Мабуть, влітку, ця хата нагадувала великий зелений пагорб.  

- Куди ти? - зацікавився Дзіньши.

- Роздивляюся, - відповіла дівчина. Обійшла хатину по колу і завмерла біля прочинених дверей. 

Маомао на мить затримала подих, ступаючи всередину. Чоловіки вже запалили ліхтарі, і їх тремтливе світло відкидало довгі тіні на стіни і стелю. Легкий аромат сушених трав змішувався з запахами попелу, ладану і старовини, ніби людина, яка тут колись жила, залишила частину себе. 

Її очі звикли до напівтемряви, і те, що вона побачила, змусило зупинитися.

Усе збереглося в надзвичайно доброму стані! За півстоліття люди, миші і погода могли перетворити самотню хатину на руїну - але, на диво, цього не сталося.

- Може, тут діє.. Якесь закляття? - прошепотів один з помічників Ґаошуня - досить забобонний євнух.

- Закляття? Та ви, мабуть, жартуєте, - не стрималась Маомао.

Великий стіл з темного дерева стояв у центрі кімнати — вкритий товстим шаром пилу, але з характерними слідами від ступки. Товкачик досі лежав на стільниці, мов його щойно покинули. На полицях рядами стриміли оповиті павутиною горщики і глечики з сушеними стеблами і дивними порошками. Піч у кутку — стара, з тріщиною - наче готова була розгорітися знову.

І навіть лава біля вікна було трохи зсунута… ніби хтось сидів на ній ще вчора, дивився в небо — а тоді вийшов, не знаючи, що не повернеться вже ніколи.

Ґаошунь уважно роздивлявся інвентар алхіміка, іноді давав якісь команди своїм людям. Його помічники стирали пил, обережно виносили горщики і складали їх у торби, щоб потім забрати до палацу. 

Години минали, та нічого цінного - жодного сувою, рецепту чи книги - їм не трапилося. Маомао глибоко сумнівалася, що в котромусь із тих глечиків знайдеться потрібна їм відповідь. Врешті вона взяла до рук ліхтар і почала ретельно вивчати підлогу. 

Старі дошки, присипані землею і сіном, прогиналися, мов живі, але досить легко витримували її вагу. Маомао зазирнула під стіл. Провела пальцями вздовж припорошеної дошки - і відчула ледве помітну щілину. 

Замаскована ляда.

- Пане Ґаошуню! — тихо, але впевнено покликала вона.

Той одразу наблизився. Разом вони посунули стіл і підняли дерев’яну ляду, яка заскрипіла, та, нащастя, не розламалася. У ямі стояла вкрита тканиною скриня - немов зберігала в собі саму суть давно забутої історії.

Коли вони витягли скриню на світло, всі завмерли. Маомао відкрила її — і побачила зверху стосик аркушів - потемнілих, але досі читабельних.

- Травнице… — пролунав голос позаду.

Мабуть, він знудився або замерз надворі.

- Ви саме вчасно, пане Дзіньши.

Маомао обережно взяла стосик аркушів, сіла на лаву і почала читати. Дзіньши підійшов і сів поруч, читаючи з її рук.

Вже на третьому аркуші вони побачили те, що змусило їх мимоволі перезирнутися.

РИТУАЛ: Попіл Серця

…призначено для спалення почуттів і надмірних пристрастей, що загрожують внутрішній рівновазі особи.

…доза — нестала, залежить від сили почуттів.

Побічні ефекти: пришвидшене серцебиття, розширені зіниці, марення, в окремих випадках - сомнамбулізм.

Зворотність: зворотне зілля - у процесі дослідження.

Маомао підвела тривожний погляд на Дзіньши, тоді на Ґаошуня. Невже вона тримала в руках беззаперечний доказ того, що наука сягнула так далеко? Невже алхімія справді існувала? 

Тільки тепер вона усвідомила, якими обмеженими були її знання у цілительстві, і з якою великою, незнаною досі, силою їй довелося зіштовхнутися! В той момент стало по-справжньому лячно, бо виходило, що на пані Ґьокую могло подіяти щось справді темне і страшне.

Дзіньши дивився на неї серйозно, вперше за довгий час без усмішки.

- Спалити почуття? Маячня, - сказав нарешті. Виявив, що його заперечення прозвучало, як питання до неї, - Хіба таке можливо?

Вона опустила очі і зітхнула.

- Не знаю, - відповіла майже пошепки, - Але вкрасти любов у того, хто любить — це, мабуть, гірше, ніж убити. 

У хатині запала тиша. І лише вогник ліхтаря тремтів так, ніби відчував присутність чогось невидимого.

- СяоМао, - покликав Ґаошунь.

Він дістав зі скрині щільно загорнутий у тканину об’єкт. Дівчина взяла і повільно розмотала його, шар за шаром. Спершу — жовту, вицвілу шовкову обгортку, потім — фіолетовий папір. І, нарешті, побачила саморобну палітурку - темну, потріскану, з написом золотими літерами:

«Щоденник великого алхіміка-невдахи», і далі - два художньо намальовані ієрогліфи: “Ло Янь”

- Алхіміка-невдахи? - здивувався Дзіньши.

Натомість Маомао одразу все зрозуміла. Вона обережно розгорнула першу сторінку. Почерк був дрібний, рівний — писаний людиною, що звикла мислити у формулах. Та перші слова формулою не були.

«Я зітру з пам’яті її ім’я. Але її очі ще горітимуть у моїх снах.»

Вона перевела подих — і читала далі, а у принца від написаних слів забутого алхіміка пішов мороз по шкірі. 

«Я створив ритуал, бо був слабкий. Я не міг більше бачити її. Не міг тримати відстань. Не міг сказати вголос того, що хотів. 

І тому я обрав забуття. 

Моє серце огорнеться попелом, і лиш іноді тлітиме в ньому жар - наче біль у старому шрамі…”

Маомао мовчала.

Її пальці лежали на краю сторінки, мов на долоні старого друга. Вона не дивилася на Дзіньши, але чула його нерівне напружене дихання.

Дівчина перегорнула ще кілька сторінок, і в самому кінці — знайшла останній запис:

«Сьогодні я йду до палацу востаннє. Якщо вона не захоче мене — я вип’ю зілля і більше ніколи не згадаю сенс свого життя. Можливо, тоді я нарешті стану вільним»

Маомао закрила щоденник. Її голос був тихим - на диво, слова забутого алхіміка збурили в її душі щось невідоме:

— Він обрав забуття, бо не мав сили залишатися поруч.

— Маомао?.. — Дзіньши не закінчив питання.

Вона глянула на нього, але так, наче його не бачила. Продовжила говорити думки вголос:

- Чи справді його вигнали? Чи він випив те зілля і сам пішов геть? - вона звірилася із написаним у щоденнику, - Може він… нарешті став вільним?

- Він ніколи не був вільним, - захолодно відповів Дзіньши, став на ноги і відійшов до дверей, задивившись на далекі скелі. Він не очікував, що слова забутого алхіміка викличуть такий резонанс із його власними почуттями. Відчув, як руки дрібно тремтять, а в душі вивергається пекельний вулкан.

- Ґаошуню, - сказав на диво рівним тоном, - Зачекай надворі.

- Пане Дзіньши…

- Ти чув.

Було видно, що Ґаошуню дуже хотілося заперечити. Але роки дисципліни взяли гору, тож він дав знак помічникам, а тоді вклонився і вийшов геть.

Маомао запізно зрозуміла, що вони залишилися наодинці. Щойно вона підвела очі зі сторінки щоденника, як виявила, що Дзіньши пильно дивиться на неї. 

Дівчина відкрила рота, щоб уникнути паузи - потрібно було терміново запитати про якусь буденну дурницю! Але хлопець був швидшим: опинився поруч і сів так близько, що їй здалося, наче у мертвій тиші стало чутно стукіт його серця. 

- Так не може продовжуватися вічно, - сказав він, дивуючись власній чи то сміливості, чи то нерозсудливості, - Мабуть, я давно мав би зрозуміти, які почуття у тебе викликаю, але я не розумію. І я не можу більше мучитися сумнівами. Я маю знати: чи я хоч трохи тобі подобаюся? Чи є шанс, що коли-небудь у майбутньому ти полюбиш мене?

Маомао відчула, як серед могильного холоду її щоки спалахнули вогнем. Ні, невже він справді сказав те, що вона так боялася почути? 

- Пане Дзіньши… - вона затнулася, бо раптово розгубила всі розумні відповіді.

- Не каже на мене “пане”.

Він обережно взяв її долоню у свої, відчув її тонкі пальці - холодні, як лід.

- Я… не можу, - відповіла вона, - Пане Дзіньши, я… не знаю, що таке любов. Я виросла у борделі… лікувала людей, яких роз’їдала пристрасть… труїла тих, кого пристрасть вела до злочину… Я бачила багато різного, але… Мені незнайоме те почуття, яке ви кличете коха…

- Ясно, - він різко урвав її, відвернувся і подався геть зі старої хижі, яка тепер здалась йому витвором чорної магії. 

Біль був нестерпний. Він ішов, майже біг, відчуваючи краплі напівснігу-напівдощу на обличчі, і в завиванні злого вітру немов би чув холодний регіт старого алхіміка, який колись давно пізнав гірку правду - так саме, як сьогодні пізнав її він сам.